Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (читаем полную версию книг бесплатно txt) 📗

Феодальну ієрархію удільних князів Київської Русі з X ст. очолювали великі київські князі з місцем перебування у Києві.

Кожен великий київський князь вважався старшим. До його реальних прав належали скликання княжих з’їздів, головне командування під час воєнних походів тощо. Однак удільні князі – «молодші» – не завжди його визнавали за старшого, здебільшого діяли на свій розсуд і в силу власних амбіцій, роздмухуючи міжусобиці, часто й влаштовували походи на Київ для захоплення київського столу. Влада В. кк., поступово, але неухильно звужувалась. Сепаратистські тенденції і дії князів наростали, кожен з них уявляв себе єдиним правителем Русі, і цим вони поступово, але вірно розвалювали єдину державу Київська Русь. З кінця XII ст. цим титулом почали користуватися владимиро-суздальські князі, а з кінця XIII–XIV ст. – галицько-волинські, тверські, рязанські та інші. Після утворення Російської централізованої держави (друга половина XV – поч. ХIIІ ст.) титул В.к. мали тільки московські князі. З 1547 року цей титул увійшов до царського, а з 1721 року – до імператорського титулів. У XIV–XVI ст. це був титул феодальних володарів Великого князівства Литовського, а згодом польських королів. (З 1797 до 1917 титул В.к. належав окремим членам російської імператорської родини).

Що ж до Київської Русі, то її, ослаблу і вже напівзруйновану княжими міжусобицями, прикінчили нові завойовники, які вторгалися з глибин Азії – татаро-монголи.

Навала ординців припинила існування і Новгород-Сіверського князівства.

Згодом його територію захопить Брянське князівство, [52] яке перебувало тоді під владою потомків Романа Михайловича Старого, пізніше – потомків Гліба Ростиславича Смоленського.

Князівство було вщерть пограбоване татарами, багато його сіл і містечок ординці спалили, людність, яка не змогла врятуватися, була загнана в неволю. Погорільці не встигли й відбудуватися, як знову з’явилися ординці, які у 1275 році поверталися з походу проти Литви.

Потім каральні походи ординців під орудою баскака Ахмата здійснювалися не один раз і на Сіверщину, і на Чернігівщину.

Але навіть і за таких умов не припинялися княжі міжусобиці і те, що могло вціліти після татар, донищували свої. Теж з допомогою того чи того ординського баскака.

В Курську отаборився ординський баскак, який правив князівством. З усіх міст колишнього Новгород-Сіверського князівства від ординської навали найменше постраждав Трубчевськ – він був найдалі від центру.

У 1362 році Сіверщина була приєднана до Литви. Власне, до Великого князівства Литовського (його ще називали Руським, Жемойтським). Виникло воно завдяки об’єднавчій діяльності князя Міндовга (1230–1263) в 40-х роках XIII ст.

Вже за князя Вітеня (1293–1316) воно значно розширило свою територію шляхом інкорпорації майже всіх білоруських, а десь у другій половині XIV ст. і більшості українських земель – Волинь, Поділля, Київщина, Чер-нігово-Сіверщина. Остання була приєднана до Великого князівства Литовського у 1362 році.

Русичі з народом лієтувляй (самоназва литовців) у спільному Великому князівстві Литовському жили в мирі та злагоді. (Правда, доти, доки у їхнє життя не почала втручатися католицька церква). Великий князь Литовський, на відміну від імператорів Російської держави, не переслідував русичів-українців, не оголошував, що «нет и быть не может» їхньої рідної мови, а тому вони зобов’язані користуватися лише великоросійською. Литовські статути діяли й на українських землях. Найбільш досконалим з них був статут 1378 року. В ньому зберігалися основні засади давньоруського права, тож українці теж мали права і були захищені законом. (Статут пізніше буде використано при складанні Соборного уложенія 1649 р. «Прав, за якими судиться малоросійський народ)».

За правління Вітовта (1392–1430) від ординської влади було звільнено Курськ, а сіверські землі південніше річки Сейм були передані в управління потомкам Мамая, які перейшли на російську службу.

Але в 1454 році тодішній володар Новгород-Сіверщини Василій Іванович син Шемякіна, разом з князівством – після конфлікту з литовцями негадано перебіг до московського князя Івана III. За ним інші князі почали перебігати зі своїми уділами до Московського князівства.

Останній удільний князь Новгород-Сіверщини Василь Іванович був убитий агентами московського князя, після чого було захоплено Новгород-Сіверщину. Всі міста колишнього князівства Ігоря Святославича – Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильський і Трубчевськ в один рік опинилися в Московії і раптом поставали «исконно русскими».

Гай-гай, скільки звідтоді спливло води з Сейму в Десну! Століття змінювалися століттями, і захоплена Новгород-Сіверщина і справді ставала мовби ж «исконно русской». Про Курськ, який був фортецею Київської Русі, писатимуть, що його «повернуто Росії у 1508 році». Хоча тоді ще й такого терміна, як Росія, не було – він з’явиться десь через двісті років по тому! Московське князівство фортецю Київської Русі Курськ захопило по праву сильного. З 1797 року – центр губернії. Назавжди залишився в Росії. Як і інші міста Новгород-Сіверського князівства – Рильськ та Трубчевськ.

Путивль був забраний московитами у 1500 році, тоді ж було ними захоплено і Новгород-Сіверський. Путивль лише у 1926 році повернувся до України – через 426 років. Дивно, адже Росія те, що в когось забрала, ніколи не повертала, оголосивши його «исконно русским». Повернула Росія і Новгород-Сіверський, але інші міста князівства – Курськ, Рильськ, Трубчевськ назавжди привласнила. Але це, як любить казати один популярний телеведучий, – уже зовсім інша історія.

Свиснув Овлур за рікою…

Ще й сьогодні цей хвилюючий рядок із «Слова» передає тривогу і лунає для тих, хто вміє слухати, – як сигнал до важливих дій.

Та не всі князі сьогодні такі чуткі до свисту Овлура, не всі, як пролунає тривожний свист, понесуться горностаєм чи білим гоголем. Чи й сірим вовком. Та й не всі князі сьогодні розуміють цей свист, не до кожного сьогодні навіть Овлур може досвистітися. Хоч всі сьогодні, як послухаєш – за волю, за щастя, за кращу долю свого народу. Чи, може, щось не все гаразд із слухом у наших зверхників?

Та ще від тих далеких лихих часів, часів розбратів і міжусобиць, лишилася приказка, що її прийнято називати крилатою:

– Немов удільний князь.

Ще й нині так кажуть про тих, хто зловживає своїм службовим становищем, діє самоправно, не рахуючись з іншими.

Але ж якби лише приказка лишилася.

Менталітет удільного князівства теж лишився. Його пошесть і зараза.

І самі удільні князі теж лишилися. А ми…

Це як фатум який, як приречення, що висіло дамокловим мечем над Руссю, висить і нині над нами.

«На жаль, ні мова, ні віра не об’єднували українців, не робили одним цілим, вороги ставали до молитви в однім храмі, молилися за Україну, її нарід, і заледве виходили – творили чвари, розбрат, плющили людську совість і християнську мораль, топтали святе поняття віри, Божої істини і Божого Провидіння. Розбрат і хиже зрадництво жило серед люду, невідь-коли і ким посіяне між ними. Усі битви розгоралися не проти далекого і чужого зайди, а проти того ворога, що сидів усередині. Але ж його ні шаблею, ні козацькою чайкою, ні мортирою не вб’єш. Через це звитяга… оберталася неодмінною поразкою. І серед люду сіялась зневіра і відчай, а православний християнський народ все чекав і чекав… (А. Стожук).