Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
— Правду кажучи, я над цим ніколи не задумувався,— відповів офіцер.
— Все пояснюється близькістю до тваринного світу, коли хочете знати. Ми з моїм шефом Хуппенкотеном прийшли до цього несподіваного і дуже простого висновку. Він навіть блискуче захистив дисертацію на цю тему. Ми проробили з ним над полоненими і в’язнями тисячі дослідів...
Балакучий ескулап перейшов далі до книги Гітлера «Майн кампф», почав вихваляти фюрера і його людоїдську теорію про вищість німецької раси. За його словами, ця теорія — величезне наукове відкриття.
Гестапівцю, видно, набридло вже слухати теревені вченого ескулапа, і він застережливо підняв руку, але той, не давши йому слова сказати, перейшов на конкретнішу тему:
— Зверніть увагу на цього людиноподібного юнака. Типовий представник нижчої раси. Наїстися— оце й усе, що він хоче. За рік перебування в Німеччині він не запам’ятав жодного німецького слова, а коли його розстрілювали, навіть не заплакав. Тварина! Йому байдуже, куди його ведуть: на розстріл чи до вбиральні. Таких треба нещадно винищувати, але ви самі знаєте, що Німеччині зараз, як ніколи, потрібні робочі руки. В зв’язку з цим дуже розумним і своєчасним є наказ, який вступив у силу сьогодні, про заміну страти довічною каторгою. Бо й справді, яка користь від того, що ми повісимо цього працездатного, фізично здорового дикуна? Ніякої. А якщо відправити його в табір, там він працюватиме за черпак баланди. Правильно я кажу, колего?
— Звичайно,— відповів офіцер.— Але давайте швидше закінчувати цю формальність.
— Я вже закінчив огляд. Мій висновок — можна використати на важких фізичних роботах.
Після цього лікар заповнив якусь карточку. Обидва вони підписали її. Потім ескулап повитягав пінцетом сірники з-під моїх нігтів, а рани тільки для годиться змазав йодом, навіть не перев’язавши їх.
Мене знову повели в приміщення трибуналу. Там зачитали остаточний вирок про заміну розстрілу довічною каторгою в концтаборі суворого режиму...
4
Камера № 17 була на другому поверсі. Коли наглядач відчинив її двері, у ніс мені вдарив такий сморід, що я інстинктивно позадкував, але, одержавши стусана в плечі, упав прямо на людей, що мурашилися на цементній підлозі. В невелику камеру тюремники напакували стільки в’язнів, що ніде було ступити ногою.
Тут постійно панувала напівтемрява. Вночі тьмяно горіла маленька чергова лампочка. Велика електрична лампа вмикалася лише тоді, коли наглядачеві треба було заглянути у вічко. Була тут ще одна лампочка — синя, сигнальна, за допомогою якої тюремник подавав команди підйому, одбою або шикування на перекличку. Під самою стелею було єдине віконечко, забране металевими гратами, через які іноді пробивався сонячний зайчик, наче скалка далекого вільного життя. Він бентежив нещасних в’язнів, нагадуючи їм, що десь є широкий світ, небо, сонце, воля. На цю скалочку вони дивилися ніжно, з побожністю.
Розпорядок дня був, як і в усіх тюрмах, нудний, одноманітний. О четвертій годині ранку — підйом, прибирання камери, миття параші і ранкова перевірка. Після цього роздавали «сніданок» — по двісті грамів окропу каламутно-коричневого кольору. О дванадцятій годині обід — по півлітра холодної смердючої баланди. О сьомій годині вечора давали по кухлю ерзац-кави. Це «меню» за час мого перебування в цій тюрмі ніколи не мінялося.
Цілодобово в’язнів водили на допити, з яких вони, як правило, поверталися каліками. Деяких приносили на носилках і кидали в камеру, наче в’язку дров.
Кого тут тільки не було: поляки, росіяни, українці, білоруси, узбеки, татари, югослави, чехи, французи, датчани, цигани, німці — справжній Інтернаціонал. Мене вразила щира дружба і згуртованість в’язнів. Поляк подавав допомогу хворому росіянинові, чех упадав біля скаліченого на допиті німця, перев’язуючи його рани бинтами, зробленими з власної сорочки, а радянський військовополонений вів щиру розмову з німцем-антифашистом. Хворого югослава мучила спрага, і кожен в’язень віддавав йому із своєї пайки ложку баланди чи окропу. Кожен, як тільки міг, старався полегшити страждання товариша. Я ніколи не забуду цієї хвилюючої дружби і взаємовиручки розтоптаних, але сильних духом людей. Різномовний і різноликий колектив був злютований спільним горем, спільними поглядами, однією долею. Багато тут важило й те, що в камері не було кримінальних злочинців, які звичайно ставали лакузами адміністрації тюрми, тероризували політичних в’язнів.
Перший, з ким я познайомився, був старий сивобородий поляк Казимир. Він підхопив мене, коли я падав на тих, що лежали, попросив товаришів потіснитись і дати мені місце. Коли мої очі трохи призвичаїлись до темряви, я побачив висохлі, жовті, змучені обличчя. Той марив і метався в гарячці, той проклинав гітлерівців і скреготів при цьому зубами, інші несамовито чухмарилися, а хворі на дизентерію не відходили од параші...
«Жива братерська могила»,— подумалося з самого початку. І, незважаючи на ці жахи, я зрадів, як мала дитина. Легко сказати, нарешті я опинився серед людей, можу розмовляти з ними, дивитися на них.
Найперше мене попросили розповісти про себе. Я розказав усе, втаївши тільки роботу на шахті «Гогенцоллернгрубе» і обставини втечі. Усі слухали, затаївши подих.
— То це ти і є той хлопець, якого розстрілювали? — схвильовано мовив Казимир.
Виявляються, в камеру вже просочилася чутка про те, що мене розстрілювали, але залишили живим, бо я, мовляв, якась «важлива птиця» — прославив себе незвичайними подвигами чи то на фронті, чи то в тилу ворога. В тюрмах був свій «бездротовий телеграф». Можливо, в краківській тюрмі існувала підпільна антифашистська організація політичних в’язнів, а може, її й не було, та, дізнавшись, під яким «ескортом» мене привезли в тюрму, політичні зацікавилися моєю особою і, наскільки це можна було, стежили за мною. Річ у тому, що політв’язні виконували в тюрмі всю роботу по прибиранню різних приміщень, працювали в пральні, на кухні, в медпункті, замітали і мили підлоги в кабінетах слідчих і в приміщенні трибуналу, роздавали їжу. Завдяки цьому вони багато знали і потай передавали в камери найважливіші новини.
Мене оточили увагою, всіляко допомагали. Казимир, що був старостою камери, умудрявся викроювати для мене зайву порцію баланди, зайвий кухоль окропу, щоб я міг попарити скалічені, розпухлі пальці, які гноїлися. Він же промивав і рани на моїй спині.
Після того як я закінчив свою розповідь, Казимир важко зітхнув і рівним спокійним голосом мовив:
— Так, видно, судилося тобі, синку. Долі конем не об’їдеш, а чому бути, того не минути.
Почувши це, я подумав: «Е, ні, дорогий Казимире! З такими, як ти, мені не по дорозі. Я не можу й не хочу жити за формулою: чому бути, того не минути».
Настала ніч. Через віконце камери видно було загратований клаптик темного неба і кілька синювато-білих мерехтливих зірок. Мене огорнула туга за волею, напливли згадки з далекого щасливого дитинства. Аж не вірилося, що в мене було те дитинство, були дитячі ігри й розваги, був чарівний світ казки й пригод, схожих на казку...
Мені минав шостий рік. Не пригадую вже чого, але я жив у діда й баби. Був похмурий осінній ранок. За вікном сіялася мжичка, а в хаті було тепло, затишно. Баба поралась коло печі. Я збирався снідати. На столі стояли млинці, варена картопля із шкварками і сметана.
У сінях загупали важкі дідові кроки, потім одчинилися двері і до хати ввійшов оброшений дід з якимось великим птахом під пахвою. Не кажучи й слова, він опустив птаха на долівку і, гордо випнувши кістляві груди, подивився на бабу так, наче приніс їй пудового зайця. Баба саме вигрібала коцюбою жар із печі. Від здивування вона вклякла на місці, а її лагідні сиві очі почали темніти,
— Що це ти припер? — голосом, який не віщував добра, спитала вона в діда.
— Хіба не бачиш? Журавля! — розгублено усміхнувся дід.
— Що ж ти з ним думаєш робити? Мо’, на сало годуватимеш? — глумливо мовила баба.
