Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
– Напевне, зазнає поразки українська справа, – казав Володимирові. – Що робити думаєш?
Диво дивнеє, не побачив в очах брата розпачу, швидше була там затятість.
– У Відні має постати Український вільний універ- ситет, – відказував брат таким тоном буденним, наче на власному городі розпоряджався. – У Подєбрадах перемовини ведемо, облаштуємо Українську госпо- дарську академію, а ще буде педагогічний універси- тет, школу пластичного мистецтва намічаємо... Не вибудувати нам України без добрих фахівців.
Воно-то так, лиш подумав Степан Прокопо- вич, бо не хотілося братові настрій псувати. Він згадав, як у Києві якось вирішив піти на засідан- ня Центральної Ради. Народу повнісінько, зала вщерть переповнена, але тут підійшов молодий чоловік у солдатській гімнастерці, який, видавало- ся, знав його, – тут чимало було колишніх слухачів Тимошенкових лекцій. Як з’ясувалося, то на ньо- го звернув увагу Голубович, тодішній голова Ради Міністрів УНР. Він провів і знайшов місце поряд з іншими міністрами. Степан Прокопович деякий час уважно слухав дебати, відвіюючи та відсіюю- чи, мов на вітрові, словесну полову від зерня жи- вого. Проблеми були непрості, бо більшовицький уряд у Петербурзі зовсім непосильні вимоги виста- вив. Знайомий уже подавно Володимир Винниченко пропонував деякі корективи у відповідь внести, якесь
«полівіння» зробити. Степан Прокопович потім казав йому, що це нітрохи більшовиків не влаштує: їм не «полівіння» треба, вони на всю Україну зуб заточили.
Блажен, брате, хто вірує...
А йому, Степанові, доля напевне судила оті жор- на науки довіку крутити, і не має він права зважати ні на які мозолі на долонях.
Лондонські ж лабораторії тим часом подивували Тимошенка своєю закритістю, безліччю формаль- ностей, аби дозвіл доступу надали, – наче не вчений шукає контактів, а шпигун держави недружньої. Зате в Единбурзі, на зборах річних Британської асоціації для розвитку науки, приємна сталася зустріч із зем- ляком, Петром Капицею, – і по батькові, і по матері нащадком давнього волинського аристократичного роду. Петро Леонідович, майбутній Нобелівський лауреат, умів бути душею гурту, охоче після поваж- них доповідей та дискусій забавляв публіку фізич- ними фокусами та кумедними експериментами.
Тривалою та поїздка була і виснажливою, зате в Загребський політехнічний небавом почало при- бувати на той час найновіше обладнання, яке тільки могла надати тодішня Європа. І слугуватиме те об- ладнання та лабораторія тамтешній професурі і сту- дентству ще не одне десятиліття.
----- 10
У же позаду Львів, уже в споминах і ті гіркі лис- топадові дні, коли славне лицарство йшло в Другому зимовому поході відвойовувати Україну: того лицарства частина була зовсім босою, ще чи- мало попідв’язували підошви шнурками, а ще хтось був у наспіх сплетених личаках; ішли з гвинтівками, іржею вкритими, в яких замість ременів чомусь мо-
туззя лише теліпалося.
Не судилося…
І розносила доля лицарство по світах, одні зне- вірилися, інші, зуби міцно стиснувши, далі справу свою вели, свій хрест не скинули з плечей. Сергія Прокоповича Тимошенка стежка життєва повела на запрошення друзів в Українську господарську ака- демію, в Подєбрадах.
– Тут чималенько нашого брата, – оповідав про тодішнє життя Дмитро Дорошенко, – хіба полови- на колишнього українського Києва! Як у Ноєвім переповненім ковчезі, всі «чисті» й «нечисті» звірі збіглись докупи.
То вже потім Сергій Прокопович від Дорошенка почує про «звірів нечистих», а зараз, ідучи коридо- ром Академії, він розминувся з невисоким повнува- тим чоловіком, – він би й далі собі простував, якби не спинив його раптом погляд того зустрічного: мов низонули наскрізь сірі втомлені, наче примо- розком прихоплені, очі.
«Загірняк!» – спалахнуло раптово, і Тимошенко, спинившись, обернувся круто.
Той і собі приспинився, вони якусь мить стояли, розгублені з несподіванки, один на одного отетеріло
дивлячись, впізнаючи і поступово упевнюючись, що не обізналися, вони стояли як вражені струмом, коли беззвучно трясе, але й поворухнутися навіть забракне сили.
– Бачив напис на дверях «Професор С. Тимо- шенко», – нарешті вимовив, швидше вичавив із себе Загірняк. – Ситу лавочку тут для вас влаштував пан Масарик.
«А чого ж, – не здатен все ще на слово, подумав Сергій Прокопович, – хай там не вельми сита, але цю наукову «лавочку» згадуватимуть і через десятиліття, цінитимуть її достойно і через багато десятиліть».
Добра душа і зіркий інтелект Томаша Масарика, не раз балакали в Тимошенковому товаристві, що, видавалося, бачив навіть за миготливим виднокраєм тодішньої європейської коловерті, той самий Маса- рик, якого Бернард Шоу без вагань називав готовим президентом Сполучених Штатів Європи, Прези- дент Чехословаччини Масарик допоміг відкрити і фінансово підтримав українські виші. У Празі діяли Український вільний університет і Вищий педагогіч- ний інститут імені Драгоманова, у Подєбрадському замку, що будував колись зять луцького і галицького князя Ростислава Михайловича Оттокар ІІ, знайшла осідок собі Академія.
Але не возвістив ще голосистий дзвінок про пер- шу лекцію, як між студентства майбутнього зчини- лася колотнеча. Виявляється, заклад задумувався за зразком звичайнісінького технікуму і програмою на стільки ж семестрів.
Ми маємо поважно вчитися, – наполягала мо- лодь. – На зборах же недарма ухвалили домагатися чотирирічного курсу з п’ятим роком навчання для підготовки до державного іспиту та дипломової пра-
ці. Не відділи, а факультети тут мають бути з декана- тами та професорськими радами – все, як у чеських високих школах. Ми хочемо здобути диплом інже- нера.
Бракує професури, – остерігалося старше по- коління еміграції. – Не пересолімо з вимогами, а то, чого доброго, заклад не відбудеться зовсім.
Маємо попрохати і чеських професорів, – своє вела молодь, що спиралася на однодумців зі старшо- го покоління.
Ще кинулися, було, шукати підтримки у голови Українського громадського комітету Микити Ша- повала, але й від нього теж не дочекалася помочі, – чи побоявся доволі рішучий цей чоловік «пересолу», чи просто не вірив у таку можливість.
«Ні, пане Загірняк, – змайнула було в Сергія Про- коповича колюча, як сливова гілка, сердита думка. – Навіть при доброму серці Масарика манни з неба не буде – один раз лише падала».
Та пощастило і цього разу.
Тимошенкові старі знайомі ще по Києву в уряді ЧСР із розумінням поставилися до задумок моло- ді – УГА таки заіснувала з часом як вища школа з трьома факультетами. І, окрім української, залюбки працювала тут знакова професура чеська. Іван Горбачевський викладав органічну хімію, Федір Щербина – статистику, Василь Біднов – історію України, Володимир Старосольський – державне право, а серед чеської професури знаходимо імена Яна Граського, котрий читав водносанітарну техні- ку, Рудольфа Кукача, що навчав будівельної техніки, Теодора Єждіка, який викладав використання вод- ної енергії… Усі вони були визнаними фахівцями з чималим списком опублікованих наукових праць –
то нічого, що Академія ще не мала ні фахових книг, ні таблиць, ані жодного українського підручника.
Дивовижне студентство заповнювало тут ауди- торії: поміж нього чулося в зверненнях один до од- ного «пане хорунжий», «пане сотнику», а в згаданім щойно Загірняком кабінеті з написом «Професор С. Тимошенко», де асистентом працював командир уславленої дивізії Олекса Алмазів, звучало також
«пане генерале».
