Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан (чтение книг TXT) 📗
— Я не шукаю розгрішення, тільки зрозуміння.
— У цьому я дуже добрий…
— Отож, кілька років тому я мала дуже гарного хлопця. Була безтямно закохана в нього. Прямо голову втратила. Він також був закоханий у мене й хотів одружитися зі мною. Та не мав тоді роботи й не дуже шукав її. Ввесь час тільки те й робив, що волочився по Нью-Йорку. А я не мала бажання утримувати його. Зрештою, в такій ситуації я не могла ані шанувати його, ані кохати. Так йому й сказала. Ми тоді посварилися, і він зник на три роки. Це були ці чудові три роки з тобою. Два тижні тому він несподівано з'явився знову. Виявляється, він поїхав на південь до родини, навчився від батька столярського ремесла, повернувся назад, дістав роботу — столярі в Нью-Йорку потрібні й добре заробляють — і знов хоче одружитися зі мною. Моє кохання до нього вибухнуло з новою силою.
— Думаєш виходити за нього заміж?
— Так.
— Мені жаль, що так склалося… Я полюбив тебе.
— Полюбити й покохати — не те саме, — сказала Джінні.
Я сумно похитав головою, погоджуючись з нею.
— Ми були тільки добрі друзі, Марку. Ну, трохи більше, ніж друзі. Бо добрі друзі не йдуть разом до ліжка. Але ти ніколи не мріяв про мене як дружину. Принаймні не говорив мені про це. Я також не уявляла тебе своїм чоловіком.
— Це правда, — погодився я.
— Не гніваєшся?
— Ні. Бажаю тобі щастя, Джінні.
Вона знову щиро поцілувала мене в уста й побігла обслуговувати клієнтів.
Скоро Джінні вийшла заміж, і ми більше не сходилися.
Мою уяву знову полонила Беверлі. Я ночами марив про неї, переживав наші колишні зустрічі, а днями прямо тужив за нею. Але віддаль між нами все збільшувалася, і ми, мабуть, ніколи вже не змогли б бути такими близькими, як колись. Вона писала мені, що в червні, як тільки здасть магістерські іспити, одружиться з Пітером. Тоді буде шукати роботу в Нью-Гейвені, де Пітер почав студіювати право в Єль. Вона особливо наголошувала, що конче хоче працювати в якійсь середній школі, щоб не бути на утриманні Пітерової родини. З цього я відчув, що ця «аристократична» родина не особливо доброзичливо ставилася до неї.
Наміри студіювати астрономію й далі не покидали мене. Після багатьох спроб мені пощастило дістатися до Гарварду. Кембрідж, маленьке містечко з багатьма студентськими забігайлівками, не відповідало моїм метрополітальним потребам. Можливості підглядання тут були надто обмежені. Але тепер я мав нагоду підглядати цілий всесвіт через телескоп. Тому й, мабуть, мене так тягнуло до астрономії.
Сам університетський кампус — із старими забудовами, великими деревами й підстриженими газонами — виглядав дуже гарно. Але містечко нічим особливим не вирізнялося, деякі секції його були навіть сірі й нецікаві. Я піднайшов собі неподалік університету щось на зразок «студіо апартменту», тобто одну кімнатку з кухонькою, ліжком, столиком і поличкою для книжок. Це влаштування було дуже вигідне, — за кілька хвилин я був в університеті. Лекції докторської програми, сказати правду, не дуже мене надихали, але я працював інтенсивно, щоб якнайскоріше скінчити так званий course work, тобто обов'язкові курси і засісти за працю над дисертацією. Я найбільше любив сидіти ночами при телескопі й вивчати різні констеляції. Це ж бо було ще одним різновидом моєї великої пристрасті — підглядання.
Я був зовсім самотнім у Гарварді, бо, з одного боку, не мав потягу до так званого студентського життя, а з другого боку, нові знайомства ніколи не давалися мені легко. Тому й ніколи не мав багато друзів. У мене була своя лавочка під крислатим кленом на кампусі й у присмеркові години любив сидіти на ній і згадувати приємні часи з Беверлі, панею Родіні та Джінні.
Одного недільного вечора мене пробудили від задуми — жіночий скрик та шурхіт паперу. Я глянув убік і побачив дівчину, яка намагалася позбирати аркуші паперу, які розвіяв вітер. Вона була така непомітна, що я не звернув на неї уваги, коли вона раніше сіла побіч мене на лавочці. Дівчина була худа, в окулярях і з коротко підстриженим волоссям. Не встигала вона схопити кілька аркушів, як вітер здував ще більше зі жмуту на лавці. Я прикрив стосик карток книжкою, яку мав при собі, позбирав розвіяні вітром і простягнув дівчині.
— Дякую, — промовила вона, збентежена.
— Бачу, що ваші папери не слухаються вас.
— Ви хочете сказати, що я незграбна, — вона глянула на мене крізь скельця окулярів, її очі були темно-сині й глибокі.
— Я так далеко не заходив би… Скажімо, радше, що розсіяна.
— По-професорському.
— Хіба ви професор? — здивувався я.
— Чому ви так здивувалися?
— Бо ви ще замолода на професорство.
— Це непоганий комплімент. Я не думала, що ви зі своєю суворістю здатні на компліменти.
— А хіба ви знаєте мене? — знову здивувався я.
— Не раз бачила вас на цій лавочці. А сьогодні вирішила присісти. А ви й не помітили мене… Все-таки приємніше мати хоч когось поблизу, аніж бути самою. Але вітер, як бачите, відразу виявив мою незграбність чи розсіяність, як ви великодушно сказали.
— Невже ви самотні в цьому багатолюдному муравлиську? — спитав я.
— Як це вам сказати? У мене обмаль часу на самотність. Але бувають хвилини, як от ця, коли відчуваю потребу перекинутися словом з живою людиною.
— А чим ви так зайняті?
— Це мій останній рік у Гарварді. Мушу взяти ще кілька курсів, а тоді треба буде готуватися до докторських іспитів.
— З якого предмету?
— Математики.
— Чому ви тоді розсіяні, коли ви не професор? Вона розсміялася:
— Напевно ще ним буду! Після іспитів планую повернутися до Філадельфії. Це моє рідне місто. Хочу викладати у Пенсильванському університеті й працювати над дисертацією.
— Ви все дуже логічно розпланували…
— По-математичному. А звідки ви?
— З Нью-Йорка.
— То ми майже сусіди. Я Анджела, — вона подала мені маленьку, мов пташка, руку.
— А я Марко.
— Ви завжди сидите на цій лавочці самі, як я помітила.
— Бо я недавно приїхав сюди й не мав ще нагоди зустріти вас…
Вона усміхнулася задоволено. Мушу сказати, що усмішка в неї була досить приваблива.
— Крім того, мене не вабить студентське життя, — додав я.
— Мене також! — скрикнула захоплено. — Це витрата часу.
— Ну, витрата часу може бути гарна й приємна. Але діяльність студентських гуртків та організацій, на мій смак, трохи дітвацька.
— Я маю подібну настанову. Ми, мабуть, заскоро постарілися.
Скажімо, заскоро дозріли. Це звучить гарніше.
— Я згодна! Але, вибачте, я мушу бігти додому, — вона почала збирати свої папери.
— Значить, я вас не переконав.
— У чому? — спитала здивовано.
— Що витрата часу може бути гарна й приємна. Вона засміялася:
— Ні, я мушу підготуватися до завтрашніх лекцій. Але не здавайте позицій, продовжуйте переконувати мене! — вона махнула мені рукою й побігла.
Ми зустрічалися зрідка і завжди на моїй лавочці. Анджела приходила звичайно тоді, коли була перевтомлена працею й потребувала поговорити з «живою людиною», як вона казала. Я був для неї такою живою людиною. На більше вона, очевидно, не мала часу чи потреби. Зі свого боку, я теж не робив ніяких заходів, щоб зав'язати з нею інтимніші стосунки. Вона не цікавила мене як жінка. У неї були тільки приємне личко й усмішка, а все інше нічим притягаючим не виділялося.
Особливо її худа фігура не підходила під мій ренуарівський смак. Правда, вона завжди модно зодягалася, а її тендітна й елегантна фігура могла імпонувати багатьом мужчинам. Та не мені. Мене притягала пишніша краса в жінок. Зате розмови з Анджелою були вишукані й надихаючі. Тому я завжди щиро вітав її появу на лавочці.
Протягом останнього місяця я отримав аж три листи від Беверлі. З одного боку, вона тепло згадувала наші взаємини, тужила за мною й дуже прагнула зустрітися, але, з другого боку, лякалася ближчих стосунків зі мною, щоб не віддалитися емоційно від Пітера. Такі коливання в її почуттях потверджували тільки мою підозру, що їхнє подружжя не було особливо гармонійне й щасливе, і Беверлі мусила посвячувати дуже багато, щоб втримати його. Видно, закон притягання протилежних полюсів стосується тільки фізики, а в людських взаєминах діють інакші гравітаційні сили. Я останнім часом дуже тужив за Беверлі. Але не намагався притягати її до себе, бо в глибині душі не був переконаний, що вона змогла б покохати мене. А Пітер, мабуть, старався навертати її до етикету й етики своєї старинної й консервативної родини. А це була помилка. Бо, в кінцевому рахунку, Беверлі ніхто не наверне. Та був іще один фактор, який стримував мене: я не був упевнений у своїх почуттях до неї. Я взагалі не був упевнений, чи спроможний по-справжньому закохатися в яку-небудь жінку. Всі мої взаємини з жінками, включно з матір'ю, лишалися тільки на сексуальному рівні. Жінки це, мабуть, відчували і не зв'язувалися глибше зі мною. Щойно тепер у взаєминах з Анджелою зароджувався натяк на щось духовне. Але це не мало нічого спільного з коханням. Для справжнього кохання потрібні обидві сторони медалі: духовна й сексуальна, — а може, й більше, може, ще щось чуттєве, чого не можна схопити словами.
