Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗

Нас повезли на велетенський цвинтар, де спочивали жертви блокади. До того часу я ніколи не думала, що можуть бути настільки великі кладовища. Гід розповідала, що від липня 1941 до січня 1943 Ленінград перебував у ворожій облозі. У місті зупинився водогін, вичерпувалися запаси продуктів, почався голод, інфекційні хвороби, але німці так і не ступили на територію Ленінграда. Від грудня 1941 року через Ладозьке озеро було прокладено Дорогу життя, якою вдавалося постачати місто найнеобхіднішим. Місцеві мешканці проявляли чудеса витримки й героїзму. Навіть сорти елітної пшениці працівниками Всесоюзного ботанічного товариства було збережено неторканими. На Ленінград упало понад сто тисяч бомб. Від руйнування з повітря прості жителі міста всіма можливими способами рятували архітектурні споруди: сіро-зеленою фарбою покрили куполи й шпилі церков та найцінніших архітектурних ансамблів, накрили маскувальною сіткою бронзових коней із приборкувачами на Анничковому мосту, обтулили мішками з піском усі пам’ятники. Дуже вразило, що на деяких будинках після війни зумисно було збережено воєнні написи, від яких навіть на відстані багатьох літ по плечах інколи повзли холодні мурашки: «При артобстреле эта сторона улицы наиболее опасна».

То вже значно пізніше я довідалася, що в голоді й холоді у блокадному місті жили не всі. Жданов зі своїм вельможним оточенням рейдував повітряним шляхом то в Ленінград, то з Ленінграду. Для них працював ресторан, пекарі пекли найвишуканіші торти. Нібито виїмково з тієї благородної причини, щоб висококласні майстри не втрачали навиків. А денна пайка хліба для пересічних ленінградців була непомірно малою: працюючим — двісті грамів, непрацюючим, тобто дітям, пенсіонерам, хворим — усього сто двадцять п’ять. Навіть неозброєним оком у шматку блокадного хліба, виставленого в Музеї історії Ленінграду, можна було розгледіти дерев’яну тирсу. Взагалі, неїстівних домішок у ньому, виявляється, було в кілька разів більше, ніж чорного борошна найнижчої якості. Також уже після розвалу Союзу в одній з газет я прочитала, що в шифрограмі Жукова морякам Балтійського флоту звучала погроза про те, що хто з моряків здасться німцям у полон, того батьки, дружини й діти будуть негайно розстріляні. А ще у місті почалися випадки канібалізму. І мародерства. І спекуляції. І всього того найстрашнішого, що завжди приносять у ще недавно відлагоджений ритм життя смутні й тяжкі часи.

На Піскарівському кладовищі поруч з нами, українськими учнями, зупинилася група іноземців. Їхні очі заховані від яскравого травневого проміння за темними окулярами, в руках — кольорові парасольки від сонця.

— Ґражданє, снімітє ачкі! — звертається до них екскурсовод, і перекладач повторює її фразу англійською.

Іноземці стоять незворушно.

— Ґражданє, снімітє ачкі! — повторює гід і нерозуміюче запитує перекладача: «Пачєму ані не панімают?».

Перекладач дублює прохання, але результату ніякого.

— Ґражданє, снімітє ачкі! Пасматрітє на нашу правду сваімі глазамі!

Сонцезахисні окуляри раптово злітають з облич. Деякі іноземці, особливо старші люди, плачуть, не соромлячись сліз. Сльози на очах й у відвідувачів музею, особливо в залі, де виставлено сторінки зі щоденника маленької школярки Тетянки Савичевої, якій так і не вдалося вижити. Останній запис друкованими літерами вражаючий: «Умерли все. Осталась одна Таня». Гід наголошує, що цей щоденник ленінградської дитини як одне з найважчих звинувачень злочинам фашистів фігурував на Нюрнберзькому процесі.

Також нас аж двічі возили в Зимовий палац, де міститься Ермітаж. Зал древньої скульптури вразив численними мармуровими грецькими статуями в людський зріст. Екскурсовод зупинив нашу групу біля оголеної Венери — копії скульптури різця античного митця Праксителя, створеної у третьому столітті нашої ери, й почав розповідати, що це одна з перших скульптур, яку привезли в Росію за особистою вказівкою Петра І. Отримати її вдалося внаслідок надзвичайно складних дипломатичних переговорів. Якийсь час антична безрука вродливиця стояла в Літньому саду, але народ прозвав її «білою дияволицею», і, щоб уберегти скульптуру від численних зазіхань, владі довелося приставити до неї спеціального гренадера, єдиним обов’язком якого було пильно стерегти античну статую від усіх, хто раптом наважиться її зіпсувати чи знищити. Значно пізніше побачену в Ленінграді скульптуру Венери я впізнала у фільмі про революцію, де «свідомий» більшовик вичитував похмурим малограмотним матросам: «Кто бабє рукі абламал?».

Та найбільше в Ермітажі мене вразили численні картини на біблійну тему. Було дуже дивно, що у нас церкви масово зачиняють, молитися не дозволяють, ікони безжально нищать — я це бачила на власні очі, коли дерев’яну церковцю в сусідньому селі валив бульдозер, а образи в позолочених рамах палили на вогнищі комсомольці з обкому. Від руїни тієї церкви залишився лише один кут, але й у ньому хтось постійно над чорною від сажі іконою щотижня прибивав свіжий білесенький вишитий рушник.

У Ермітажі Христос, Мадонна з Божим Дитятком, різні великомучениці уважно дивилися на відвідувачів з усіх стін. Особливо запам’яталася «Святі жінки біля гробу Христа», «Вознесіння Мадонни», «Марія Магдалина, що розкаюється», «Святе Сімейство», «Йосип із немовлям Христом на руках». Експресія, непідробні почуття і глибокий зміст кожного художнього шедевру не відпускали від себе роками. Деякі картини мені час від часу снилися. Інші несподівано зринали як ілюстрації до творів світової літератури. Ще інші я впізнавала на численних репродукціях уже в зрілому віці. І кожного разу зміст світових раритетів лише поглиблювався й увиразнювався: особистий життєвий досвід має властивість допомагати краще розуміти безсмертні творіння.

В останній день нашого перебування в Ленінграді нам дозволили скупитися. Привезли до найпопулярніших ленінградських магазинів і відпустили на цілих дві години. Наш яскраво-жовтий автобус, припаркований на площі, виднівся здалеку, тож загубитися не вдалося нікому. Хто з екскурсантів побіг у відділ канцтоварів за фломастерами, хто подався в гастроном за продуктами, хто — за кришками, якими закручують скляні банки з консервованими овочами й варенням, а я застигла перед вітриною ЦУМу, боячись поворухнутися. Там, за вікном, у темно-синьому платті з білими атласним комірцем і такими ж манжетами, у святковому атласному білому фартушку стояв манекен мого зросту. На ньому, як з’ясувалося, була шкільна форма! В усьому Союзі вона мала коричневий колір, але в Ленінграді — ґранатовий [63]. І дівчача, і хлоп’яча була синя. Хлоп’ячу в ті часи «ат Маскви до самих до акраін» носили всі таксисти СРСР. Але дівчача для мене виявилася справжнім дивом. Дрібненьке плісе спіднички, акуратні виточки на грудях. А фалди фартуха! А вишитий білим шовком комірець! З величезним хвилюванням я попросила продавчиню показати мені таку шкільну форму, як на вітрині. Вона зміряла мене очима й принесла сорок другий розмір. У комплект входило плаття, три пари різних манжетів і комірців, атласні білий і чорний фартушки, а також дві пари розкішних бантів — білих і синіх! І це диво коштувало всього тридцять карбованців! Іншими словами, всі гроші, що мама дала мені на майонез, горошок, ковбасу, масло, твердий сир і кришки для закруток. Моя Відповідальність перелякано просичала мені: «Не смій!». Совість строго заверещала: «Не можна!» Але Інтуїція й нестерпне Бажання лише пхикнули, і я пішла в кабінку міряти обнову.

Навіщо мені здалася нова шкільна форма наприкінці навчального року у випускному класі? Не знаю. Але так забаглося, що аж-аж-аж! То вже у дорозі з Ленінграду я старалася не думати, що мені виспівають удома за невиконані обов'язки і не привезені сподівані дефіцити. Сварки не було. Мама лише взяла довгу лозину й відлупцювала мене так, що шкільної форми мені відразу ж… Ні, таки не перехотілося! Крім тілесної екзекуції, мені було твердо обіцяно, що за нечуваний непослух я ще й буду в цій обнові ходити в інститут найближчі два-три роки, якщо, звісно, стану студенткою. Втім, форма вже все одно була куплена. Тепер на двадцять півлітрових скляних банок зеленого горошку й десять двохсотграмових — теж скляних — баночок майонезу та кілька кілограмів копченої й вареної ковбаси і твердого сиру (як би я мала все це підняти? — не кажучи вже про те, що на вокзалі треба було ще й двигати ту поклажу в обох руках, поки вийду на потрібну платформу й сяду в поїзд!) моє плаття й мої фартушки не вдалося б обміняти й фокусникові!