Херем - Соколян Марина (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
Варта оточила його зусібіч. Натовп припинив розбрідатися. Як невчасно, подумав Асата.
– Цей чоловік бреше, – відказав він, похапцем дістаючи з торби забуті свідчення. – Він сам – ґвалтівник і грабіжник! Подивіться – на цих пергаментах теж відзнака його дому, і свідчать вони про злочини, здійснені вельможним князем Завулом і його не менш вельможним почтом!
Князь Завул аж зашарівся від люті. Варта розгублено роззирнулась. Натовп відчував себе чистим, вільним і готовим на все.
– Візьміть ці свідчення, – наказав Асата старшому серед вартових, – нехай Кушар підтвердить, а Вакіль розсудить.
Вартовий з неохотою взяв свідчення до рук.
– Вакіль розсудить, – похмуро пообіцяв він, – а межи тим, посидиш під замком. Либонь, боги знайдуть, за що покарати.
Натовп заворушився. Гроза обіцяла бути тучною, проте нині Асаті уже не хотілося бурі. Якби він дозволив цю сутичку, від його вчення не лишилось би і цурки. А іноді хочеться щось залишити по собі – навіть якщо мова про дрібний камінчик під колесо закону.
– Я піду з ними, – сказав він до людей, – я не вчинив нічого лихого. 1 мене неодмінно виправдають.
За останні дні він навчився брехати переконливо. Асата знав, що виправдання не буде, не дарма ж Вакіль особисто виставив його з Храму. Князь Завул тим часом зробить все можливе, аби домогтися потрібного йому вироку.
Так і вийшло, зрештою, проте не так швидко, як Асата гадав. Пергаменти зі свідченнями як не зганьбили князя, так бодай уповільнили розгляд справи – доки судді шукали прийнятного способу оминути брутальні подробиці його заміських пригод. А тим часом дні минали, і в'язниця – тісне і темне підвалля храму Бену – поволі висотувала з острожника останню розпачливу снагу, і йому вже дивно було уявляти себе перед гомінкою юрбою зі словом віри, чи, радше, зневір'я, на вустах. Він поволі повертався в байдужу непритомність, що передувала сплеску безтямної люті у таборі Ейсава; а коли чуття дражнили його відлунням золотих дзвіночків, шерехом тихого поступу чи ароматом мирри, він відвертався до шкарубкого каменя, не бажаючи товариства. Вона так і не заговорила до нього, розуміючи певне, що не дочекається відповіді.
Ті, хто прийшли визволити його з ув'язнення, теж спершу не могли домогтися бодай якого відруху. Його сон, якщо це був сон, сягав кудись у глибину Шеолу, і прокинутись для нього означало заледве не постати з мертвих. Проте дружнє термосіння, примножене тицянням смолоскипа в лице, що аж в'язню спеклися вії, спроможне ще й не на такі дива.
– Горимо? – заскочений, запитав Асата. Рятівники перезирнулися.
– Хороша думка, – визнав хтось із них, – Єрмі, біжи підпали що-небудь.
Асата труснув головою, аби розігнати рештки сну.
– Мікта?! – вразився він, розгледівши кирпатого проводиря. – Ви що тут робите?
– Служки Вакіля засудили тебе до страти. Ми вирішили, буде краще, якщо ми втрутимось. Ти готовий? То ідемо.
В'язень підвівся, все ще не розуміючи, прокинувся він чи ні.
– А варта як же?
– З вартою ми… домовились.
Минаючи двері, Асата відзначив на кам'яній долівці вичовгану сандалію і кудлату литку – решта вартового губилася в темряві за рогом.
– Як ти казав, – урочисто звернувся Мікта до врятованого. – Закон – для людей, а не люди – для закону!
Асата був не з лякливих, але тут йому спиною побігли дрижаки. Направду, він випустив на волю звіра.
Проте нині це не його біда. Нехай уже боги влаштовують лови, як не зуміли приборкати небезпечного бранця.
Трійця уважно стежить за моїми рухами, сторожко проводжаючи поглядом дрібки пустельної кислиці, духмяної трави марви та гіркі зернята тамарину, що їх я одне за одним опускаю в окріп. Либонь, думають, що як злодій, так уже і чаклунисько. схиблений на труйному зіллі. А і правда, де б це їм випала нагода скуштувати сахі, який варять хіба мандрівні скотарі та пустельні волоцюги? Бридують, шановні, крутять носом, а дарма – бо сахі якраз помагає проти запального норову та нерозважливих суджень.
– Доста забивати баки! – лютує Сеной. – Усім відомо, що мерзотник Лсата намовив голоту до вдертя у храм Бену!
– Як-то. сидячи в підвалі? – дивуюсь я.
– Бреше, як собачий князь! – тицяє в мене пальцем невгамовний Сеной.
– Тихше-тихше! – зводить долоні Сенсеной. – Невже ми дійсно сподівались на щирість при вогнищі злодія? Сподівались на правду від спільника Асати-лукавця?
– В ім'я доброчесності! – розпачливо втручається Сенгелаф. – Але ж де нам шукати правди?
– І Імовірно, якомога далі від згаданого вогнища? – пропоную я.
– Х-хатіхат хара! – кидає крізь зуби Сеной. Спільники зводять на нього приголомшені
погляди. Ой-йой, де ж це він навчився такої брутальної лайки? Либонь, від пустельної нечисті нахапався! Збагнувши, що бевкнув щось зайве, янгол-сторожа ніяково смикає плечима. Загалом-то, я маю нині повне право виставити всю трійцю геть і спокійно випити сахі. Сенсеной та Сенгелаф обережно позирають на мене, цілком усвідомлюючи усталений порядок. Я зітхаю та пропоную їм довблений полумисок.
– Нате ось, скуштуйте заспокійливого відвару.
Сенгелаф гмукає в кулак, гамуючи напад сміху і першим простягає руку за сахі. Оце чемний хлоп. Сенсеной тим часом напружено думає.
– Як видається мені по зваженім розсуді, – починає він, – ми не мусимо зараз відтворювати хід подій, і без того відомий нам за попередніми свідченнями, але повинні радше виявити природу спонуки мерзенного Асати до здійснення ним нечуваних і численних беззаконь. Саме тут і може стати в пригоді дорогоцінний досвід нашого шановного господаря.
Тепер моя черга кахикати в кулак. Я, отже, у якийсь химерний спосіб перекинувся на «шановного господаря», ніби й не кликали мене щойно нахабним шматком лайна.
Упевнившись, що неподільно заволодів увагою слухачів, Сенсеной продовжує.
– Ми мали нагоду довідатися, що злодій Аса-та шанує Малхі-проклятого. Згадаймо – він розшукав його ідол, а згодом допоміг писареві, коли той заприсягся іменем Вістового.
Розумний, ти ж бач. Сеной та Сенгелаф позирають на старого, звівши брови. Авжеж, мало хто нині знає про Малхі.
– Отож, чи не випливає з цього, що Асата служив Малхі, доки той не заробив свого прокляття? Чи не так, Маззакіне?
Тепер трійця свердлить поглядами мене, нещасного. Але що ж тут скажеш?
– Можливо, – знизую плечима.
– Сенсеною, а ти знаєш, за що його проклято, того Малхі? – цікавиться допитливий Сенгелаф.
– Не знаю. А коли б і знав, не сказав би. Ім'я його заборонене, а ті, хто служив йому, втратили пам'ять.
– Усі, крім Асати?
– Крім мерзенного злочинця Асати, – марудно виправляє старий.
Ненадовго западає мовчанка – це мої настрашені гості намагаються уявити, за яку ж таку провину скидають геть із Херему, та ще й так, аби ім'я винуватця було заборонене й забуте. Нічна Наречена і та зберегла бодай пам'ять, як не шану.
Позираю на небо. Зорі розсипалися дрібно та рясно, наче коштовна сіль, яку недогледів недбалий господар. Мимохіть мені пригадується сон, що ходив за мною назирцем ще на зорі моїх поневірянь: сонячне колесо, зоряна стрічка – згусток всесвіту у плетиві осяйних літер… Той, хто бачив його хоч раз, ніколи його не забуде…
– Кхм, – висмикує мене з цілковито невчасної задуми Сенсеной, – я проте відзначив іще одну суттєву обставину. Злочинець Асата…
– Мерзенний, – подаю голос. Сенсеной дратівливо чмихає.
– Авжеж. Згаданий Асата вільно говорить з Нічною Нареченою, і та звертається до нього, як до рівні. Це примушує мене припустити, що він…
– Демон? – войовниче підбирається Сеной.
– Янгол? – налякано припускає Сенгелаф. Сенсеной втомлено знизує плечима.
– Навряд. Судячи з його дій та обмежень, він – проста людина. Проте, ймовірно, він був одним із нас. До прокляття і до забуття.
Трійця перезирається, і я відчуваю їхній сумнів і їхнє збентеження. Припустити, що знаний лиходій Асата подібний до них, доброчесних, значить припустити можливість спотворення найсвітліших чеснот, можливість проникнення нечистоти в самісіньке серце Херему.
