Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
У місті-герої Ленінграді наші «комсомольці-добровольці» демонстративно склали свої обов’язки і нам на очі практично не показувалися. Доручили нас гідам, єдиний раз проінструктувавши, що коли хтось загубиться, то має звернутися до першого-ліпшого міліціонера й попросити, щоб той відвіз такого розтелепу в наш готель. Фарцовки в ті часи, здається, ще не було, але наші «вихователі» щодня поповнювали свої запаси імпортного шмаття, ладували у величезні наплічники, які між собою називали не рюкзаками і навіть не сумками, а сумегами й торбегами, різноманітні вірменські коньяки і токайські вина. Ці клопоти забирали в комсомольських працівників таку купу-купезну часу, що вони жодного разу не відвідали хоч би один музей, не оглянули жодне диво архітектури. Не їздили вони з нами й на Піскарівське кладовище, де гід розповідала про страшну блокаду, яка викосила більше ніж півмільйона мирних жителів міста на Неві голодом і холодом; а вечорами заздалегідь прикріплені до нас «комсомольці-добровольці» навіть не пробували бодай перелічити, чи всі ми є, чи хтось не загубився ненароком у величезному мегаполісі.
Згодом, коли я вже працювала вчителькою і возила своїх учнів на екскурсії, то неодноразово на власній шкірі переконувалася, яка це жахлива відповідальність — чужі діти! Й тоді дуже дивувалася легковажності і дивовижній байдужості тих «комісарів», котрі в моїй ранній юності супроводжували екскурсію в Ленінград.
Так, усі, без винятку, школярі завжди аж пищать кудись їхати, а батьки стовідсотково гарантують учителям, що їхні чада в поїздці будуть чемнішими від ангелів. Та варто віддалитися бодай на якийсь десяток кілометрів від рідної школи, як у ангелочків виростають ріжки й хвостики, навіть якщо діти й самі цього не бажають. Врешті-решт, і це не найстрашніше. Біда в тому, що батьки нікуди з собою власних нащадків не беруть, тож діти практично дикі й у нових для себе умовах можуть вчинити таке, що годі й уявити. Пам’ятаю, як привезла свій сьомий клас у Київ. Здавалося, мною заздалегідь усе було продумано до найменших дрібниць: дівчатка зайняли нижні полиці, хлопці — верхні. Ми з напарницею теж розмістилися на верхніх полицях, підстраховуючись на випадок того, що коли раптом хтось із верхньої впаде, то особливих претензій до педагогів батьки мати не зможуть — вчителі не займали нижніх полиць. На київському вокзалі ми запропонували своїм підопічним сходити до туалету, але одна дівчинка відмовилася: чи дійсно не відчувала потреби, чи була надто сором’язлива. Проте щойно ми приїхали на Хрещатик — чудесний, у каштановому цвітінні, милий, тоді ще не розширений і не запруджений такою кількістю транспорту, як сьогодні; поки я пояснювала учням, як саме плануємо провести день у Києві й куди насамперед підемо, Тетянка — та сама, що категорично відмовилася скористатися привокзальним туалетом, кудись несподівано зникла. Коли ж ми почали її гарячково шукати, то побачили, що дівчинку вже веде до нас міліціонер:
— Ета ваша школьніца? Пачєму ана іспражняєтся пад йолкай! Вон там амєріканская делегація стаіт. Загранічниє турісти фатаграфіровалі єйо с голай попай! Пазор на весь мір! Платіте двадцять п’ять рублєй, єслі нє хатітє, штоб я саставлял пратакол, гдє прідєтса впісивать адрес вашєй школи, фаміліі учітєлєй і нарушитєльніци парядка. Впрочєм, адрес школи і фаміліі учітєлєй я, пажалуй, всьо-такі запішу!
Моя напарниця несподівано щезла, наче безслідно випарувалася. Отже, тепер я одна несу повну відповідальність і за Тетяну, і за всіх, кого привезла на свою голову з провінції в столицю. Проханням на перший раз пробачити дівчинці її негарний вчинок міліціонер похмуро нехтує. Проте свого прізвища й адресу школи я називати теж не збираюся, бо знаю, що за таку ганьбу кришталево «правильний» директор нашої школи мене по голівці не погладить. Називаю номер першої-ліпшого навчального закладу в Районному Центрі й прізвище нашої колишньої шкільної прибиральниці. Коли рожево-фіолетова «двадцятьпятка» із профілем Леніна благополучно зникає в міліцейській кишені, всі гострі кути інциденту, здається, мною вже нібито владнано. Але моя радість передчасна! Величезний штраф задовольняє міліціонера лише матеріально — морально він ще не наситився. Страж порядку починає довго й нудно інструктувати, які я маю обов'язки стосовно довірених мені підопічних.
Тим часом діти вгледіли на протилежному боці вулиці чергу за пломбіром у шоколаді. Ці одинадцятикопійчані п’ятдесятиграмові порції морозива для моїх учнів виявляються непереборною спокусою. Із криками: «Морозиво на паличці!» — вони кидаються через Хрещатик, забувши про все на світі. Скрип гальм, пронизливі звуки клаксонів, гучний свисток міліціонера — і свіжі нотації. Ще одна моя рожево-фіолетова «двадцятьп’ятка» зникає у міліцейській кишені. Страж порядку вкотре у найменших деталях інструктує, як саме я повинна тримати дисципліну і вчити дітей правильно поводитися на столичних вулицях. Нарешті я не витримую і кажу співрозмовникові, що найголовнішим моїм обов’язком є перебувати поряд із вихованцями, а через його інструкції я стою на протилежному боці від них. Поруч підземний перехід, ми з міліціонером східцями спускаємося вниз, — але в цей час із криками: «Вчительку міліція забрала!» — мої семикласники бігцем перетинають Хрещатик у зворотному напрямку! Знову скрегіт гальм і невимовне обурення водіїв. Страж порядку ні живий ні мертвий: один учень вискочив з-під коліс фактично в останню секунду! Пережитий страх пробуджує в мені справедливе обурення — і вичитувати міліціонерові починаю вже я. Приголомшений раптовою зміною моєї поведінки, він береться допомагати збирати школярів з обох боків Хрещатика в одну групу. Діти трохи налякані, трохи шибенично веселі, — але це ще квіточки! Ягідки достигають поруч: найменший на зріст семикласник труситься, як заячий хвіст.
— Він з’їв двадцять три порції морозива! — несподівано видає причину невтішного стану Ростика завжди усе-все знаюча Сніжана.
— Боже, це ж більше кілограма! Ведіть нас у їдальню, вареничну, кафе! — напосідаюся на міліціонера.
Офіціантка приносить нам чайник окропу. Ми напуваємо ним горопаху Ростика, рятуючи його від переохолодження. Нарешті щоки дитини з біло-синіх, аж сизих, стають рожевуватими. Міліціонер витягає з кишені дві добре знайомі мені купюри і співчутливо каже:
— Дєньгі вам сєводня єщьо как пріґадятса! Нє самнєвайтєсь: еті малалєтніє прідуркі нарушат нє адно правіло! Штрафи ґарантіровани! Удалось би вам толька іх живимі дамой прівєзті! Я лічна би ні за какіє дєньґі пад сваю атвєтствєннасть с такімі чєртямі нікуда нє паєхал! Чєсть імєю! — і прикладає долоню до козирка.
Може, тому, що ми вчилися в міських школах, а може, що були більш самостійні та змалку привчені до порядку, в Ленінграді з нашої групи жодного разу ніхто навіть не загубився. Так, нам дали спеціальний автобус для екскурсій. Якраз розпочалися білі ночі, й одного разу нас повезли в Літній сад пізно увечері. Також уночі возили дивитися на розвідні мости, які стояли над сталевими водами Неви вже піднятими. Але ж час від часу ми користувалися й метро, що спочатку юним провінціалам було зовсім навдивовижу, і громадським транспортом — але все одно трималися купи, не сходили на інших зупинках, не гаялися, коли мали вийти в потрібному місці, якимось дивом не губилися в шалених людських потоках.
Ленінград я запам’ятала на все життя. Місто було надзвичайно чисте, люди — привітні й щирі, готові допомогти порадою чи дією кожному, хто в цьому відчував потребу. Інша річ — Москва. Її я відвідала, коли вчилася на першому курсі інституту, взимку. Брудний, забитий циганами й торбешниками вокзал, назва якого — Київський — для тутешніх порядків була настільки неприйнятною, як лапатий сніг для серпня. Щоправда, повертаючись назад, на цьому ж таки вокзалі ми знайшли книжковий кіоск «Українська книга» з дійсно україномовною продукцією — й були нею приємно здивовані. Та це було потім. Уранці, коли ми ще не встигли вийти із приміщення вокзалу в місто, у самому фойє якась навантажена сумками бабштора з обличчям перекупки й тілесами «мрії канібала» налетіла на нас, як фурія, збила з ніг Анелю й зарепетувала на все горло: «Дєвушка, ти чьо, бєшеная? Куда прьош?». У Ленінграді подібне почути було просто неможливо.
