Херем - Соколян Марина (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
– Невже це правда? – налякано і вимогливо водночас запитує Сенгелаф.
– Правда?! – усміхаюсь спроквола. – Не вимагайте правди і не будете ошукані.
Вчення, як і люди, мають свою осібну долю. Вони народжуються, подорожують, змінюються; хтось гостинно приймає їх, а хтось виставляє за поріг і кидає камінь у спину. Як і людям, ідеям потрібна пожива, а часом вони самі стають поживою для іншого вчення, яке всотує їхню потугу і прямує далі, аби перемогти або зникнути.
Невдовзі задум Асати став цілком незалежним від свого винахідника. Зупиняючись коло криниці у затінку пальм чи розпитуючи поселян щодо підробітку, він чув чудернацькі оповіді про колотнечу в Зам-Арі. Чільного заколотника кликали Набі, пророк, але частіше – Сатан, ворог, розвинувши таким чином останнє назвисько вигнанця до цілком поважного сану.
Питання обрядної чистоти, однак, підносилося, незважаючи на єство призвідника. І так само, не цікавлячись сутністю протиріччя, за пророком, чи то пак. за ворогом, велася безугавна гонитва. Випадково завваживши кінний виїзд князівської варти до неминучого, здавалось уже, спіткання, Асата розсудив за краще забратися геть із Верхньої Землі. Його вчення тікало разом з ним і попереду нього, невпинне, неначе пошесть цараат.
Коли він дістався Ір-Оламу, столиці Нижньої Землі, про далекого Набі говорили, наче про заморську чудасію, але говорили, менше з тим, і жерці зірко оглядали свою паству, вишукуючи ознаки недуги.
Ір-Олам, однак, аж ніяк не був легкою здобиччю чужинських вчень; навіть за великого бажання Асаті не вдалось би збурити його так само легко, як Зам-Арі. Це місто було великим і заможним, відправи – величними, жерці – мудрими та обачними. Стіни Ір-Оламу були білими, а сади довкіл – пишними, повними рясних олив, яблунь та мигдалю. Ясним вітрилом підносився над містом царський палац, і золоченим знаменом височів над ним знаний в обох землях Храм Ата-Творця. Не з шаною, проте, позирав Асата на оселю світла, але з гірким жалем, який, як відомо, ні на крок не наближає до Херему, провіщаючи хіба подальші негаразди.
І негаразди не забарились.
У перший же день свого побуту в Ір-Оламі Асата спричинив бійку і ледь вибрався з неї живим. Тримати б йому язика за зубами, так ні… Йому звичним уже стало виступати Набіречником, котрого слухають, роззявивши писка; тут, проте, його промови не викликали в городян шанобливого захоплення, ба навіть найменшого розуміння.
Сталося так, що, обійшовши святилища Ір-Оламу, Асата перестрів жалобну процесію, що прямувала до храму Аліми-матері. Це в далеких пустельних поселеннях звично було ховати мертвих у скелях, заможні ж городяни правили відхідну просто в домі Аліми, аби та невідкладно приголубила дух статечного небіжчика в своїх обіймах. Усе того дня було як належить – і охайно надірвані одежі, і досвідчені плакальниці, і гурт жалобних флейтистів при гробі – лише от небіжчик викликав певні підозри. Хоча б тим, що ішов попереду процесії, похмуро позираючи довкіл.
Воно і правда, нема чого тішитись, коли вже за тобою плач і лемент, але ж можна хоч би візком їхати, коли вже в гробі не сидиться! Невже ж це скнара пожалів візка на власний похорон?
Справа, певно що, була не в жадливості, та і мерці не те щоби часто сновигали славним Ір-Ола-мом. Асата добре міг бачити, що мрець живий-живісінький, хіба трохи хворовитий з виду. Був у місті Ір-Оламі звичай проводжати до Мовчазної Ями хворих на цараат, хоч би й навіть живих, бо не було їм більше ані життя, ані шани – все, чого б вони не торкалися, ставало нечистим, і навіть рідня ладна була якомога швидше спекатися злиднів, їх не мусили ховати живими, певна річ, але виганяли геть, відспівавши належних посмертних славоспівів.
Проте цараат– це ще не конче проказа. Закони Вакіля визначали в такий спосіб будь-яку недоладність шкіри, і навіть опіки, хай лише їх побачить дурнуватий, але законослухняний, можуть стати підставою для ганьби та гонінь. Такі закони Асаті ніколи не були до смаку.
– Чому плачете за живим? – запитав він у рідні, у плакальниць та флейтистів.
Спинилася жалобна вервечка, позираючи непривітно, і сам небіжчик насупився у відповідь.
– То мертвий іде перед нами, – відказали йому.
– Якби мертві ходили, – чмихнув Асата, – то на вулицях міста було б нині не проштовхнутись. Рани, які має ваш «небіжчик», легко гояться морською сіллю, а не сльозами плакальниць. Нехай би навіть були вони цілковито щирими за свою винагороду.
– Шахрай! – заголосили плакальниці.
– Геть з дороги! – підтримали їх флейтисти.
– Шахраї ошукують задля власного зиску, – не вгавав Асата, – але як назвати того, хто вірить шахраям, прирікаючи себе на вигнання? Простачок? Тюхтій? Недоумок?
– Чого причепився, чоловіче? – не витримав наруги небіжчик.
– Не твій похорон, не займай! – обурилася рідня.
– Похорон не мій, – погодився Асата, – і безглуздя цілком ваше. Може, й справді дурнуватих слід ховати живцем, аби було в світі бодай трохи більше сенсу?
Асата зумисне смикав небіжчика, прагнучи показати йому та його рідним нікчемність усталеного заведення. Але ті незвичні були до натяків і збагнули одне лише – кривдять мерця, і то їхнього власного, а це вже неподобство! І нахаба незчувся, як скорботні родичі схопили його за грудки і заходилися пояснювати, як саме слід говорити про мертвих, нехай навіть іще не цілком.
Самотній подорожній не міг би протистояти натовпу, та він і не поривався. Тих, однак, спіткало натхнення, і жалобний гурт похапав уже каміння, аби гідно завершити суперечку. Тут би й край настав невдатному пророкові, коли б до спору не втрутилась богиня. Принаймні, так здалося спершу. А воно ж усяке може привидітись, коли позираєш з долу вгору, а очі заливає кривава юшка.
Власне, вона і справді була подібною до богині, і не дивно, бо то була кдеша– жриця, присвячена богині любові та милосердя Авіві. Мешканці Ір-Оламу здалека впізнавали високих поставних жінок у білих хітонах та покривалах тонкої шерсті; впізнавали та поспішали перейти на інший бік вулиці, хіба лише пояс їхній набрякав від золота, а вдача – від гонору. Бо, власне, кдешот були повіями, але повіями, перед котрими з охотою відчинялися двері храмів і палаців.
Вона була прекрасною, як і належить, проте вигнанець, позираючи крізь дорожню куряву, відзначив лише блискітки в її неймовірно довгому хвилястому волоссі та бридливий погляд ясних чорних очей. Була вона навдивовижу подібною до його сестри. Навіть сердита рисочка між її бровами була такою ж.
– Що зробив вам цей нещасний? – запитала жінка.
Войовничі жалібники притримали каміння в долонях, користуючись нагодою критично озирнути царську забавку.
– Він зневажив законом, – нарешті спромігся хтось із рідні.
– Як і кожен з нас, – відказала кдеша, – чи, може, є серед вас святі?
Авжеж, досвідчена жриця Авіви добре знала, коли (і в який спосіб) уривався терпець найсвятішому зі святих. Тут городяни могли цілком покластися на її слово.
– Нема суддів, нема й розправи, – підсумувала вона. – Хіба справді забажаєте.
Тут, власне, найметкіші згадали, що підставою уникати жриць Авіви була не лише власна незаможність, але й варта, яка ходила за чарівними кдешот, наче кремезна та добре озброєна тінь.
Розправа, отже, відкладалася на невизначене потім. Жалібники обсмикнули надірвані одежі і, голосячи, рушили далі. Тільки невдатний мрець скосив задумливе око на свого кривдника, розважуючи, вочевидь, переваги морських ванн супроти передчасного поховання.
Жриця ступила ближче до врятованого. Нахилилася, притримуючи покривало. Асата зловив її погляд – пильний та суворий, з іскринкою притаєного неспокою.
– Ти можеш мені віддячити. Якщо захочеш, – тихо сказала вона.
Асата посміхнувся розбитою губою, від чого усміх вийшов досить невтішний.
– Захочу, – кивнув він.
– Сьогодні вночі, на початку другої варти. При вході до Ган-Авіву.
