Покров - Дашвар Люко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗

що є, що нема. А ти придивишся до мене… Подумаєш і, можли-

во, справді захочеш щиро й назавжди присягнути мені у вірності.

— А просто заради мене збрехати в церкві — слабо? —

роздратувалася Мар’яна.

— Ти вимагаєш неможливого, — відповів Пітер. — Вибач.

— Ти просто ніколи не жив у злиднях! — розсердилася

Мар’яна.

— Річ не в тім. Цінності різні.

— Я і не збиралася на ті гроші брюликів накупити. Мені

є кому помагати. Батькам, бабці, Полі… Куди оком не кинь —

усюди біда. Асфальт до Дорошівки прокладу, газ, може. Чи

вітряки поставлю, там вітри, знаєш, які сильні… Є куди гроші

витратити.

— Ярослав Раєвський, здається, теж не з міліонерів, але

відмовився від спадку.

— То його справа. Навіть не хочу знати чому!

Пітер глянув на збуджену дівчину сумно.

— Він кохає тебе, Мар’яно. Для нього гроші, які забороня-

ють кохати, — нісенітниця.

— Зрозуміло! Ярко — янгол, а я — погана.

— Я теж, повір. Такий, як ти, як багато інших. Компро-

міс — наше кредо, а він — інший. У Кіплінга є вірш такий…

Українською приблизно так звучатиме:

Я відійшов помочитися не туди, де вся солдатня.

І снайпер тої ж миті мене в інший світ відправив.

Я думаю, ви неправі, висміюючи мене,

Того, хто принципово не міняє правил…

351

Мар’яна роздратувалася: та скільки можна віршів! Тато

весь час із тими віршами, навіть у Дорошівці Бродського цитує:

«В деревне Бог живет не по углам, как кажется насмешникам,

а всюду…» Тепер от Пітер…

— Хотинський би радо відгукнувся на пропозицію обвінча-

тися заради грошей, — почула голос Пітера, підхопилася як

підстрелена.

Пітер зрозумів, що перегнув палку, подався до дівчини,

перекинув кухоль з пивом: Мар’яно, вибач!

Та Мар’яна вже йшла геть.

Пітер наздогнав її за квартал. Обхопив за плечі.

— Вибач, я бовдур.

Вивільнилася:

— Просто йди геть!

— Зачекай! — гукнув. — Я… згоден. Вінчатися…

Зупинилася, дивилася на Пітера ошелешено.

— То ж неможливо.

— Немає для нас… звичайних людей… нічого неможливо-

го! — із гіркою прикрістю усміхнувся Пітер. — Принаймні

я не брехатиму перед Богом. Хочу бути з тобою до смерті…

У радості й журбі…

Батьки і бабця Ната дочекатися повернення Мар’яниного не

могли. І хоч телефонували щодня, розпитували про справи,

одразу по приїзді всадовили: розповідай! Як із тим спадком, чи

вартий наших нервів, бо ми тут усі знервувалися, Аїда навіть

їхати до Києва зібралася, хоч — не на часі! — кролів десяток

завела, а тато допоміг клітки збити.

— Як?! — не повірила Мар’яна, бо тато ще не підводився.

Та з’ясувалося, що Валя не тільки вірші любить, а ще й руки

майстровиті має. Клітки збирав на кухонному столі, потім при-

йшов Іван сусідський, помагав їх за хатою встановити в тихому

місці, де протягів нема.

— Тато, я рада… — Мар’яна бачила — тато повертається…

352

— Дізнався, кому належать залишки маєтку Дорошів, —

відповів тато. — Вони в комунальній власності району. За

радянських часів там був тубдиспансер, а коли виїхав, будівля

дуже швидко зруйнувалася. Можна було би… реставрувати.

Хай би там звучали вірші й музика…

— На які гроші? — встрягла бабця.

— От нам Мар’яна зараз усе розкаже, — постановила

Аїда. — А то ви — як не про кролів, так про творчість. Кому

тут творити?

— Усім… — сказала Мар’яна. — Кожна людина має за-

йматися вільною творчістю… Кватроченто.

— Доню, не відволікайся вже, — попросила Аїда. — Роз-

повідай!

— Добре, — чисто, як Ярко, раптом сказала Мар’яна. —

Я заміж виходжу.

Валя, Аїда і баба Ната як сиділи-стояли, так і застигли.

Мар’яна одразу і не допетрала, чому в очах жах.

— За того… блядуна? — врешті спитала баба Ната.

— Господи, ні!

— А за кого ж тоді?! — приголомшено розвела руками

Аїда. — Більше ж нікого не було!

— Знайшовся!

— І де? — спитав тато.

— На Майдані познайомилися. Він — наш, з України, але

давно в Канаді живе.

— На Майдані було багато прекрасних людей, — усміхнув-

ся тато.

— І виродків немало! — вставила Аїда, заглядала доні

в очі. — Ти ж не поїдеш?

— Скоріш за все, що ні. Пітер хоче в Україні залишити-

ся, — Мар’яна таки всілася, і години зо дві рідня атакувала її

запитаннями про нареченого: і де працює, і скільки заробляє, і де живе в Києві, і чому Мар’яна його з собою не взяла. Та

найбільше Мар’яну ошелешило просте татове запитання.

— А які в нього очі, Мар’янко?

353

— Не знаю… — ляпнула щиро. — Хіба то важливо?

Тато під’їхав ближче, узяв донину руку у свою.

— Куди ти поспішаєш?

— Вона без того манни небесної в скрині не отримає, —

сказала бабця, і вперше за останні місяці, коли напруження

в сімействі Озерових спало до рівного спокійного дихання,

Мар’яна відчула, як дратує її стара непокірна баба Ната.

— І що?! — вишкірилася до баби.

Баба Ната усміхнулася насмішкувато.

— Та нічого, квітко моя! Думала, тільки Аїда в мене на

всякі дурні вибрики здатна, та бачу, і ти туди ж!

— А я до чого?! — обурилася Аїда. Накинулася на бабу: —

Годі, мамо, Мар’яні дорікати. Що поганого, як без злиднів

житиме?

— А я хіба проти? Без злиднів усі жити хочуть! Не всі лад-

ні за те продатися!

— А я і не продаюся! — ще більше роздратувалася Мар’я-

на. — Я Пітеру все чесно розповіла, і він… погодився мені

допомогти.

Бабця приснула в кулак. Дійшла до стільця, всілася, рего-

тала, в Мар’яну сухим пальцем тикала.

— Ох, квітко моя… Так ти не продалася! Ти сама собі… но-

вого блядуна купуєш!

— Мамо! — заверещала Мар’яна. — Заткни рота своїй

матері!

— А хіба то можливо? — із прикрістю знизала плечи-

ма Аїда.

Мар’яна вискочила з хати, до неї кинулося цуценя, що, пев-

но, дрихло в будці, коли тільки приїхала, — гавкало дзвін-

ко-весело, мотляло хвостиком.

— Собак тільки бракувало! — буркнула Мар’яна, вибіг-

ла з двору.

Ноги привели до рідних руїн. Усміхнулася сумно: тут жили

її предки…

354

Полізла всередину. Блукала, роззиралася: шкода, що не

можна навіть уявити, яким був дім за часів Яреми. До старих

стін тулилися уламки більш пізніх за часом, з іншої цегли: ді-

лили панський маєток на непритаманні йому крихітні кімнат-

ки-комірчини.

— Певно, сто разів усе тут перебудовували… — пішла далі.

Через провалля, де колись був коридор, дісталася єдиного

приміщення з дахом.

Тут пахло цвіллю й пусткою. Бита цегла вкрила землю, від

підлоги не лишилося й дощечки. Темні стіни розтріскалися.

В одній з них і досі збереглися невеликі ніші, які, певно, колись

служили тайниками.

— Що ж тут було?.. — прошепотіла. — Наче окреме

царство.

Усілася посеред колишньої курильні Яреминої, закурила.

І хай дорікають, що за Пітера йде. Їм не зрозуміти: то кров

Дорошів стукає в скроні, бо от Ярко… Теж Дорош! А Дороші

не кидають друзів. Ярко повіз тіло Біджо на батьківщину,

а міг би не робити, бо вже сенсу нема з точки зору людей

звичайних, а він поїхав… Чому ж Мар’яна повинна Полю

у в’язниці кидати?

— Ні, ні… Все правильно! — вмовляла себе. — Повінчає-

мося, заберу гроші, перш за все Польку викуплю. Не знаю як.

Заставу заплачу, хабара дам, бо ж не може бути, щоби після

Майдану хабарів не брали… Навіть на Майдані пропонували

за гроші на Полину підтримку мітинг влаштувати.

Задумалася. Дарма Кривошиїха Полі розповіла, де Ігореве

тіло шукати. Якщо вже така ясновидиця, певно ж, знала: По-

ля побіжить у ліс і без прикрих пригод то не минеться.