Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗

Останнім актом в сім процесі затвердження станових (клясових) привилеїв України була проща до Москви київського духовенства, що відбулася в місяці липні 1654 р., після того як не вдалося дістати потвердження його прав і привилеїв через козацьке посольство в березні-квітні ¹). Хоча духовенство, особливо манастирі і владичі катедри в таких випадках виявляли велику проворність, і в данім випадку, коли перехід України під московський протекторат переходив під гаслом охорони прав і інтересів української церкви, московський уряд мабуть бажав як найскоршої появи в Москві такої депутації, і мабуть давав зрозуміти своє бажаннє ²),-київські церковні голови мали всі причини ухилятися від такої явки. Коли б можна було без неї обійтися, вони не післали б сеї депутації й тепер!

Незалежно від того, що результати московської інтервенції цілком ще не являлися певними, митрополит зовсім резонно поясняв царським послам, що йому незручно складати присягу цареві зогляду на те, що більша частина його епархії і вірних лишається під владою короля, і там же-треба додати-лежать ріжні маєтности митрополії і київських монастирів. Тому київська церковна верхівка весь час не переставала заявляти перед польським урядом, що окупація Київа і підданство тутешнього духовенства цареві було актом недобровільним, вимушеним, духовенство з ним не мириться і бажає повороту під Річпосполиту. Такі заяви, як ми вже бачили, були вислані зараз після переяславської присяги (вище с. 767). Грек Тафларій, що сидів у варшавській вязниці в тім часі, розповідав потім у Москві, що перед Великоднем ³)- саме тоді як козацькі посли допоминалися жалувальної грамоти духовенству,-до короля прийшли два ченці від митрополита і всього духовенства, з заявою, що вони з московськими людьми “в соединении” бути не можуть, бо Москва хоче їх перехрещувати. Нехай король посилає своє військо на Київ та їх визволяє як може, а вони з свого боку з Київа будуть московських людей вибивати, щоб бути знову під королівською рукою ⁴). Подібне розповідав і михайлівський чернець Рафаїл, як зараз побачимо. Щось таке мабуть було, і розуміється, в таких обставинах митрополитові й иншим головачам київської єрархії маніфестуватися посольством до Москви було не зручно. Гетьман і старшина, які мабуть в значній мірі поділяли, або принаймні в значній мірі признавали рацію такої політики митрополита, старались як могли звільнити його від сеї неприємности. Але коли Москва-відчуваючи сю подвійну гру, відмовила їх послам в жалованій грамоті для духовенства, і навпаки прислала доволі грубе домаганнє, щоб гетьман “приставив” до Москви митрополита, аби він виправдався в своїх некоректних учинках,-і гетьманові і митрополитові стало ясно, що далі обгострювати відносини небезпечно, особливо з огляду на присутність у Київі московської залоги. До инших актів субмісії новому зверхникові України треба було прилучити і депутацію київського духовенства до Москви.

В сій справі в травні відбулася нарада в Чигрині. 10 с. с. травня московському дяку Перфильеву, що пробував тоді в Чигрині, оповідав Виговський, що того дня приїхали з Київа ченці й сказали, що митрополит з печерським архимандритом їдуть до гетьмана ⁵). Київським воєводам Рафаїл казав, що митрополит з архимандритами печерським і михайлівським поїхали з Київа до Чигрина 5 с. с. травня, і зробили се на жаданнє гетьманського двору: Виговський написав їм, що гетьман на них гнівається, мовляв вони “вел. государеві в нічім не доброзичливі”-нехай приїдуть і гетьмана удоброхотять. Десь 11-12 с.с. травня вони мусіли бути в Чигрині, і тут пішли довгі конференції з приводу ріжних ускладнень в церковних і політичних справах.

Між сими ускладненнями не послідне місце займали відносини до московського патріярха: чи можна і треба признати зверхність московського патріярха над українською церквою, і в якій мірі? Ми, що правда, не маємо автентичніх доказів того, що се питаннє було поставлено, але ледви чи можна сумніватися в сім. В літературі про се дебатовано в звязку з питаннєм про “Статті Б. Хмельницького”, бо в Статтях 1659 р. єсть мова про се. Ті, що вважали сі статті автентичними “Статтями Б. Хмельницького”, мусіли приймати, що в березні 1654 р. се питаннє було в Москві поставлене, і навіть цар дав тоді цілком катеґоричну резолюцію, що київський митрополит мусить бути під благословеннєм московського патріярха. Навпаки, ті що признавали статті в 14 пунктах, проголошені в 1659 р., за еляборат того року, власне вказували на сю статтю як доказ того, що ми маємо тут пізніший фальсіфікат-бо в березні 1654 року справа про зверхність московського патріярха не могла бути так поставлена царем. Але вже В. О. Ейнгорн в своїй праці про зносини українського духовенства з Москвою висловив на мій погляд цілком правильний погляд, що незалежно від того, що в дійсних статтях Б. Хмельницького, з місяця березня 1654 року про залежність київської митрополії від московського патріярха мови не було, балачки про се таки велися. При тім значінню, який тоді мав в московській державі патріярхат-що патріярх являвся поруч царя другим “великим государем”, його церковним двійником, московським політикам се мусіло здаватися цілком вскинутою консеквенцією, що коли Україна переходила під протекторат світської московської влади, вона мусить невідмінно признати також і зверхність духовної. Коли з літа московське військо стало опановувати одну за другою білоруськи епархії, московський патріярх почав порядкувати їх (правами, й прийняв титул патріярха Московського і всеї Великої, і Малої і Білої Росії ⁶), і самоотвержені Малороси світського чину, потрапляючи під амбіції патріярха, коли приходилося звертатись до його впливів і протекції, не питаючись митрополита авансом почали титулувати патр. Никона своїм патріярхом ⁷). Але митрополит і з ним уся київська церковна верхівка ставились до сього питання з далеко більшою обрежністю і серьозністю. Сама не хотіла міняти фактичну автономію під номінальною зверхністю царгородського партіярха на небезпечну в своїх наслідках владу московського церковного диктатора, і очевидно-хотіла притримати й козацький осередок, щоб він вів себе обережніше і не давав авансів коштом духовенства.

Козацькі політики, здається, не поділяли обережности митрополита і стояли за аванси і компліменти, щоб не псувати відносин. Але кінець кінцем митрополит і архимандрит, видно обстояли свою позицію, і встигли переконати гетьмана й старшину, що краще їм не їхати до Москви, щоб не компромітувати себе перед польськими сферами, і не попасти в трудне становище супроти претензій московського патріярха. Писар Виговський подиктував рекомендації від імени гетьмана і від свого до царя і патріярха в справах митрополії, ріжних монастирів і брацької школи в такім виминаючім, ухильчивім тоні. Рекомендації сі мають дати 25, 27, 29 тpaвня (с. с.)-вони орієнтують нас в часі тих чигринських нарад ⁸). Очевидно радилися в ріжних справах, в звязку з вислідом московських переговорів, але того не будемо відгадувати, а зістанемося при тому що знаємо. Тиждень по виїзді до Чигрина михайлівського архимандрита прийшов до київських воєводів михайлівський чернець Рафаїл і сказав, що у нього єсть важна справа-аби з нею його відправили до Москви як можна скорше, поки митрополит з архимандритами не вернувся з Чигрина. Дяк Немиров записав те що Рафаїл розповів: се були обвинувачення в зраді митрополита й иншої духовної старшини й печерського Тризни, михайлівського Василевича, микольського Гізеля. Се мовляв латинники, посту не держать ⁹), про все доносять королеві: великим постом вони посилали до Радивила на Литву і до Польщі старця “уніята” Криницького, відти на вербній неділі приїздив він до митрополита і з новими листами і вістями про все що діється в Київі поїхав назад до Радивила. А тепер такі відомости, що Радивил випросив у короля Ждановича, аби через нього війти в порозуміннє з козаками: щоб вони підчас війни царя з королем були нейтральні. З тим і митрополит з архимандритами поїхали до Чигрина-намовляти гетмана і писаря, щоб вони царським людям на Поляків не помагали: “Нехай государ з государем бється, а чия буде сила, тому вони будуть підданими”. Таке ж йому, Рафаїлові, говорив оден козак Київського полку: “Як будуть государеві люди з Поляками воюватись, ми государевим людям не помагатимемо ніяк, поки котрась сторона не переможе-тій ми й піддамося”.