Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
1 жовтня спробував втекти з тюрми. Заробив карцер. Визнали недоумкуватим і відправили в табір «Ост-2». Блок номер 1, табірний номер 926. З 15 листопада
1942 року по 1 квітня 1943 року працював на коксохімічному комбінаті в місті Гінденбурзі.
1 квітня втік з табору...
З цієї анкети я зробив висновок, що Краус не знає про те, що вже четвертого квітня мене спіймали в районі Кройцбурга і відправили в місцевий пересильний табір, а звідти в тюрму міста Бойтен. Отже, він нічого не знає і про мою роботу на «Гогенцоллернгрубе», і про втечу звідти.
— Як бачиш, нам усе відомо,— задоволено потираючи руки, мовив Краус.— Тобі залишається розповісти, де ти волочився після втечі з табору «Ост-2» в квітні
1943 року.
Я вирішив схитрувати і сказав, що після втечі з Гінденбурга мене спіймали залізничники на одному полустанку і передали охороні ешелону, в якому везли в Німеччину поляків. Наступного дня я вискочив з вагона, щоб набрати води. Поки ходив, ешелон поїхав. Тоді я вирішив пробиратися на схід І зайшов аж у Польщу, де мене й спіймали.
— Розповідаєш чергову байку, але май на увазі, у нас уже цілком досить даних для того, щоб тебе судити й повісити.
У Крауса сьогодні чудовий настрій. На ньому новісінький сірий костюм, білосніжна шовкова сорочка і лаковані туфлі. Та і весь він як нова копієчка: свіженький, чистенький, життєрадісний, а гладенько виголене обличчя, здавалося, ще більше помолоділо. Він був дуже балакучий, раз у раз добродушно усміхався. Я давно помітив, що в його жестах, міміці, голосі і навіть у ході багато було награного. Артист, та й годі.
Задзвонив телефон. Краус підніс трубку до вуха і, м’яко усміхаючись, слухав, догідливо хитаючи головою,
— Дякую, дуже приємно. Я зворушений вашою увагою. Так, так, він зараз у мене, я закінчую слідство...— Він поклав трубку, строго глянув на дівицю й конвоїрів, які привели мене, і сказав: — Зараз сюди прибуде пан Хан із високим начальством.
Дівиця від здивування розкрила рота, а конвоїри виструнчились.
— Так, сам пан Фріц Хан. Курте, накажи принести стільці, а ви, Гертрудо, сховайте своє дзеркальце і приготуйте папери про цих поляків. Та наведіть тут лад!
Один із конвоїрів кинувся виконувати розпорядження, а Гертруда дістала з шафи папери, поклала їх перед Краусом, потім помила попільничку, старанно витерла стіл і відчинила вікно, щоб провітрити приміщення.
Невдовзі з-за дверей пролунали короткі часті дзвінки — то Курт подавав сигнали з коридора. Усі встали й завмерли, а Краус навіть вийшов на середину кімнати і приготувався рапортувати. Коли відчинилися двері і на порозі з’явилося начальство, Краус скомандував «ахтунг!», зробив кілька кроків назустріч гостям і після традиційного «хайль Гітлер!» відрапортував:
— Пане начальнику відділення! У слідчому відділі все гаразд. Відділ працює за графіком. Начальник відділу старший слідчий Краус.
Хан потиснув Краусу руку і відрекомендував його прибулим.
Тут мені доведеться забігти трохи наперед, У 1945 році, коли закінчилася війна і почалася підготовка до Нюрнберзького процесу, я давав свідчення Надзвичайній державній комісії по розслідуванню злочинів верхівки німецько-фашистського рейху. У своїх свідченнях я чимало уваги приділив Краусу і Хану, під керівництвом якого в краківській тюрмі робилися страхітливі злочини. В наступні роки я не раз розповідав про них у пресі й по радіо, не знаючи, однак, що спіткало цих катів. У січні 1968 року в радянській пресі з’явилося повідомлення, яке дуже схвилювало мене:
«...Десять років були під слідством гітлерівський посланник у Софії обергруппенфюреру Адольф Беккерле і видний гестапівець Фріц Хан. Обидва вони несуть особисту відповідальність за відправку в табори смерті Освенцім і Тремблінку понад тридцяти тисяч чоловік. Ім’я Хана є в польських списках військових злочинців. З вини цього колишнього начальника відділення гестапо в Кракові, а потім — поліції у Варшаві загинули тисячі польських патріотів. Як хвастала його дружина Лотта в листі до своїх батьків, «він підписував за день по 70 смертних вироків»... І поки тривало слідство, кат польського народу спокійнісінько займав посаду старшого урядового радника в західнонімецькому відомстві військової техніки і заготівель».
Виявляється, Фріц Хан благоденствує й досі. Не знаю, де зараз його улюбленець Краус, але не сумніваюся, що і в нього немає підстав нарікати на свою долю. Що ж до повідомлення про злочини Хана, то про них сказано надто скромно, бо цей виродок був не лише катом польського народу, але й катом інтернаціональним, катом міжнародного масштабу. Через його криваві руки пройшли десятки тисяч жертв, представників багатьох національностей.
Та повернемося до кабінету Крауса. Я побачив випещеного, середнього віку чоловіка, вище середнього на зріст, не по роках огрядного. Одначе він був рухливий, експансивний. Широкий рум’янець на щоках свідчив про чудове здоров'я. На ньому був ідеально зшитий і ретельно випрасуваний чорний мундир із дорогого сукна.
В краватці виблискувала брильянтова булавка, зроблена у вигляді павучої свастики, на кітелі — значок фашистської партії. Крупне вилицювате обличчя здавалося грубо витесаним сокирою: масивна нижня щелепа, великий ніс, тонкі, міцно стиснуті губи. Густі чорні брови кущилися над глибоко посадженими метушливими очима. Погляд гострий і колючий. Фріц Хан любив жестикулювати, підкріплюючи енергійними помахами рук кожну свою фразу. Тримався він підкреслено незалежно.
Слід відзначити, що в ті часи серед керівних нацистських бонз жестикуляція була дуже модною. Це була справжня жестоманія. Малі й великі фюрери запопадливо копіювали Гітлера, який під час виступів міг бити себе кулаком у груди, рвати на голові волосся і навіть подерти на собі сорочку.
Та продовжимо про Фріца Хана. Вигляд у нього був сяючий. На пальцях він носив три величезні персні з дорогоцінними каменями. Найбільший перстень був оздоблений відлитим із золота черепом із схрещеними кістками під ним. Широкий ремінь і портупея вилискували чорним лаком, а до блиску начищені чоботи відбивали світло. На великому чорному картузі пишалася емблема гестапо—череп із схрещеними під ним кістками.
З Ханом були два літні пани, одягнені в цивільне. Обидва огрядні, сиві. За ними стояв високий на зріст молодий гестапівський офіцер, очевидно, Ханів ад’ютант.
— Панове!—звернувся до цивільних Хан.— Перед вами класичний зразок кабінету слідчого нашого відомства, зауважу, панове, кращого слідчого.
Як тільки не розхвалював Хан свого підручного Крауса! Він і стопроцентний арієць, і ідейно загартований боєць, якого нещодавно нагородили орденом.
— Це дуже вихований, освічений працівник, наділений неабияким інтелектом. Він володіє кількома мовами і завдяки цьому один замінює цілу бригаду слідчих і перекладачів,— сказав на закінчення шеф гестапо.
Гості, яким, видно, вже набридло стояти, посідали на стільці. Сів і Хан. Його ад’ютант і Краус стояли й далі. Хан вийняв з кишені золотий портсигар, дістав з нього сигарету, узяв запальничку, зроблену з чистого золота у вигляді маленького зграбного пістолетика, оздобленого красивою монограмою. Видно, Хан дуже любив цю запальничку, бо довго крутив її в руках, милуючись і явно хизуючись нею.
— Так, панове, старший слідчий Краус людина винятково обдарована, у нього природжені здібності і якесь особливе професійне чуття,—розповідав Хан.— Він веде найбільш заплутані справи і швидко розплутує їх. Ось вам яскравий приклад,— шеф гестапо кивнув головою в мій бік.— Перед вами хлопець, майже дитина, нікчемне створіння, та насправді це небезпечний злочинець. Подумати тільки, він зумів пробратися на наш секретний об’єкт, який пильно охоронявся. На допиті намагався завести пана Крауса в оману, та не на того напав. Полюбуйтеся ним,— шеф гестапо узяв із папки всі мої фото і відбитки пальців.— Скільки разів він тікав!
— А що ви збираєтеся робити з цим типом? — спитав лисий товстун.
— Розстріляємо або повісимо. Та, оскільки про нього вже знають у Берліні, доведеться дотримати формальності — пропустимо через трибунал. Аналогічна історія в нас із великою групою поляків, викритих у шкідництві і саботажі.
