Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
«Так далеко ми сьогодні не поїдемо», — подумав Ленґдон, уявивши собі Святу Софію, яка бовваніла неподалік над центром міста.
Коли вони з’їхали з проспекту Кеннеді й помчали звивистими вулицями щільно заселеного міста, Ленґдон побачив на тротуарах величезні натовпи людей, і в його пам’яті нав’язливо виринули сьогоднішні розмови.
Перенаселення.
Чума.
Схиблені забаганки Цобріста.
Попри те, що Ленґдон знав, куди й навіщо прямує разом зі спецгрупою, він цілком усвідомив це лише тепер. «Ми прямуємо до епіцентру катастрофи». Професор уявив собі мішок з жовто-коричневою рідиною, який повільно розчиняється у воді, і подумав: «Як це так сталося, що я опинився в цій небезпечній ситуації?»
Химерна поема, яку вони із Сієнною виявили на зворотному боці посмертної маски Данте, насамкінець привела його сюди, до Стамбула. Ленґдон спрямував спецгрупу до Айя-Софії, знаючи, що коли вони прибудуть, то їм додасться роботи.
У позолоченому мусейоні мудрості святої Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі,
І слухай звуки дзюркотливої води...
Спустися вглиб осілого палацу...
Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр...
Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.
Ленґдон знову з тривогою усвідомив, що завершальна пісня Дантового «Пекла» закінчувалася майже такою самою сценою: після довгого сходження до підземного світу Данте й Верґілій досягають найнижчої точки пекла. Там, опинившись у безвиході, вони чують дзюркотіння води, що біжить крізь камені під ними, ідуть за течією струмка крізь розщелини та урвища... і насамкінець опиняються у безпечному місці.
Данте писав: «Там унизу є місце... невидиме для ока, але йдучи на звук струмка, що впадиною кам’яною мчить... отим шляхом таємним мій проводир та я пішли — і повернулися до світу білого».
Ця сцена з Данте й надихнула Цобріста, хоча схиблений науковець начебто перевернув усе догори ногами. Ленґдон і його супутники справді йтимуть на звук дзюрчання води, але, на відміну від Данте, вони прямуватимуть не геть від пекла, а прямісінько в нього.
Мікроавтобус поїхав вужчими вулицями крізь іще щільніше заселені мікрорайони, і Ленґдон почав розуміти схиб- лену логіку, яка змусила Цобріста вибрати епіцентром пандемії саме центр Стамбула.
Схід зустрічає Захід.
Перехрестя світів.
Багато разів за свою історію Стамбул ставав жертвою смертоносних пошестей, які винищували величезний відсоток його населення. Під час завершального етапу епідемії Чорної Смерті саме це місто навіть називали «імперським центром чуми», де, згідно зі свідченнями сучасників, хвороба викошувала по понад десять тисяч людей упродовж одного дня. На кількох відомих оттоманських полотнах зображені містяни, які відчайдушно копають чумні рови в прилеглих полях Таксім, щоб поховати гори трупів.
Ленґдону хотілося вірити, що Карл Маркс помилився, коли сказав, що «історія повторюється».
А на мокрих від дощу вулицях численні мешканці міста, нічого не підозрюючи, займалися своїми вечірніми справами. Якась гарна туркеня кликала своїх дітей вечеряти, двоє підстаркуватих чоловіків випивали в кафе просто неба; добре вдягнена пара йшла під парасолькою, узявшись за руки; чоловік у смокінгу вискочив з автобуса і, прикриваючи полою піджака футляр зі скрипкою, побіг по вулиці, вочевидь спізнюючись на концерт.
Ленґдон спіймав себе на тому, що роздивлявся обличчя людей довкола, намагаючись уявити собі складні й заплутані деталі життя кожного.
Маси складаються з індивідуумів.
Він заплющив очі, відвернувся від вікна і спробував скерувати думки подалі від моторошної теми чуми. Але шкоду вже заподіяно. Із темних закутків його свідомості виринув непроханий образ — спустошений ландшафт із полотна Брейгеля «Тріумф смерті»: жахлива й огидна панорама пошестей, злиднів і тортур, що руйнують місто на березі моря.
Автобус звернув праворуч, на проспект Торун, і Ленґдо- ну на мить здалося, що вони прибули до пункту призначення. Ліворуч, піднімаючись із туману, вималювалася велика мечеть.
Але то була не Айя-Софія.
«Блакитна мечеть», — швидко здогадався він, помітивши шість тоненьких, як олівці, мінаретів із балконами-ше- рефе; вони здіймалися високо в небо гострими шпилями. Колись Ленґдон читав, що екзотичність і майже казковість цих мінаретів надихнула творців відомого замку Попелюшки в парку розваг Діснея. Мечеть дістала свою назву завдяки запаморочливо красивому морю блакитних кахлів, що прикрашали її всередині.
«Під’їжджаємо», — подумав Ленґдон, коли автобус помчав уперед, звернув на проспект Кабасакал і поїхав уздовж широкого парку району Султанахмет, розташованого на півдорозі між Блакитною мечеттю та Святою Софією й відомого тим, що звідти добре видно ці архітектурні пам’ятки.
Ленґдон примружився, вдивляючись у лобове скло й намагаючись побачити обриси Айя-Софії, але через дощ і світло фар видимість була поганою. А ще гіршим було те, що рух транспорту проспектом, здавалося, зупинився.
Попереду Ленґдон не бачив нічого, окрім жевріння червоних гальмівних підфарників.
— Якась подія, — висловив водій здогадку. — Може, концерт. Пішки буде швидше.
— А скільки тут іти? — невдоволено спитала Сінскі.
— Прямо крізь парк. Хвилини зо три. Абсолютно безпечно.
Сінскі кивнула Брюдеру, а потім повернулася до спец- групи.
— Залишайтеся в автобусі. Спробуйте під’їхати до будівлі якомога ближче. Агент Брюдер невдовзі з вами зв’яжеться.
Після цих слів Сінскі, Брюдер і Ленґдон вистрибнули з автобуса на вулицю й рушили через парк.
Група швидко йшла стежинами парку Султанахмет, широколисті дерева якого забезпечували такий-сякий захист від негоди, що ставала дедалі гіршою. На стежках всюди були численні таблички зі знаками, які скеровували відвідувачів до основних пам’яток парку: єгипетського обеліска з Луксора, Зміїної колони з храму Аполлона в Дель- фах та колони Нульова миля, яка колись слугувала «точкою відліку» для всіх відстаней у Візантійській імперії.
Нарешті вони вийшли з-під дерев і опинилися біля круглого дзеркального ставка, що позначав центр парку. Ленґдон вийшов на галявину й підняв очі на схід.
Айя-Софія.
Не так будівля, як гора.
Колосальний силует Святої Софії, поблискуючи під дощем, здавався містом посеред міста. Її центральний купол — неймовірно широкий і сріблясто-сірий — ніби покоївся на скупченні інших будівель із куполами. Із кутів споруди піднімалися чотири височенні мінарети, кожен мав балкон і гострий сріблясто-сірий шпиль. Мінарети розташовувалися так далеко від основного купола, що глядач не відразу міг здогадатися, що перед ним — цілісна споруда.
Сінскі та Брюдер, які рухалися зосередженою швидкою ходою, ошелешено зупинились, як укопані, і задрали голови догори... потім вище... іще вище, силкуючись вмістити у свою свідомість усю висоту і всю ширину будівлі, яка бовваніла перед ними.
— Господи милосердний, — досадливо простогнав Брюдер, не вірячи своїм очам. — І ми зібралися обшукувати... оце?
розділ 86
«Мене тримають тут заручником», — подумав Начальник, походжаючи салоном літака С-130. Він погодився вирушити до Стамбула, щоб допомогти Елізабет Сінскі відвернути кризу, перш ніж ця криза цілком вийде з-під контролю.
Начальник враховував також і ту обставину, що співпраця із Сінскі зможе пом’якшити потенційні санкції, яких він міг зазнати через те, що, сам того не відаючи, дав втягнути себе в цю кризу. «Але тепер Сінскі тримає мене заручником». Щойно літак став на стоянку в державному ангарі аеропорту імені Ататюрка, як Сінскі та її команда зійшли на землю й директорка ВООЗ наказала Начальнику та нечисленним працівникам Консорціуму залишатися на борту.
Начальник спробував був вийти надвір подихати свіжим повітрям, але дорогу йому заступили двоє пілотів з кам’яними виразами облич. Вони нагадали, що доктор Сінскі попрохала всіх залишатися на борту.
