Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
— Що там таке? — настійливо спитала Сінскі.
— Дивіться навсібіч і не втрачайте пильності, — відповів Брюдер, озираючись довкола. — Схоже, ми тут не самі. — Він поглянув на Сінскі. — Сієнна Брукс добралася до Стамбула.
Ленґдон витріщився на нього, приголомшений і тим, що ь Сієнна спромоглася дістатися до Туреччини, і тим, що вона, вдало вислизнувши з Венеції, пішла на ризик бути спійманою або навіть убитою лише заради того, аби здійснити план Цобріста.
Сінскі стривожилася не менше; вона зробила глибокий вдих, наче збираючись спитати у Брюдера ще щось, але, вочевидь, передумала й натомість повернулася до Ленґдона.
. — Куди тепер?
Професор показав ліворуч, на південно-західний ріг будівлі.
— Фонтан для омивання в тому боці, — відповів він.
Пунктом, де була призначена їхня зустріч із працівником музею, був ґратчастий фонтан, який слугував колись для ритуального омивання перед мусульманськими мо- литвами.
— Професоре Ленґдон! — гукнув чоловічий голос, коли вони наблизилися.
Із-під восьмикутного купола, що вкривав фонтан, висту- пив усміхнений турок. Він збуджено вимахував руками.
— Професоре, сюди, сюди!
Ленґдон та його напарники поспішили до нього.
— Привіт, мене звуть Місрат, — сказав турок англійською із сильним акцентом, і голос його повнився ентузіазмом.
Це був худорлявий чоловічок із лисіючою головою, в окулярах, які надавали йому вченого вигляду, та в сірому костюмі. — Для мене велика честь зустріти вас!
— Для нас також, — відповів Ленґдон, тиснучи Місрату руку. — Дякуємо за виявлену гостинність, незважаючи на те що ми вас пізно поставили до відома.
— Так, так!
Мене звуть Елізабет Сінскі, — сказала доктор Сінскі. Вона потиснула руку Місрату й кивнула на Брюдера. — А це Крістоф Брюдер. Ми з ним прибули сюди для того, щоб допомагати професору Ленґдону. Вибачте за те, що наш літак вимушено затримався. Ми дуже вдячні, що ви погодилися прийняти нас.
— Та нема за що! — кипів ентузіазмом Місрат, аж захлинаючись від захвату. — Для професора Ленґдона я готовий влаштувати приватну екскурсію о будь-якій годині. Його брошура «Християнські символи в мусульманському світі» є бестселером у сувенірній крамниці нашого музею.
«Та невже? — подумав Ленґдон. — Тепер я хоч дізнався про те єдине місце на землі, де цю книгу купують».
— Прошу, ходімо, — сказав Місрат, кивнувши їм іти слідком.
Група поспіхом рушила через невеликий майданчик просто неба, повз офіційний вхід для туристів і попрямувала туди, де колись був парадний вхід у будівлю: до трьох арок у глибоких нішах із масивними бронзовими дверима.
Біля дверей на них чекали двоє озброєних охоронців. Побачивши Місрата, охоронці відімкнули двері й розчинили їх настіж.
— Саг олун — Місрат вимовив одну зі жменьки турецьких фраз, які знав Ленґдон. Це була надзвичайно ввічлива форма «дякую».
Група пройшла всередину, і охоронці зачинили за ними масивні двері. Двері важко гупнули, і глухий звук відлунив від кам’яних стін.
Тепер Ленґдон та його супутники стояли в притворі Святої Софії — вузькому вестибюлі, характерному для християнських церков, який слугував архітектурним буфером між божественним і мирським.
«Духовний рів із водою» — так називав притвори Ленґдон.
Група пройшла до ще кількох дверей, і Місрат відчинив одні з них, потягнувши їх на себе. За ними Ленґдон побачив не храм, як сподівався, а другий притвор, трохи більший за перший.
«Внутрішній притвор», — здогадався Ленґдон, забувши, що Айя-Софія мала два рівні захисту від зовнішнього світу.
Немов готуючи відвідувача до того, що лежить попереду, внутрішній притвор мав значно більше прикрас, аніж зовнішній; його стіни зі шліфованого каменю виблискували у світлі елегантних люстр. У дальньому кінці цього приміщення, яке налаштовувало на душевний мир та спокій, було четверо дверей із пишними мозаїчними прикрасами над ними, і Ленґдон мимоволі ними замилувався.
Місрат підійшов до найбільших дверей — колосального, вкритого бронзою порталу.
— Це імперська брама, — прошепотів він голосом, який аж тремтів від збудження. — У візантійські часи нею користувався лише імператор. Зазвичай туристи через неї не ходять, але сьогоднішня ніч особлива.
Місрат простяг руку до дверей, але раптом завмер.
— Перш, ніж ми увійдемо, — прошепотів він, — чи не могли б ви сказати мені, що найбільше цікавить вас усередині?
Ленґдон, Сінскі та Брюдер враз перезирнулися.
— Так, — сказав Ленґдон. — Тут усього дивитися — не передивитися, але, якщо можна, ми хотіли б розпочати з гробниці Енріко Дандоло.
Місрат схилив голову набік так, наче недочув чи хибно зрозумів.
— Перепрошую? Ви хочете подивитися... гробницю Енріко Дандоло?
— Саме так.
Місрат похнюпився.
— Але ж, пане... Гробниця Дандоло — вона дуже проста. На ній зовсім немає символів. Це не найкраще з того, що ми можемо вам запропонувати.
— Розумію, — ввічливо мовив Ленґдон. — Проте ми були б вам дуже вдячні, якби ви повели нас саме до тієї гробниці.
Місрат довго мовчки дивився на Ленґдона, а потім його погляд поволі перебрався на мозаїку над дверима, якою щойно милувався професор. То була мозаїка дев’ятого сторіччя «Спас Вседержитель» — знамените зображення Христа, де він лівою рукою тримає Новий Заповіт, а правою благословляє.
А потім, наче у голові їхнього гіда зненацька розвиднілося, куточки губ Місрата вигнулися в усмішку розуміння і він похитав пальцем.
— Який розумник! Який великий розумник!
Ленґдон ошелешено витріщився на нього.
— Перепрошую?
— Не турбуйтеся, професоре, — змовницьки прошепотів Місрат. — Я нікому не скажу, чому ви насправді сюди приїхали.
Сінскі та Брюдер здивовано зиркнули на Ленґдона.
Професор тільки плечима знизав, а Місрат, доклавши чималеньких зусиль, уже відчиняв двері, щоб провести гостей усередину.
РОЗДІЛ 88
Дехто називав цю будівлю Восьмим чудом світу, і тепер Ленґдон, стоячи в ній, не мав ані найменшого бажання спростовувати це твердження.
Коли група переступила через поріг і увійшла до колосального храму, Ленґдону пригадалося, що Святій Софії потрібна була лише якась хвилька, щоби вразити відвідувачів самими лише розмірами.
Це приміщення було таким просторим, що порівняно з ним навіть найбільші собори Європи здавалися карликами. Ленґдон знав, що ця приголомшлива сила громаддя собору частково була ілюзією, побічним театральним ефектом візантійського планування долівки, де центральний наос концентрував увесь внутрішній простір у єдину квадратну камеру, а не вздовж чотирьох сторін хреста, як це робили в соборах, збудованих пізніше.
«Ця споруда на сімсот років старша за Нотр-Дам», — подумав Ленґдон.
Завмерши на якусь мить, щоб осягнути й усвідомити колосальність розмірів приміщення, професор підняв погляд догори, на висоту сто п’ятдесят футів, до широченного золотистого купола, який вінчав собор. Із його центральної точки виходили, мов сонячні промені, сорок ребер, які тягнулися до круглої аркади із сорока аркових вікон. У денні години світло, що струменіло крізь ці вікна, відбивалося, а потім знову відбивалося — від друзок скла в мереживі золотих кахлів, створюючи ефект «містичного світла», яким Айя-Софія славилася найбільше.
Лише одного разу Ленґдон бачив полотно, яке чітко передавало золотаву атмосферу цього приміщення. То була картина художника Джона Сінгера Сарджента. Недивно, що, створюючи своє знамените полотно, на якому він зобразив собор Айя-Софія, американський художник обмежив палітру лише численними відтінками єдиного кольору.
Кольору золота.
Цей блискучий купол часто називали «куполом самих небес»; він тримався на чотирьох велетенських арках, які підпиралися напівкуполами й тимпанами. Ці опори покоїлися на ще одному спадному поверху менших напівкуполів та аркад, створюючи ефект каскаду архітектурних форм, що поволі спускаються з небес на землю.
