Втрачений символ - Браун Дэн (читать книги полные TXT) 📗
Вона помітила, що у верхній частині він мав ковзну кришку. Простягнувши руку, Сато відсунула засувку, під якою було маленьке, схоже на портал віконце.
І відсахнулася.
За плексигласовим вікном виднілося занурене у воду безтямне обличчя професора Роберта Ленґдона.
Світло!
Безмежна порожнеча, у якій дрейфував Ленґдон, раптом заповнилася сліпучим сонцем. Промені розпеченого добіла світла полилися крізь темряву простору і обпекли його мозок.
Світло було повсюди.
Раптом з сяйної хмарини перед ним виник прекрасний силует. То було обличчя... розпливчасте й нечітке... Крізь порожнечу на нього дивилися очі. Обличчя оповивали потоки світла, і Ленґдонові спало на думку, що він бачить перед собою лик Божий.
Сато дивилася на домовину контейнера, міркуючи, чи мав професор хоч якесь уявлення про те, що з ним сталося. Навряд чи, вирішила вона. Бо метою цієї технології саме і була дезорієнтація.
Баки для сенсорної депривації, тобто для відключення органів чуттів, з'явилися ще в п'ятдесятих роках двадцятого сторіччя і досі являли собою пристрій для розваг та експериментів багатих прихильників вчення про Нову добу. Те, що називалося «плаванням», забезпечувало можливість відчути себе наче всередині материнської утроби... То було щось на кшталт допоміжного засобу для медитації, який притлумлював мозкову діяльність шляхом усунення всіх сенсорних надходжень — світла, звуку, дотику та навіть сили тяжіння. У стандартних баках людина плавала на спині в гіперщільному соляному розчині, який дозволяв тримати обличчя над поверхнею води і дихати.
Однак в останні роки ці баки зазнали революційних перетворень.
Збагачений киснем фтористий вуглець.
Ця нова технологія, відома під назвою тотальна рідинна вентиляція (TLV), настільки суперечила здоровому глузду, що мало хто вірив у її існування.
Дихальна рідина.
Дихання рідиною стало реальністю ще 1966 року, коли Леланд К. Кларк успішно підтримав життєдіяльність миші, зануреної на кілька годин у збагачений киснем фтористий вуглець. 1989 року технологія TLV зробила вражаючий кінематографічний дебют у фільмі «Безодня» («The Abyss»), хоча мало хто з глядачів здогадувався, що вони бачать перед собою реальну сцену.
Тотальна рідинна вентиляція виникла в результаті спроб медицини полегшити дихання дочасно народженим немовлятам, повертаючи їх до стану заповненої рідиною матки. Людським легеням, що провели багато місяців в утробі, не звикати до заповненого рідиною стану. Спочатку фторовуглець був надто в'язким, щоби ним можна було вільно дихати, але досягнення сучасної науки дозволили здобути дихальну рідину майже такої самої консистенції, що й вода.
Науково-технічне управління ЦРУ — «Чарівники з Ленґлі», як їх називали у розвідувальних колах, — чимало працювало зі збагаченим киснем фторовуглецем і в результаті створили технології для військового відомства США. Елітні групи нирців із ВМС встановили, що дихання збагаченою киснем рідиною — на відміну від гелієво-кисневої суміші чи суміші «тримікс» — давало можливість пірнати на значно більші глибини і не наражатися при цьому на ризик кесонової хвороби. Схожим чином НАСА та ВПС теж виявили, що пілоти, оснащені рідинними дихальними апаратами замість традиційних кисневих, набували здатності витримувати набагато більші перевантаження під час прискорення, аніж зазвичай, завдяки тому що дихальна рідина розподілялася по внутрішнім органам більш рівномірно, аніж газ.
Сато колись чула, що вже існують «лабораторії екстремального досвіду», де можна побувати в баках TLV — «Медитаційних машинах», як вони тепер називалися. Можливо, цей конкретний бак було встановлено тут для особистих експериментальних потреб його власника, хоча міцні запірні клямки по боках пристрою не залишали у Сато сумнівів, що цей бак використовувався для лиховісніших цілей — як технологія допиту, відома й ЦРУ.
Ця сумнозвісна технологія, такі собі «водні тортури», виявилася дуже ефективною, бо жертва і справді вірила в те, що тоне. Сато знала про кілька секретних операцій, коли баки для сенсорної депривації використовувалися з метою посилення цієї ілюзії до нового, жахаючого рівня. Жертва, яку поміщали в такий бак, і справді «тонула». Паніка, пов'язана з передчуттям смерті у воді, зазвичай не давала в'язневі можливості відчути, що дихальна рідина є трохи в'язкішою, аніж вода. Коли ця рідина вливалася в легені, людина зазвичай непритомніла від страху, а потім зрештою прокидалася у своїй камері-«одиночці».
До дихальної рідини додавалися спеціальні хімречовини, що викликали заціпеніння, а також паралізуючі препарати та галюциногени. Всі вони створювали в ув'язненого враження повного відокремлення від свого тіла. Коли його мозок посилав кінцівкам команди рухатися, нічого не відбувалося. Стан «мертвості» був жахаючий сам по собі, але справжня дезорієнтація наставала під час «народження наново», яке, разом із застосуванням яскравого світла, холодного повітря та оглушливого шуму, виявлялося надзвичайно травматичним та болісним. Після кількох занурень із подальшим «відродженням» в'язень ставав настільки дезорієнтованим, що не мав уявлення — живий він чи мертвий. І був готовий розповісти допитувачеві абсолютно все.
Сато спочатку хотіла почекати прибуття медичної групи, щоб витягти Ленґдона з бака, але збагнула, що не має часу. «Мені треба знати те, що знає він».
— Вимкніть світло, — сказала вона. — І знайдіть кілька ковдр.
Сліпуче сонце згасло.
Обличчя зникло.
Темрява повернулася, і Ленґдон чув далекий шепіт, що долітав до нього через світлові роки неосяжної порожнечі. Приглушені голоси... нерозбірливі слова... Потім почулася вібрація, наче увесь світ ось-ось розлетиться на шматки.
А потім сталося воно.
Раптом всесвіт розколовся навпіл. У порожнечі з'явилася велетенська розщелина, неначе простір тріснув по швах. В отвір хлинув сіруватий туман, і Ленґдон побачив жахаючу картину. Раптом до нього простягнулися відокремлені від тіла руки і вхопили його тіло, намагаючись вирвати зі звичного всесвіту.
«Ні!» Він спробував відбитися від цих рук, але сам він не мав ані рук, ані кулаків. Чи все ж таки мав? Несподівано він відчув, як його мозок обростає тілом. Плоть повернулася, і тепер її тримали дужі руки і тягнули догори. «Ні! Благаю, не треба!»
Але було пізно.
Коли руки просмикнули його в отвір-розщелину, груди пронизав страшний біль. Ленґдонові здалося, що в легенях у нього пісок. «Я не можу дихати!» Раптом він відчув, що лежить горілиць на такій нестерпно твердій та холодній поверхні, що навіть уявити важко. Щось методично тиснуло йому на груди — знову і знову, сильно й боляче. А він випльовував із себе щось тепле.
«Я хочу повернутися назад».
Він відчув себе щойно народженою дитиною.
Ленґдон корчився в конвульсіях, випльовуючи рідину. Його шия та груди страшенно боліли. Горлянку вогнем пекло. Хтось розмовляв, намагаючись говорити пошепки, та однаково звук був оглушливий. Погляд професора був затуманений, і він тільки й бачив, що якісь розмиті контури. Його шкіра заніміла і відчувалася, як мертва шкура.
Знову йому стиснуло груди... Навіть іще важче. «Я не можу дихати!»
Ленґдон знову і знову викашлював рідину. Раптом його охопив нездоланний дихальний рефлекс, і він різко розширив легені. До них увірвалося холодне повітря, і професор відчув себе новонародженою дитиною, що робить свій перший у житті ковток повітря. Цей світ зустрів його нестерпним болем. Все, що хотілося Ленґдонові, — це повернутися до материнської утроби.
Роберт Ленґдон і гадки не мав, скільки часу минуло. Тепер він відчув, що лежить на боці на твердій підлозі, замотаний у рушники та ковдри. На нього знову дивилося те саме обличчя, але сяючі потоки світла довкола зникли. У його свідомості й досі відлунював далекий речитатив.
