Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
цузькі промислові кола Україною».
Отим зацікавленням і віддавав найбільше уваги Володимир Прокопович. Бо ж французькі інвести- ції в економіку колишньої Російської імперії були таки чималими, сягали вони, за підрахунками ан- глійського посла у Франції Л. Берклі, 800 мільйонів франків – і, що особливо значимо, вкладалися вони в підприємства, здебільшого розташовані в Україні. Інколи Володимирові Прокоповичу долоні че- салися пожбурити всі службові папери в найдальшу шухляду, зустрітися з відомими земляками, відвіда- ти мистецькі салони. До Парижа прибувало з рідних країв все більше знаної професури, талановитих інженерів, таких, як авіатор та конструктор, якому належала вже низка світових рекордів, Ігор Сікор- ський. Олександр Архипенко хоч і переїхав до Ніц- ци, та в столиці не почувався гостем. Картини пол- тавчанки Марії Башкирцевої викликають дискусії і фахівців, і просто пошанувальників, Олекса Гри- щенко в одному каталозі з репродукціями Ван Гога,
Модильяні й Матісса. Відвідавши першу виставку кубістів в Осінньому Салоні, Гійом Аполлінер був у захопленні від робіт Софії Левицької. Тканини Соні Делоне з полтавського Граджиська, що по заміжжі набула французького прізвища, Париж перевдягли в кольори далеких полтавських ланів…
Але мрії ці Тимошенку потрібно відкласти, бо не заховаєш у далеку шухляду насущне. Діяльність свою місія має вибудувати в обстановці, коли, наче змовившись, і російська, і польська дипломатія у Па- рижі лідерам держав Антанти навперейми клепає: Україна – то нова Мексика, захоплена анархією.
Чого таїти гріха, сама місія наша нерідко давала підстави для критики, хай навіть упередженої та не- доброзичливої. По Актові Злуки механізм роботи держустанов просто не встигли «відрегулювати», що давало підґрунтя для закидів: «У вас дві армії і дві закордонні політики». А ще приналежність членів дипломатичної місії до різних політичних партій та угруповань нагадувала інколи ситуацію із вельми плідної співпраці Лебедя, Рака та Щуки.
Зрештою, 20 липня з Відня прийшла телеграма від члена Директорії Андрія Макаренка про від- кликання з посади голови дипломатичної місії Ми- хайла Тишкевича. Закиди перед тим йому вислов- лювалися і слушні, але й безпідставних та дивних звинувачень не бракувало, хоча б на кшталт: граф Тишкевич прагне окатоличення України, навіть для цього закладено спеціальну інструкторську школу у Франції.
У Володимира Прокоповича, який щиро шанував голову місії, все ж були свої зауваги. Якщо фран- цузькі інвестиції в підприємства на теренах Укра- їни становили 800 мільйонів франків, а загальний
борг колишньої Російської імперії перевищував 14 мільярдів 700 мільйонів, то, поділивши першу циф- ру на другу, економічний радник одержував менше шести відсотків. А чому ж тоді голова місії згоджу- вався покласти на українські плечі аж тридцять про- центів імперських боргів?
Конфлікт розв’язався сам собою: через декілька днів надійшло повідомлення, що Макаренка з поса- ди увільнено і його телеграма не більше ніж аркуш паперу, пожмаканий у поштаревій сумці.
----- 9
К оли врешті Степан Прокопович добрався до Загреба і зайшов до ректора політехнікуму,
той тільки головою струснув, наче видиво яке бачив та вірив і не вірив власним очам.
– Ми читали в газетах про швидкий наступ біль- шовиків, ось-ось могли вони взяти Варшаву, – по- яснював ректор свій подив. – Ми хвилювалися, що застрянете в Києві або напівдорозі. Навіть надію втратили, чи вернетеся до початку навчання.
Сердечна людина, той ректор… Він не вважав за обтяжливе поклопотатися, аби в школу дітей Тимошенка прийняли без зайвих формальностей та тяганини, а для Степана Прокоповича відшукав асистента зі знанням російської мови.
Залишалось найтяжче – житло. З країв східних, де не знала спокою земля, де двигтіла вона й стогнала від вибухів та гармат, а небо нічне на шмаття рвали пожежі, з тих країв вал люду котився на захід у по- шуках спокою та прихистку. Винайти помешкання тут безнадійно, – так в один голос казали знайомі. Тож як вже зовсім небагато часу до занять лишило- ся, ректор як тимчасове житло запропонував примі- щення майбутньої лабораторії Тимошенку.
Про ті два роки в частині лабораторії сім’я дов- го ще згадуватиме з підсмішками та дотепами: одне ліжко якось розмістилося, а дітям випало спати на табуретках. Десяток тих табуреток, хитромудро вірьовками перев’язаних, за конструкцією утво- рювали подобу ліжка; за матраци слугували міш- ки, пахучим наповнені сіном. Ті пахощі Степану
Прокоповичу чомусь нагадували далеке тепер село Шпотівка на Сумщині, де на світ він явився і звідки стежки у велике життя повели.
Щоправда, виникла одна непередбачувана при- тичина: делікатні хорвати без запрошення в ці роз- кішні апартаменти не мали звички заходити, зате свій брат, вихований на звичаях імперії колишньої, міг приплентатися у будь-яку пору. І тоді дітям уро- ки готувати частенько ставало ніде, та й господині з вечерею поратися непросто.
Та все минуще, бо небавом вдалося зробити не- абияке відкриття: в університетській бібліотеці була окрема кімната для занять професури.
Як ставав за кафедру Степан Прокопович пер- шого дня в Загребі, то чомусь коліна дрібно трясли- ся, мов на холоді вистиг, – наче й не було солідного викладацького досвіду в провідних технічних вузах Києва та Петербурга: боявся він за мову свою, мі- шану дивовижно, з хорватських та російських слів вінегрет. Але страх той швидко минув, розтопили його студентські допитливі та довірливі очі.
Міг би бути задоволеним Степан Прокопович першим роком викладання у Загребській політехні- ці, якби... Якби теоретичний курс можна було під- кріпити лабораторними заняттями з вивчення міц- ності будівельних матеріалів.
– Якщо ми готуємо не паперових інженерів, якщо хочемо випустити всебічно підготовлених до прак- тики фахівців, – на раді професорів доповідав Тимо- шенко, – то маємо зорганізувати лабораторію з набо- ром новітніх машин. Я готовий виїхати у відрядження до європейських країн, аби підібрати найкраще.
Закивали згідливо голови професури поважні: не може Загреб лишатися хутірцем при великому
загальноєвропейському поселенні, ухвалили кошти відповідні для відрядження виділити.
Чималенько задумав Тимошенко об’їздити, голод науковий його підганяв. Бо вже років сім не бував у провідних західноєвропейських лабораторіях, не зустрічався з колегами тамтешніми, навіть інженер- ні журнали були йому недосяжні. Тож надії на не- бавом побачене такі рожеві були...
І вже перша поїздка до Мюнхена гіркий осад ли- шає. Наче й місто те ж саме, що бачив колись, у дале- кому вже 1904-му, і будинки лишилися попередніми, от тільки у знаній лабораторії новинок він не знай- шов. І люди якісь тут невеселі стали, давила їхні пле- чі невидимим тягарем інфляція, відчувалося, що не до науки їм, бо навіть недоїдали вони.
Ось уже Штутгарт і Карлсруе – і там новинок не густо. Не відійшли, певне, шпари від Першої світової. У паризьких лабораторіях, добре відо- мих Степану Прокоповичу із довоєнних поїздок, теж марно шукати нового – мовби час зупинився, стрілка за стрілку чомусь зачепилася, і нікому дати їм лад.
У Парижі зате з Володимиром, братом молод- шим, сталася зустріч щаслива. Брат, що в місії укра- їнській дипломатичній тоді працював, запросив до себе, верстах у тридцяти він жив від столиці, – тихо там так опісля гаму та гуркоту міст великих, зовсім як десь у Шпотівці, далекому тепер українському, довік селі незабутньому.
Наговорилися за літа, відколи не бачилися, і за ті також роки, через які, може, судить, а може, й ні, зу- стрітися.
