Сяйво - Кінг Стівен (книги бесплатно TXT) 📗
Він пройшов до блок-столу і поклав руку на держак молотка.
Підважив його.
Махнув ним.
Той зловісно свиснув у повітрі.
Джек Торренс заусміхався.
Розділ сорок дев’ятий Хеллоран проривається в гори
Була вже за чверть друга дня, коли, судячи з заліплених снігом дорожніх знаків і одометра його герцівського «б’юїка», Хеллорану залишилося менше трьох миль до Естес-Парку, і тут його врешті-решт також знесло з дороги.
Тут, у горах, сніг падав швидше й скаженіше, ніж Хеллоран бодай-колись бачив (що, по правді сказати, траплялося з ним, либонь, нечасто, оскільки Хеллоран упродовж усього свого життя намагався бачити сніг якомога рідше), а вітер бісився химерними поривами — то з заходу нападав, то з півночі, всуціль закидаючи хмарами пухнастого снігу поле зору, змушуючи Діка знову й знову холодно усвідомлювати, що, якщо він проґавить якийсь поворот, його «Електра» запросто може пірнути сторчма вниз з дороги і ще двісті футів летіти перекидьки до самого дна. Справу ще більше погіршував його аматорський статус зимового водія. Йому лячно було, що жовта розділова смуга схована під плинним, крутливим снігом, його лякали важкі пориви вітру, який беззаборонно дув крізь западини між пагорбів, змушуючи поковзом никати важкий «б’юїк». Його лякало те, що попереджувальні дорожні знаки здебільшого були замасковані снігом, тож хоч монету підкидай — чи дорога далі попереду заверне вліво чи вправо за цим білим кіноекраном драйв-іну, крізь який, як йому здавалося, він їде[295]. Йому було лячно, авжеж. Він вів машину в холодному поті відтоді, як почав дертись на пагорби на захід від Боулдера й Лайонса, торкаючись педалей акселератора й гальм, немов вони були вазами епохи Мін[296]. Диск-жокей по радіо поміж рок-н-роловими мелодіями постійно благав автомобілістів триматися подалі від головних шосе і ні за яких умов не їхати в гори, бо багато доріг зараз непроїжджі і всі з них небезпечні. Прозвучали повідомлення про низку невеликих аварій і дві серйозні: гурт лижників у мікроавтобусі «фольксваген» і якась родина, що мандрувала в Альбукерке через гори Сангре-де-Кристо[297]. Загальний рахунок обох катастроф — четверо загиблих і п’ятеро поранених. «Отже, тримайтесь подалі від тих доріг, залишаючись при гарній музиці з нами, на «Кей-Ем-Ті-Екс»», — підсумував діджей бадьоро, і тут же поглибив Хеллоранів розпач, увімкнувши «Пори року на сонечку»: «Ми раділи, ми втішались, ми були…» — мурмотів безжурно Террі Джекс[298], і Хеллоран зло вимкнув радіоприймач, розуміючи, що вже за п’ять хвилин увімкне його знов. Без різниці, яка там буде погань, все ж таки з ним краще, ніж їхати самотнім крізь це біле навіженство.
(«Визнай, як є. Цесий чорний хлоп перестраханий невжарт… ажно жижки і спина ріднесенька йому трясуцця!»)
Веселіше від цього аж ніяк не стало. Він відступився б ще до того, як проминув Боулдер, якби не його одержимість думкою, що з хлопчиком там якась жахлива біда. Навіть зараз тихесенький голосок під затиллям його черепа — радше голос здорового глузду, аніж боягузтва — підказував йому залягти в барліг у якомусь мотелі в Естес-Парку й перечекати цю ніч, поки снігоочисники знову звільнять бодай центральну смугу. Той самий голос нагадував йому про смикану посадку лайнера у Стейпелтоні, про його спадливе відчуття, ніби літак зараз прийдеться сторч носом, доставивши своїх пасажирів, замість ворітець номер тридцять дев’ять терміналу Б в аеровокзалі, до воріт пекла. Але здоровий глузд не міг протистояти одержимості. Це мусить статись сьогодні. Це лише його власне невезіння, ця снігова завірюха. Він мусить її подолати. Він побоювався, що, якщо відступиться, йому доведеться долати дещо значно гірше у своїх снах.
Вітер налетів знову, цього разу з північного сходу, так би мовити, дав м’ячу англійського гвинта, і Хеллоран знов опинився відрізаним від непевних обрисів гір, і навіть від парапетів по обох боках дороги. Він вів машину крізь біле ніщо.
А тоді з цієї юшки заманячили потужні натрові лампи фар снігоочисника, що насувався, і охоплений жахом Хеллоран побачив, що, замість правити повз нього, ніс «б’юїка» націлений прямо між тих фар. Снігоочисник теж не вельми переймався тим, щоби триматися власного боку дороги, а Хеллоран дозволив «б’юїку» рискати.
Крізь виття вітру проринуло скреготливе ревіння дизельного двигуна, а потім і звук сирени снігоочисника, жорсткий, довгий, майже оглушливий.
Яйця Хеллорана перетворилися на два маленьких, зморщених мішечки, заповнених товченою кригою. Його нутрощі обернулись на щось схоже на велику масу пластиліну.
З білості тепер уже матеріалізувався колір, заліплений снігом жовтогарячий. Хеллоран побачив високу кабіну, навіть фігуру водія, що жестикулював, поза єдиним довгим скребковим ножем. Він побачив відкидні, у формі V, ножі, що випорскували на ліве узбіччя сніг, немов мертвотно-блідий димний вихлоп.
ВАААААААААА! обурено вила сирена.
Дік наліг на акселератор, мов на груди вельми коханої жінки, і «б’юїк» скажено стрибнув уперед і правіше. Там не було парапету; снігоочисники, що прямували не донизу, а вгору, мусили скидати сніг просто в прірву.
(«Тут прірва, о, так, саме прірва…»)
Бокові ножі, на повні чотири фути вищі за дах «Електри», промайнули з зазором якихось пару дюймів зліва від Хеллорана. Поки снігоочисник цілком не проїхав повз нього, Хеллоран думав, що катастрофа неминуча. Молитва, що була напівартикульованим вибаченням перед хлопчиком, якимсь рваним клаптем пурхнула крізь його мозок.
А потім снігоочисник опинився позаду, його обертові сині вогні миготливо спалахували в люстерку заднього огляду Хеллорана.
Він крутонув кермо «б’юїка» назад вліво, але нічого не відбулося. Втеча продовжувалася поковзом, і «б’юїк» сонно плив до краю прірви, пінячись снігом з-під бризковиків. Він рвонув кермо в протилежний бік, у напрямку зсунення, і перед з задом машини почали мінятись місцями. Уже в паніці, він різко натиснув на гальма і тоді почув жорсткий удар. Дорога перед ним пропала… він дивився в бездонне провалля вируючого снігу з ледь видимими зеленаво-сірими соснами далеко й глибоко внизу.
(«я вже йду, свята Ісусова матір, я стартую»)
Й от тоді-то машина зупинилась, похилившись уперед під кутом тридцять градусів, ліве крило прим’яте до відбійника, задні колеса майже підняті над дорогою. Вони лише безпорадно крутилися, коли Хеллоран спробував дати задній хід. Його серце дрібушило, наче під барабанними паличками Джина Крупи[299].
Він виліз — дуже обережно виліз — і обійшов «б’юїк» з тилу.
Так він там і стояв, у розпачі дивлячись на задні колеса, коли позаду нього бадьорий голос промовив:
— Привіт, друзяко. Ну, ти, ма’ть, був обісрався на всю масть.
Дік обернувся і побачив снігоочисник ярдів за сорок далі на дорозі, прихований за вируючим снігом, крізь який проглядали лише вали темно-коричневого вихлопу і сині обертові мигавки нагорі. Його водій стояв просто в Діка за спиною, одягнений у довгий кожух з овчини і непромокний плащ поверх нього. На голові у водія стирчав машиністський картуз у дрібну синьо-білу смужечку, і Хеллорану важко було второпати, яким чином той тримається проти цього гризотного вітру.
(«Клей. Як у Бога вірую, він напевне приклеєний»)
— Привіт, — сказав він. — Ви можете витягти мене назад на дорогу?
— О, гадаю, можна, — відповів водій снігоочисника. — Що ви збіса забув тут, нагорі, містере? Гарний спосіб себе уколошкати.
— Невідкладна справа.
— Нічого нема аж такого невідкладного, — промовив водій снігоочисника неспішно і м’яко, немов розмовляв з кимсь розумово дефектним. — Якби ви вдарився об той стовпчик натроха-дрібку сильніше, ніхто б вас звідтам не дістав аж до самого Дня дурня. Нетутейший авжеж?
— Так. І мене б не було тут, якби моя справа не була такою невідкладною, як я кажу.
— Оце так? — Водій компанійськи перемінив позу, немов вони теревенили про щось п’яте-десяте десь на задньому ґанку, а не стояли серед хуртовини на півдорозі між її виттям і прірвою з Хеллорановою машиною, непевно завислою над верхівками дерев за три сотні футів внизу.
