Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Він кивнув Краусу, і той подав йому кілька справ. Гортаючи їх, Хан скаржився, що він і його люди страшенно перевантажені роботою, що йому самому щодня доводиться підписувати близько сотні смертних вироків.
— Ось чому я прошу,— сказав він,— збільшити штат. Сподіваюся, ви підтримаєте нас у Берліні.
— А яка категорія злочинців вважається у вас найважчою? — спитав один із гостей, звертаючись до Крауса.
— Звичайно, росіяни,— жваво відповів той.—Здебільшого це запеклі фанатики, отруєні більшовизмом. Нещодавно мені довелося мати справу з одним комісаром. Він убив старосту камери, а перед тим вів у шталлазі більшовицьку пропаганду. На слідстві затявся, не бажаючи відповідати на запитання. Але в мене заговорив.
Це була нахабна брехня, бо комісар не сказав Краусу жодного слова, так і помер під тортурами.
Хан ще раз подякував Краусу і повідомив, що за старанність його нагороджено позачерговою двотижневою відпусткою та грошовою премією в розмірі чотириста марок. Гості подивилися на годинники, подякували за інформацію і пішли до виходу.
Краус, улесливо вклоняючись, провів начальство. До кабінету він повернувся сяючим іменинником, від задоволення потирав руки, та, глянувши на мене, враз змінився, став пихатий і суворий.
— Одведіть його! — наказав конвоїрам.
3
Коли мене привели в камеру, саме почався обід. Я випив одним духом порцію баланди і ліг спати. Вперше за вісім діб перебування в тюрмі я проспав до самого ранку.
Вранці мені дозволили вмитися, після чого видали смугастий тюремний одяг і пару дерев’яних виступців, що дуже мене здивувало, адже досі я ходив у самій білизні і босий.
Тюрма жила своїм життям, яке можна було читати по звуках. Ось за дверима чути важкі кроки наглядачів і човгання дерев’яних гольцшугів — когось вкрай знесиленого повели на допит. За стіною глухо, наче з могили, долинуло кашляння в’язня, пролунало ненависне «льосі», глухий удар і розпачливий зойк. Неподалік у коридорі різко засюрчав свисток наглядача. З протилежного боку йде ціла процесія: конвоїри тягнуть з допиту ледве живого в’язня, він стогне, а кати підганяють його ударами палиць. Звуки даленіють. У коридорі забряжчали ключі, загриміли металеві двері.
Мною оволодів спокій і цілковита байдужість до всього. Вирок я вже знав і щось змінити не міг. Не жаль страченого життя, жаль тільки, що помру далеко від Батьківщини, мої батьки ніколи не дізнаються, яка лиха доля спіткала їхнього сина. Може, це й краще — мати до самої смерті плекатиме надію, що її син десь забарився в чужій чужині і колись та повернеться в рідну сторону. Що ж, усі матері живуть надією... Шкода тільки, що помру не на фронті із зброєю в руках, не в бою з ворогом. Втішало те, що я чесно прожив своє коротке життя, не зрадив Вітчизні, не купляв волі ціною підлого відступництва, зрадою.
У камері засвітилася лампочка, загриміли замки, розчинилися двері.
— Раус!
На мене наділи наручники і повели лабіринтом коридорів. Вели довго. Нарешті зупинилися перед дверима з коротким написом: «Трибунал». Це була невелика кімната з двома загратованими і наполовину заштореними вікнами. В ній стояли строгі чорні меблі. Та й усе тут було чорне, похмуре.
За довгастим столом, драпірованим темно-зеленим сукном, сиділо три гестапівці в чорних мундирах. Позаду них на стіні, наче розп’яття, висів масивний розпластаний чорний орел, відлитий з металу. У кігтях він тримав фашистську свастику, пофарбовану в срібний колір. Вище, на велетенському портреті у важкій рамі стояв Гітлер.
Мене завели за високий бар’єр. Обабіч стали два озброєні палицями гестапівці. Прямо проти дверей висів годинник, стрілки якого показували одинадцять годин ранку. Під годинником — великий відривний календар. На його аркуші була дата — 28 червня 1943 року. Не зводячи очей з календаря, я чомусь почав рахувати, скільки ж це мені років. Виходило, сімнадцять років, чотири місяці і один день прожив я на білому світі. Білому... Зараз він став для мене чорним...
До залу суду зайшов ще один гестапівець і зайняв місце адвоката, та виявилося, що це був усього-на-всього перекладач, який мав витлумачити мені вирок.
Судова процедура була на диво проста і лаконічна. Та інакше й не могло бути: адже утримували мене в тюрмі гестапівці; слідчий був гестапівець, прокурор, судді — гестапівці. Кати, які поставлять чорну крапку над моїм життям, теж будуть гестапівці. Все, що відбувалося далі, не мало нічого спільного з поняттями справедливості й людяності, з елементарними правовими нормами, виробленими цивілізацією протягом віків.
У залі, крім гестапівців, нікого — ні свідків, ні адвоката, ні публіки. Прокурор почав із того, що нагадав членам трибуналу інструкції відносно зопдербехандлупга—особливого поводження з ворогами Німецької держави. Цими інструкціями керувалися армія, поліція, есесівці, гестапо після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. Про них я дізнався від німецьких політв’язнів ще в Моабітській тюрмі. Прокурор прогугнявив усі мої злочини перед Німецькою імперією. Чого тут тільки не було: і «шкідництво», і «саботаж», і «злісний злочинець», і «фанат, задурманений більшовизмом», і «антисоціальний елемент».
Мені, певна річ, слова не дали. Після того як прокурор закінчив своє харамаркання, члени трибуналу обмінялися кількома фразами і секретар зачитав заздалегідь заготовлений вирок, який починався словами: «Іменем Німецької держави...» і закінчувався коротким «розстріляти».
Чогось іншого я й не чекав, однак слово «розстріляти» гострим ножем полоснуло мене по серцю, руки й ноги помертвіли, голова затуманилася. До цього десь у підсвідомості ще жевріла надія на якесь чудо. Віднині вона остаточно зникла. Кінець. Смерть...
У камері мною оволодів страх і панічне чекання розстрілу. Досить було почути кроки наглядача або подзенькування ключів, як усього мене починало тіпати. Я майже фізично відчував, як життя поволі згасає в моєму кволому тілі. Намагався оволодіти собою і не міг. Картай себе за легкодухість. Адже я твердо вирішив мужньо зустріти смерть, навіть заздалегідь продумав, що, коли мене розстрілюватимуть, вигукну: «Смерть кривавому фашизму! Хай живе Радянська Батьківщина!» І раптом ганебний страх перед неминучим кінцем. Мабуть, це тому, що все-таки важко помирати в сімнадцять років...
Про муки і переживання засуджених до страти я читав багато книг. Серед них траплялися такі, що перевертали душу. І все-таки насмілюся сказати: ще не було, письменника, який зміг би по-справжньому відтворити все те, що переживає, про що думає людина перед стратою. Не зроблю цього і я, хоч пишу сам про себе. Це таке, чого не можна висловити за допомогою звичайних слів. Тут потрібні якісь особливі вогненні слова, а де їх узяти?,,
Через двадцять дві години після оголошення вироку 29 червня о 9 годині ранку мене взяли з камери і повели на перший поверх. Я вважав, що ведуть на розстріл, однак тепер якогось особливого хвилювання не відчував. Дивно тільки, чого ж це не оділи наручників? Адже, всім, кого беруть на страту, одівають наручники. Та незабаром з’ясувалося, що мене привели в кабінет тюремного лікаря. Хто б міг подумати, що в гестапівській тюрмі є така штатна посада! Крім лікаря, в кабінеті був офіцер-перекладач, який учора зачитував мені вирок. Вони жваво про щось розмовляли. Я почав прислухатися до розмови. Говорив більше лікар, а офіцер підтакував йому.
— Я не світило, не з тих, хто творить науку, але, покладаючись на свій досвід і спостереження над російськими військовополоненими та в’язнями таборів, де я працював, можу з певністю сказати, що в нашій медичній науці ще є багато прогалин. Візьміть хоча б такий факт: чим пояснити живучість неповноцінної раси? Конкретніше, чому, наприклад, у виснаженому організмі росіянина, в скелеті, по суті, ми знаходимо великий запас життєвої енергії? Піддослідного росіянина можна скільки завгодно морити голодом, бити, саджати в карцер, не давати навіть води, а він продовжує жити, всупереч усім науковим уявленням про можливості людського організму. Чим ви це поясните?
