Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (читаем полную версию книг бесплатно txt) 📗
Народ терпів, потерпав, але все одно чекав злагоди між своїми. Тих часів, про які через віки все тієї ж ворожнечі, мріятиме Кобзар: «Щоб усі слов’яни стали добрими братами і синами сонця правди».
Немов удільний князь…
Ні, ні, що не кажіть, а не така вже вона й далека від реалій нашого сьогодення, ця приказка, що дісталася нам у спадок від Київської Русі.
Ще й сьогодні – ЩЕ Й СЬОГОДНІ! – мріють такі самоназвані князьки про своє, про осібне князівство на території України. За рахунок, звісно, України. Де б вони могли потішитись в ранзі самостійних князьків. Одні з них метушаться, щоб відділити від України Крим та Донбас і проголосити Кримсько-Донецьке удільне князівство, інші…
Інші мріють про «суверенну» і, звичайно ж, «незалежну» Галичину. Неодмінно «від Збручу до Сяну і Карпат», треті про «республіку Закарпатська Русь». З якоюсь «державною» русинською мовою. Але для цього треба Галичину відірвати від України. І Закарпаття теж відірвати. Їм на потіху.
…Немов удільний князь.
Ні, не перевелося ще таке плем’я серед… Українців? Ні, як в’їдливо писав колись Остап Вишня, серед чухраїнців.
Є таке невмируще плем’я на Україні.
Остап Вишня вигадав дотепну назву для казкової країни Чухрен, жителі якої, чухраїнці, завжди чухають потилиці перед тим, як щось зробити. Живуть вони на чималому просторі, який розкинувся між біблійними річками Сон і Дян. На заході країни височать Кирпаті гори, південні береги омиває синє море, в яке тече велика річка Дмитро. Людей у Чухрені жило щось понад тридцять мільйонів, але ні порахувати себе, ні визначити, хто вони суть є, чухраїнці не могли. Вони любили хліборобську працю, на полях вирощували хліба – книші, паляниці, перепічки, а в городах саджали соняшник. Саме ця рослина була їм найбільше до вподоби, бо цвіте гарно, а коли дозріває насіння, то соняшник хилить голову перед чухраїнцем, як перед великим паном. А ще любили чухраїнці співати пісень якоюсь чудернацькою, спотвореною, перекрученою мовою. Коли їх питали, якої вони нації, то у відповідь можна було почути, що живуть у Шенгеріївці і що православні. Мали чухраїнці свої відмінні національні риси (менталітет по-сучасному), які звалися так:
1. Якби ж знаття! 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде. 5. Я так і знав!
Алегорія в цій усмішці дуже прозора. Це ми, українці, не бережемо мову, не пишаємося своєю нацією, вирішення будь-якого питання у нас завжди закінчується бійкою. Гіркою іронією перейняті роздуми Остапа Вишні про рідний народ, його історичну долю. Збірка «Українізуємось», в яку органічно увійшли гуморески «Чухрен» і «Чухраїнці», вийшла 1926 року. З того часу пройшло ледь не 80 років, але ніщо не змінилось у характері нашого народу. Ледь не силоміць треба впроваджувати українську мову, будь-яке рішення приймається після того, як голови один одному голоблями попровалюємо, спочатку робимо, а тоді думаємо і чухаємо потилицю, починаємо будувати, а коли будівля завалиться, скрушно промовляємо: «Якби ж знаття!».
«Удільна роздробленість – процес децентралізації на Русі, коли держава стрімко розділилась на півтора десятка земель і князівств. Вотчинники-феодали сиділи у своїх укріплених замках, мали власні збройні загони, які часто сперечалися з князівськими. Окремі князівства намагалися відособитись від Києва» – це із статті про ті часи.
Невже так колись писатимуть і про Україну?
Все може бути, якщо у нас ще й досі не перевелися удільні князьки, а ми ще й досі отакі…
Ні, не українці, а…
Невже ж таки чухраїнці?
Чи Остап Вишня помилявся?
Епілог-2
Половецька ніч біля Каяли-Сюурлію
Хтось із нас тоді, пригадую, розчаровано вигукнув:
– Береке? Як для річки якесь… м-м… непоетичне ймення.
– Це ім’я половецького – чи якогось там? – хана. Береке-хан. Кажуть, кочував колись із своєю ордою у цих краях, друг ханів Кончака і Кзи.
– Гай-гай, коли ті хани тутечки кочували зі своїми ордами, з кіньми, худобою, з половцями й половчанками і коли тут здіймалися до неба дими їхніх веж!.. Вже ні сліду з них, ні духу…
– А тирса й сьогодні половіє так, як вона половіла й шелестіла тоді, коли тупотіли-гупотіли тут половецькі коні, як ханські орди йшли в набіги на руські землі – Київщину, Переяславщину, Чернігівщину…
– Що було – те за водою Дінця, Дону й самої Береки спливло.
Ми тоді їхали ловити в’язів – славна риба родини коропових – на річці з таким непоетичним йменням – Берека, яка з правого боку впадає в Сіверський Дінець. Саме там, запевняв нас приятель, найкраще на всій Донеччині й Харківщині ловилися в’язі. Чудові в’язі! Особливо на вечірніх та вранішніх зорьках.
Приятель і був за кермом свого всюдихода-джипа.
Крім нього, у джипі нас було троє, і всі ми згорали від бажання пошвидше дістатися якоїсь там Береки, де вона впадає в Сіверський Дінець, та половити на вечірній і ранковій зорьках чи не легендарних – якщо вірити приятелеві – в’язів. У все тій же річці з таким непоетичним йменням.
Було близько півночі – Великий Ківш над нами вже повернув своє дишло, – а ми, гуцикаючи на нерівностях давно покинутої дороги у тих малолюдних степах, все ще ніяк не могли дістатися річки, що носила ім’я половецького – чи якого там – хана.
Ніч була навдивовижу темною, не слабке світло фар джипа двома мечами ледве прорубувало нам шлях до в’язів. Двічі, коли ми зупинялися (не могли роздивитися, вліво чи вправо повертає заросла тирсою дорога) й виходили з машини, що дихала жаром, нас огортала неймовірна тиша в тій пустці, з якої, здавалося, й до людей не докричишся, не догукаєшся. Відчуття було, що нарешті ми дісталися крайсвіту. Та над нами яскраво визвіздився Чумацький Шлях. Та десь у глибині степу, що пірнув на дно темної ночі, невгамовно сюрчали коники – такі голосисті й дружні в тих краях!
– Нічка, як на замовлення – істинно руська чи й половецька, – хтось з нас задумливо мовив. – В таку ніч можливі й чудеса. Наприклад, раптом з’являться половці, це ж їхня, половецька ніч. Та й коні десь ніби іржуть… Чи не за Сулою, га?
Хтось із нас, пригадую, додав:
– А раптом Берека і справді загадкова половецька Каяла, га? Вона ж поетична Сюурлій, га?
– В таку ніч і Берека може виявиться Сюурлієм…
Рушили. Все до тієї ж Береки-Каяли-Сюурлія. І тільки джип розігнався – трапився відрізок більш-менш рівної дороги, – як водій наш раптом на всьому ходу різко загальмував. Та так, що нас аж уперед кинуло.
– Ти… чого? – накинулись ми на приятеля. – Ні душі в цій пустці, а ти гальмуєш, наче раптом хтось кинувся під колеса.
– Б-ба-ба, – розгублено пробурмотів приятель, вчепірившись обома руками в кермо і чомусь стривожено вдивляючись через лобове скло вперед, у шмат дороги, що його освітили фари.
– Яка? Ти… що?
– Не знаю. Мабуть… половецька.
– Кам’яна?
– Та вже ж не жива.
– Кам’яний ідол посеред дороги? Можна подумати, що він сам на неї вийшов.
Вдивляємось вперед. І ось у світлі фар, що розсікали чорноту ночі, й справді побачили посеред дороги щось… Воно бовваніло, невідь-звідки взявшись… Схоже водночас і на людину – тільки вельми огрядну та здорову, – і на кам’яного ідола, що нині здебільшого стоять у музеях наших південних міст. Громіздка, в круглій гостроверхій половецькій шапочці, на грудях разки намиста чи гривні, на плечі спадає покривало. Руки склала на випуклому животі – чимось вона була ледь схожа на жінку, – і тримає у них чашу… І стояв той ідол, кам’яна та жінка, упівоберта до нас і наче пильно і водночас з подивом на нас дивилася… У світлі фар…
– Ай справді… кам’яна баба, – хтось із нас вигукнув в пітьмі джипа. – Де вона взялася посеред дороги?
Та ось баба, наче почувши наші голоси, ворухнулась (присягаюсь, ВОРУХНУЛАСЬ! Принаймні нам так здалося) і щезла. У пітьмі ночі, що стінами обступала нас з боків. Чи пішла туди, чи попливла? А може, її й не було?
Якусь мить ми сиділи мовчки, навіть стримано дихали, а тоді приятель за кермом перевів подих, і ми рушили.
