Втрачений символ - Браун Дэн (читать книги полные TXT) 📗
— Може, ось це допоможе тобі здогадатися, — сказала Кетрін, підключаючи свій витвір до джерела електроструму. На машині засвітився дисплей, Кетрін почала ретельно калібрувати кілька давачів, і на дисплеї застрибали цифри.
Коли вона закінчила, то на ньому висвітилося:
0,0000000000 кг.
— Це ваги? — спитав Пітер.
— Не просто ваги. — Кетрін взяла тоненьку паперову смужку з найближчого столика і обережно поклала її на капсулу. Цифри на дисплеї знову застрибали і застигли на новій величині:
0,0008194325 кг.
— Це надточні мікроваги, — пояснила Кетрін. — 3 роздільною здатністю до кількох мікрограмів.
Однак з обличчя Пітера і досі не сходив спантеличений вираз.
— Ти що — збудувала надточні ваги для людини?
— Саме так. — 3 цими словами Кетрін підняла прозору ляду капсули. — Якщо я поміщу всередину людину і закрию цю ляду, то індивід опиниться всередині повністю герметичної системи. Ніщо не проникає назовні та всередину. Ані газ, ані рідина, ані часточки пилу. Ніщо не зможе вийти звідси — ані подих людини, ані випари поту, ані тілесні рідини — нічого.
Пітер пригладив пальцями свою густу кучму сріблястого волосся — він мав однаковий із сестрою жест, що означав знервованість.
— Гм... але ж цей індивід тут досить швидко помре.
Кетрін кивнула.
— Приблизно за шість хвилин, залежно від швидкості дихання.
Пітер повернувся і поглянув на неї впритул.
— Щось я не розумію...
Вона посміхнулася.
— Невдовзі зрозумієш.
Полишивши машину, Кетрін повела Пітера до пункту управління лабораторією і всадовила перед плазмовим монітором. Натиснувши на кнопки клавіатури, вона знайшла кілька відеофайлів, що зберігалися на голографічних твердих дисках. Коли екран замерехтів і засвітився, перед ними з'явилося щось на кшталт домашнього відео.
Об'єктив камери пройшовся по скромній спальні з незастеленим ліжком, пляшечками з медикаментами, дихальним пристроєм та кардіомонітором. Пітер отетеріло витріщався на екран — камера рухалася, аж поки в її об'єктив не потрапив змайстрований його сестрою ваговий пристрій, розташований приблизно по центру кімнати.
Очі Пітера розширилися.
— Що це, в біса, означає?
Прозора ляда капсули була відкрита, а всередині лежав дуже старий дід у кисневій масці. Його стара дружина та працівниця хоспісу стояли поруч із машиною. Чоловік важко й уривчасто дихав, і очі його були заплющені.
— Цей чоловік у капсулі був колись моїм викладачем точних наук у Йельському університеті, — пояснила Кетрін. — Останнім часом він тяжко хворів. Він завжди казав, що волів би заповісти своє тіло науці, тому, коли я пояснила йому ідею мого експерименту, викладач одразу ж погодився взяти в ньому участь.
Пітер заціпеніло мовчав від пережитого потрясіння, споглядаючи сцену, що перед ним розгорталася.
Аж ось працівниця хоспісу повернулася до дружини старого.
— Вже час. Він готовий.
Старенька витерла хусткою сльози і кивнула — рішуче і спокійно.
— Гаразд.
Працівниця простягла руку й обережно зняла зі старого кисневу маску. Чоловік трохи ворухнувся, але його очі так і не розплющилися. Медсестра відкотила вбік дихальне обладнання та інше приладдя, і чоловік у капсулі залишився повністю сам-один посеред кімнати.
Тоді дружина помираючого підійшла до машини, нахилилася і ніжно поцілувала чоловіка в лоб. Старий не розплющив очей, але його губи ворухнулися, і на них з'явилася легка любляча посмішка.
Без кисневої маски чоловік дихав дедалі важче. Смерть наближалася — швидко й невблаганно. З гідною подиву й поваги силою та спокоєм його дружина повільно опустила прозору ляду, а потім затиснула і пристебнула її, зробивши точнісінько так, як і навчила її Кетрін.
Пітер стривожено відсахнувся.
— Кетрін, що це таке, заради Бога?!
— Усе нормально, — прошепотіла Кетрін. — У капсулі ще вдосталь повітря. — Вона вже багато разів передивлялася це відео, однак її серце пришвидшено забилося. Вона показала на ваги під капсулою, де лежав умираючий. На дисплеї висвітлювалися цифри:
51,4534644 кг.
— Це вага його тіла, — сказала Кетрін.
Дихання старого стало швидким та неглибоким, і Пітер заворожено подався вперед, до екрана.
— Така була його воля, — прошепотіла Кетрін. — Дивись, що зараз станеться.
Дружина старого відійшла, сіла поруч із медсестрою на ліжко і стала спостерігати.
Впродовж наступних шістдесяти секунд поверхове дихання вмираючого пришвидшилося, і раптом у якусь мить перервалося — неначе старий сам встановив цей момент. Він просто востаннє вдихнув — і не видихнув. І все зупинилося.
То був кінець.
Дружина та медсестра мовчки обнялися, заспокоюючи одна одну.
І більше нічого не трапилося.
За кілька секунд приголомшений Пітер поглянув на Кетрін.
«Зачекай», подумала вона, поглядом вказуючи братові на цифровий дисплей капсули, який і досі світився, показуючи вагу тіла померлого.
А потім сталося те, що сталося.
Коли Пітер це побачив, то аж відсахнувся і мало не впав зі стільця.
— Але ж... але ж це... — він приголомшено прикрив долонею рота. — Я не можу повірити, що...
Великому Пітерові Соломону рідко коли відбирало мову. Перша реакція Кетрін на побачене була такою самою. За кілька секунд після смерті чоловіка цифри на вагах раптом різко змінилися. Відразу ж після своєї смерті чоловік став легшим. Зміна ваги була мікроскопічною, але цілком вимірюваною... Потенційні наслідки цього експерименту були колосальними, вони вражали і не вміщалися у свідомості.
Кетрін пригадала, як тремтячими руками принесла лабораторні нотатки.
— Схоже, що в людському тілі існує невидимий «матеріал», який покидає його в момент смерті. Він має цілком вимірювану кількісно масу, і фізичні бар'єри не є для нього перешкодою. Я мушу припустити, що ця маса пересувається у просторовому вимірі, який я поки що не можу визначити.
З шокованого виразу на братовому обличчі Кетрін зрозуміла, що він збирається сказати.
— Кетрін... — почав Пітер, затинаючись і кліпаючи очима, — чи це, бува, не наснилося? — Наскільки я розумію, ти щойно зважила людську душу.
І вони надовго позамовкали.
Кетрін відчула, що брат намагається збагнути всі чудесні й справді революційні наслідки. «Мусить сплинути певний час». Якщо щойно побачене і справді було тим, чим вони його вважали, тобто доказом того, що душа, або ж свідомість, чи життєва сила може залишати межі тіла, то щойно вони здобули чіткі й недвозначні відповіді на незчисленні містичні запитання: переселення душ, космічна свідомість, досвід клінічної смерті, астральна проекція, бачення на відстані, сон наяву тощо. У медичних журналах було повно розповідей пацієнтів, які померли на операційному столі і дивилися на свої тіла згори, а потім знову поверталися до життя.
Пітер мовчав, і раптом Кетрін помітила в його очах сльози. Вона все зрозуміла. І сама заплакала. Вони з Пітером пережили втрату близьких, тому для будь-кого у їхньому становищі найлегший натяк на те, що людський дух живе після смерті, давав їм слабку, але надію.
«Він думає зараз про Захарія», — подумала Кетрін, пригадавши вираз глибокої журби, який часто бачила в очах свого брата. Роками Пітер носив у собі тягар відповідальності за смерть сина. Він багато разів казав сестрі, що найстрашнішою помилкою свого життя вважає те, що залишив Захарія у в'язниці і ніколи не зможе собі цього простити.
Нагорі гепнули двері — Кетрін різко сіпнулася, вийшла зі стану задумливості і знову опинилася у підвалі на холодному кам'яному столі. Металеві двері на верхньому майданчику крутих сходів з грюкотом зачинилися — то повертався татуйований чоловік. Кетрін почула, як він увійшов до однієї з кімнат, розташованих уздовж коридору, щось там зробив, а потім вийшов і рушив до кімнати, де на столі лежала вона. Чоловік увійшов, і Кетрін побачила, як він щось штовхає поперед себе. Щось важке, на коліщатах. Коли татуйований монстр вийшов на світло, Кетрін не повірила своїм очам: поневолювач штовхав перед собою візок, у котрому сидів якийсь чоловік.
