Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан (чтение книг TXT) 📗
— Ще подумаю, — вона глянула лукаво, махнула мені рукою й пішла.
Кілька вечорів її не було. Я кожного дня дві години тинявся по парку і, зневірений, вертався до гуртожитка. Щойно в суботу моя мулаточка наздогнала мене на розі Мекдуґал і Четвертої вулиці, коли я повертався додому.
— Гай, я побачила тебе здалека й ледве наздогнала, — привіталася захекано.
— Добривечір! — відповів я, відчуваючи наплив радости.
— Як тебе звати? Я забула останнього разу спитати.
— Марко.
— А я Джінні.
— Тебе кілька днів не було тут.
— А хіба ти шукав мене?
— Кожного дня — шукав і тужив.
— Дуже гарно. Мені таке подобається. — Вона взяла мене під руку. — Ходім на Блікер, вип'ємо собі еспрессо в кафе.
— А я волію капучіно.
— Добре. Я винятково в гарному гуморі сьогодні, то й дозволю тобі пити капучіно.
— А чому ти в такому доброму настрої?
— Бо ти шукав мене. Я люблю такі речі. Ми попивали каву й перекидалися жартами.
Вона мала особливий дар вдягатися так, щоб доводити мужчин до нестями. Завжди мала прилягаючі до тіла сукенки або штани, груди були наполовину голі, на вухах мала довгі кульчики, а кучеряве волосся сповзало на чоло.
— Чи ти живеш десь тут по сусідству? — спитав я, плекаючи надію провести ніч із нею.
— Ні, я тут тільки працюю.
— Де?
— В ресторані на Юніверсіті й Восьмій вулиці. Офіціанткою.
— А де ж ти живеш?
— На східній частині, між Гаустон і Діленсі.
— Це поганий район.
— Для чорних і порторіканців вважається добрим… А що ти робиш у цих околицях?
— Студіюю й живу в гуртожитку отут за рогом.
— Це дуже погано.
— Чому погано?
— Бо таким дівчатам, як я, тяжко дострибувати до студентів.
— Тим цікавіше спокушати їх.
Вона розсміялася:
— Я бачу, що ти дуже хочеш, щоб я звела тебе.
— Так. Цілими ночами марю про це й не можу заснути.
— Але я не маю особливої охоти. Ти не мій тип.
— Прикро. Та що я можу вдіяти?
— Нічого, любий.
Вона перехилилася й поцілувала мене в щоку. Ми розплатилися і вийшли надвір.
— Я підвезу тебе додому, — запропонував я.
— Ні. Я поїду автобусом.
Її відповідь була така категорична, що я не насмілився наполягати. Підвів її до автобусної зупинки, і там ми попрощалися.
Джінні знову кілька днів не з'являлася в парку. Видно, оминала мене. Тож, почекавши на неї кожного вечора до дев'ятої години, я врешті йшов у місто, яке крізь різні діри й тріщини відкривало мені світ людських таємниць, у які я проникав зором і які фіксував на плівці пам'яті. Це захоплювало мене, втишувало мої пристрасті, і я повертався додому втомлений, але задоволений. Та якось трапилося мені підглянути подію, яку з ностальгією згадую досі. Прогулюючись по Сого, я помітив у темному вузькому проході між двома будинками якийсь рух. Тихенько підкрався ближче, припав до стіни й почав роздивлятися. Під протилежною стіною борюкалися хлопець і дівчина. Хлопець розпалювався й накидався на дівчину, а вона боронилася. Та хлопцеві пощастило прослизнути рукою дівчині між ноги й підняти вгору спідницю, оголивши її клуби. Дівчина нараз сильно вдарила його в обличчя. Хлопець занімів від несподіванки й опустив руки. Тоді дівчина розстебнула його штани, стягнула з себе трусики й кинулася йому на шию.
Я стояв, зворушений, а по моїм обличчі стікали сльози. Раптом згадав зустрічі й кохання з Беверлі, якої досі не міг забути. Мене сповнило почуття теплоти й ностальгії. Мені так стало жаль себе, що я в розпуці кинувся на вулицю, побіг додому і, знесилений, впав на ліжко. Наступного дня відразу пішов до ресторану, де працювала Джінні. Вона помітила мене й відразу підійшла.
— Гай! Що ти тут робиш?
— Шукаю за тобою.
— Це мені подобається! Я люблю, коли хлопці бігають за мною.
— А їх багато?
— Багато.
Мене почали душити ревнощі:
— Значить, мої шанси невеликі.
— Невеликі, але й не безнадійні. При якому столику хочеш сидіти?
— При ніякому.
— А що? Будеш стояти?
— Ні, я йду.
— Не хочеш пообідати?
— Я ж тобі казав, що я студент.
— Хіба студентам заборонено їсти?
— Навпаки. Вони завжди голодні й хочуть їсти. Але рідко коли можуть дозволити собі обід у ресторані.
Я помітив у ній раптову переміну. Вона споважніла, взяла мене за руку й повела в куток.
— Сідай при цьому столику. Тут їдять офіціанти та інші заслужені люди. Я зараз принесу тобі кави й хліба з маслом. On the house, за рахунок закладу.
Я сидів і попивав каву. Трохи згодом Джінні, обслуживши клієнтів, присіла коло мене.
— Приходь завтра до мене. Десь по дев'ятій годині, щоб я мала час викупатися й відпочити після роботи. Добре?
— Ще й як добре! Я цілу ніч буду мріяти про це.
Вона усміхнулася задоволено.
— Ось моя адреса, — подала мені клаптик паперу й побігла до клієнта.
На другий день я купив пляшку червоного вина, одну троянду й подався до Джінні. Вона жила на шостому поверсі в непривітному високому будинку, збудованому міською владою для бідноти. Піднявся нагору ліфтом і постукав у її двері. Джінні негайно відкрила.
— Прошу, заходь. Я вже гарна, як бачиш, причепурена.
Вона справді була гарна. Мала на собі довгу білу шовкову спідницю з розрізом спереду та щось на зразок корсетки, яка закривала тільки її груди, а рамена і стан були оголені. Я подав їй троянду.
— Ох, дякую! Як ти дізнався, що я люблю троянди?
Я подав їй вино.
— Червоне вино! І то французьке! Як ти дізнався, що я люблю червоне вино?
— Інтуїція.
— Чи це значить, що студенти не мають грошей тільки на обід?
— Ні, це значить, що студенти мають гроші тільки для гарних жінок. А після того тиждень недоїдають…
Вона, зворушена, поставила на столик пляшку, підійшла до мене, закинула на шию руки й палко поцілувала. Її повні великі губи виповнили мій рот, наче гарячий м'який трунок. І я пив їх пожадливо й пристрасно. Вона врешті відірвалася від мене.
— Задля таких губ можна й місяць недоїдати, — сказав я захоплено.
— Ти, мабуть, ніколи не мав чорної дівчини.
— Не мав, Джінні. Ти перша й єдина.
— Тому тебе так чарують мої великі губи.
— Ти уся мене чаруєш.
— Ох, я люблю такі компліменти! Але сідай, прошу.
— Я сів на канапі, далі не відводячи очей від її уст. Вона помітила це.
— Хочеш ще? — нахилилася й поцілувала мене ще раз.
— А щодо недоїдання, то приходь кожного дня до ресторану о четвертій годині. Я тоді обідаю, будемо ділитися.
— Якщо буду приходити, то більше задля тебе, ніж задля обіду.
— Тоді приходь задля мене. Я це люблю. Але розкоркуй вино. Вип'ємо за дружбу. Будеш мати подвійну приємність: вино й мої губи!
— Давай чимскоріше коркотяг!
Я розкоркував вино, а Джінні принесла два келихи. Я чомусь забажав, щоб вечір цей був у святковому стилі. Тому спершу налив кілька крапель у свій келих і попробував. Вино було гарне: м'яке й не затерпке. Тоді наповнив келих Джінні, потім свій, і ми, схрестивши руки, цокнулися й випили до дна. Вона пригорнулася до мене і втягнула мої губи в свої уста. Присмак вина та її свіжого, мов чисте джерело між білим камінням, рота розійшовся по моєму тілі. Я ніжно гладив її обличчя й не бажав ніколи відлучуватися від неї.
— Чи ти любиш мої поцілунки? — спитала, розтягаючи губи по моїм обличчі.
— Люблю. Прямо потопаю в них.
— Це мені подобається! — Вона раптово скочила на ноги. — Вибач, я принесу перекуску.
Вона принесла одну тарілку з шинкою й сиром, а другу — з накраяним хлібом. Я цілий день майже нічого не їв, тому з великим апетитом накинувся на закуски.
— Ти голодний чи ненажерливий? — пожартувала Джінні.
— Друге йде з першим.
Коли я трохи вгамував голод, ми далі попивали вино й гуторили. Джінні ліниво розляглася на софі. Її спідниця розсунулася на боки, відкривши гарні довгі ноги.
— Ти маєш чудові ноги! — сказав я захоплено.
