Сяйво - Кінг Стівен (книги бесплатно TXT) 📗
Та все ж якийсь тихесенький внутрішній голос не давав йому спокою.
(«Так, але звідки взявся алкоголь? Хіба не в цьому насправді полягає головне питання? Ти ж знаєш, що трапляється, коли ти п’єш, ти знаєш це зі свого гіркого досвіду. Коли ти п’єш, ти втрачаєш кебету»)
Він пожбурив коробку крекерів через усю невеличку комору. Вдарившись об полицю з бляшанками консервів, коробка впала на підлогу. Він подивився на неї, втер губи, а потім поглянув собі на годинник. Уже було майже пів на сьому. Він просидів тут кілька годин. Власна дружина замкнула його, і він просидів тут уже кілька чортових довгих годин.
Він уже був готовий співчувати своєму батькові.
Питання, якого він ніколи раніше собі не ставив, зрозумів зараз Джек, полягає в тому, що перш за все спонукало його батька до пияцтва? А й справді… якщо просто взяти те, що його колишні учні полюбляли називати «кінчена задрипа»… хіба це не про жінку, на якій той був одружений? Кухонна ганчірка, а не жінка, що завжди безмовно совалася по хаті з виразом страдницької приреченості на обличчі? Ядро на ланцюзі при татовій щиколотці? Ні, не ядро на ланцюзі. Вона ніколи активно не намагалася ув’язнити тата, як це зробила Венді з ним самим. У Джекового батька це, либонь, було більше схожим на долю Мактіґа, дантиста з великого роману Френка Норріса: прикутий посеред пустелі кайданками до мерця[293]. Так, це вже краще. Розумово й духовно мертва, його матір була прикутою до його батька кайданками шлюбу. І все ж таки тато намагався чинити праведно, коли тяг крізь життя її гниючий труп. Він намагався виховати чотирьох дітей так, щоби вони вміли відрізняти добре від поганого, щоби розуміли дисципліну і, понад усе, шанували свого батька.
Ну, вони виявилися невдячними, геть усі, включно з ним самим. І от тепер він за це розплачується; його власний син також виявився невдячним. Але надія є. Якось він звідси вибереться. Він їх обох покарає, і то жорстоко. Він покаже Денні приклад, а отже, одного дня, коли Денні вже буде дорослим, Денні краще за свого батька знатиме, як треба чинити.
Джек згадав ту недільну вечерю, коли його батько просто за столом віддубасив матір… як вжахнувся тоді він і всі інші. Тепер він розумів, що то було необхідним, що його батько тоді лише прикидався п’яним, весь час залишаючись проникливим і уважним, пильнуючи найменші ознаки неповаги.
Джек порачкував по «трісквіти» і знову почав їх їсти, сівши під дверима, які його дружина так підступно замкнула на засув. Він загадався, що ж саме помітив тоді його батько і як він, завдяки своїй симуляції, її підловив? Чи вона потихеньку підсміювалася з нього? Показувала язика, прикриваючись долонею? Чи робила безсоромні жести пальцями? Чи тільки згорда, звисока дивилась на нього, переконана, що він надто отупів від пияцтва, щоби це помітити? Що воно там не було, але він її на цьому підловив і покарав жорстко. І тепер, через двадцять років по тому, Джек нарешті визнав татову мудрість.
Звісно, ви можете сказати, що тато був дурнем, якщо оженився на такій жінці, перш за все прикувавши себе кайданками до цього трупа… до того ж трупа нешанобливого. Але за шлюб взятий похапливо розплачуєшся неквапливо, цілком можливо, що й татів тато був одруженим на такого ж типу жінці, отже, й Джеків тато несвідомо взяв за себе таку, а потім і сам Джек. От тільки його дружина, замість того аби вдовольнитися пасивною роллю нищительки однієї кар’єри й руйнівниці іншої, зробила вибір на користь згубно активної діяльності, намагаючись знищити його останній і найкращий шанс: увійти до складу персоналу «Оверлука» і, можливо, піднятися… по відповідних сходинках до посади менеджера, в належний час. Вона намагається ізолювати від нього Денні, а Денні є його вхідним квитком. Це глупство, звісно — навіщо б їм бажати сина, коли вони можуть отримати його батька? — але роботодавці часто мають дурні ідеї, і вони висунули саме таку умову.
Йому не вдасться її переконати, тепер він це вже зрозумів. Він намагався її переконати в салон-барі «Колорадо», і вона відмовилася слухати, натомість віддячила йому пляшкою по голові. Але з’явиться й інша нагода, і то скоро. Він звідси вибереться.
Раптом, затамувавши подих, він нахилив набік голову. Десь на роялі грали бугі-вугі, там сміялися, ляскаючи в ритм долонями, люди. Звуки крізь ці важкі дерев’яні двері долинали приглушено, але чутно. Гралася пісня «Гаряче буде цього вечора в старому містечку»[294].
Пальці його розпачливо стиснулись у кулаки; довелося стримувати себе, щоби не почати гатити ними в двері. Там знову розпочалася вечірка. Там досхочу литиметься випивка. Десь, із кимсь іншим танцюватиме та дівчина, під білою шовковою сукнею якої вчувалася така запаморочлива голизна.
— Ви за це заплатите! — завив він. — Прокляття на вас обох, ви мені заплатите! Дістанеться вам чортових ліків за це, я вам обіцяю! Ви…
— Стоп, стоп, хвилиночку, — почувся просто з-за дверей заспокійливий голос. — Нема потреби так кричати, старий знайомцю. Я чую вас чудово.
Джек зволікся на рівні.
— Ґрейді? Це ви?
— Так, сер. Саме так. Схоже, вас там замкнено.
— Випустіть мене, Ґрейді. Швиденько.
— Бачу, вам було не до снаги подбати про ту справу, яку ми обговорювали, сер. Направлення вашої дружини і сина.
— Саме вони мене й замкнули тут. Відсуньте засув, заради Бога!
— Ви дозволили їм себе замкнути? — в голосі Ґрейді позначилося вишколене здивування. — О Боже. Уполовину менша за вас жінка і маленький хлопчик? Ледве чи показує це в вас необхідний вищому управлінцю характер, хіба не так?
На правій скроні Джека запульсувала спіралька вен.
— Випустіть мене, Ґрейді. Я про них подбаю.
— А чи справді, сер? Хотілося б вірити. — Вишколене здивування поступилося місцем вишколеному жалю. — Мені боляче це казати, але я маю сумніви. Я — а також й інші — насправді дійшли висновку, що ви не поставилися до справи з усім серцем, сер. Що вам це не… до снаги.
— Я все зроблю! — крикнув Джек. — Зроблю, присягаюсь!
— Приведете нам вашого сина?
— Так! Так!
— Ваша дружина вельми цьому опиратиметься, містере Торренс. А вона здається… дещо сильнішою, ніж нам уявлялося. Дещо винахідливішою. Звичайно, схоже на те, що все найкраще вона запозичила від вас. — Ґрейді гмикнув. — Можливо, містере Торренс, нам краще було б від самого початку мати справу з нею.
— Я приведу його, присягаюся, — запевняв Джек. Він уже притискався обличчям до дверей. Весь спітнілий. — Вона не чинитиме опору. Клянуся, що не чинитиме. Не буде в змозі.
— Боюся, вам доведеться вбити її, — промовив Ґрейді холодно.
— Я зроблю все, що мушу зробити. Тільки випустіть мене.
— Ви даєте ваше слово, сер? — наполягав Ґрейді.
— Даю слово, обіцянку, священну присягу, що збіса ви лишень тільки побажаєте. Якщо ви…
Почулося приглушене клацання, це відсунувся засув. Двері зрушилися, прочинившись на якусь чверть дюйма. Джек занімів, йому перехопило дух. На мить він відчув, що за цими дверима чигає сама смерть.
Це відчуття минулося.
Він прошепотів:
— Дякую вам, Ґрейді. Клянуся, ви про це не пошкодуєте. Присягаюся, що ні.
Відповіді на це не було. Він усвідомив, що всі звуки щезли, окрім холодних завивань вітру надворі.
Він штовхнув двері комори навстіж; рипнули стиха завіси.
У кухні було пусто. Ґрейді зник. Усе тут було нерухомим, закляклим під сліпучо-холодним білим світлом горішніх флуоресцентних ламп. Його очі зупинилися на робочому блок-столі, за яким вони всі втрьох зазвичай їли.
Там містилися: чарка для мартіні, 0,75-літрова пляшка джину і пластикова тарілочка, повна оливок.
Притулений до стола, стояв молоток для роуку з реманентного складу.
Джек довго дивився на нього.
А потім голос, значно глибший і владніший за голос Ґрейді, заговорив звідкілясь, звідусюди… зсередини Джека.
(«Дотримайтесь своєї обіцянки, містере Торренс»)
— Обов’язково, — промовив він. У власному голосі він почув сервільну підлесливість, але не був у змозі її контролювати. — Обов’язково.
