Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (читаем полную версию книг бесплатно txt) 📗

– Здалося, – бурмотів, злякано вдивляючись поперед себе в дорогу. – Мана якась… Наслання… А може, я на мить задрімав. З відкритими очима. Таке вночі за рулем трапляється. А ми перед цим говорили про половців – от і приверзлося…

– Тоді виходить, що й ми всі в один мент задрімали, як по команді, адже кам’яну бабу всі ми бачили. А всім одночасно один і той же сон не може приснитися.

– Виходить… наслання. Мана! Наваждення!

– А раптом та половецька баба й справді блукала вночі степом?

– Чого? Якої трясці?

– А Бог його знає. Може, своїх шукає, половців-кипчаків. А того й не відає, що вони як народ давно зникли з лиця землі, а сама їхня Половеччина перетворилася на Харківську та Донецьку області…

Було далеко за північ, вже, як діди наші казали, чорти на кулаках билися, як ми нарешті дісталися Береки. У світлі фар на її березі поставили намет та й заходилися нічлігувати.

Але пригоди наші на тім не скінчилися, вочевидь, вони тільки-но починалися. Після півночі в край той посунули невидимі вночі грозові хмари. Всю ніч грюкало-гриміло, трахкало-гуркало, як з гармат, свіркали блискавиці, але дощу не було. Горобина ніч! Як гуркне-гуркне! Як свіркне-свіркне! Аж в очах сліпне, а тоді темніє, а степами хтось наче товкся, щось шукав і ніяк не міг знайти. Чи вкластися на ніч довго не міг.

Поснули ми пізно, тож ранкову зорьку й проспали. А з нею й відмінних в’язів, які буцімто водилися у Береці й тільки чекали, аби нам хутчій чіплятися, – так запевняв приятель, – на гачки… Самовбивці вони чи що? Суїцидом усі поспіль заражені?

Але ви не повірите, в’язі ловилися навіть і вдень. Не здоровенні, правда, але й таким ми були раді. Відвели душечки. А під вечір, як тиша опустилася на потемнілі води Береки, вгомонилися очерети, коли над річкою зійшла вечірня зіронька і попливла у воді мимо наших поплавців, знову почалося клювання. Та швидко й затихло, як над річкою розгулявся вітер, зашушукався очерет, заскрипіли-зарипіли гіллям прибережні верби… Ми вирішили ще заночувати на березі, а вранці й вирушити.

Сиділи кружка біля багаттячка, обмінювалися враженнями від вечірньої ловлі («А в мене як сіпонуло поплавок, а я… Як підсікну! А там!..»), гудів вітер, шушукався очерет, скрипіли старим гіллям верби, і всюди була така пустка, що здавалося, й справді край світу… Аж захотілося пошвидше повернутися до людей…

І тут хтось у вербах почав кричати.

Різко, пронизливо і моторошно. Ми посхоплювались, якусь мить стояли, прислухаючись та вдивляючись в темні верби, а тоді знову сіли кружка.

– І яка воно трясця ото горлопанить на вербі серед ночі? Птах не птах, звір не звір… І мовби голос трохи на людський схожий…

– Тссс… Це Див…

– Який… Див? – ми чи не пошепки (а воно кричить у вербах, а воно кричить… Чи лякає когось, чи когось застерігає?).

– А той… кипчацький. Пригадуєте, у «Слові», – серед нас був вчитель рідної літератури, який чи не напам’ять знав «Слово о полку Ігоревім»

– Цей Див кричав тоді, як русичі Ігоря йшли степами на половців… Кричать і нині. Тільки тоді вони степовиків застерігали, а нині кого застерігають?

– Та годі вам!.. Див – міфічна істота в образі птаха, що віщує нещастя чи недолю… Вірніше, колись, ще в язичницькі часи віщував…

– Ще цього не вистачало! Мало нам своїх страшилок, що їх щодня по телику крутять, так ще й половецький Див підпрягся.

– Половецький дух тут ще й досі блукає… Степами, ярами…

Раптом різонула чорне небо яскрава блискавиця, освітила річку, прибережні верби… У спалахові блискавки ми й устигли загледіти… ЙОГО. На товстій, вже засохлій гілці старої верби, котра ніяк не могла померти, щось сиділо таке… Не то маленька горбата людина, не то звір з ріжками. Чи птах якийсь химерний, на міфічного грифона схожий. Не вельми привабливий на вигляд. І ВОНО кричало. Оте, що сиділо на засохлій гілці старої верби, що все ще ніяк не могла померти… Різко, моторошно…

Хтось із нас перехрестився, хоч ніколи раніше цим не займався.

– Божество страху і смерті. Не вистачало нам ще якого-небудь змія Тугарина!

Спалах блискавки над Берекою тривав не знаю скільки, якусь там мілісекунду, а потім світ Береки з прибережними степами враз пірнув, як сховався в чорну чорноту – до чергового спалаху.

Почав пускатися легенький дощик.

Наше багаттячко зашипіло, згасаючи. Ми залізли до намету на нічліг, але до ранку так і не могли стулити очей, бо до ранку гриміло й свіркало – була істинно горобина ніч.

І до ранку в прибережних вербах ні-ні та й кричав половецький – чи хто там ще? – Див. Чи лякав когось, намагаючись вигнати із своєї ойкумени, отчини своєї, чи застерігав, чи до когось – кого вже й у світі не було, – намагався докричатися…

Вранці, як за Берекою хмари під ранок розійшлися – почали гаснути зоряниці, ми поскладали до джипа рибальське причандалля, згорнули й занесли намет, самі сіли, захопивши перед тим садки із в’язями, що все ще били хвостами, та й рушили. З Половеччини, як нам тоді здавалося, на Русь-Україну. І всю дорогу в наших вухах – а може, в душах – все ще лунав крик той моторошний… А ще чомусь хотілося, аби дорогу нам заступила кам’яна баба. Але вона так і не з’явилася.

Проте до самого сходу сонця нам привиджувалися якісь ідоли у степах, і нам здавалося, що десь-таки причаїлася Половеччина і сторожко дихає…

Та Половеччина, якої вже чи не вісімсот років не було у світі білому. І яка все ще була. І вічно буде там… Де руський дух, де Руссю пахне.

А над Донеччиною, над Україною вставало сонце нового дня. І чути було, як все ще в степу кричав Див. І що йому треба було в чужій для нього країні, званій Україною? У тій прекрасній країні, на валах якої все ще співає-тужить Ярославна, а князь Ігор все ще веде кудись свої полки… І десь чи не за Сулою, за якою колись починалася Половеччина, іржали коні. Як Ігор в золотеє стремено вступав…

А може, Половеччина десь заховалася у тих степах, що їх колись – пригадуєте? – описував Микола Гоголь у його безсмертному «Тарасі Бульбі»:

«Степ що далі, то ставав прекрасніший. Тоді увесь південь, увесь той простір,… був зеленою, незайманою пустинею, ніколи плуг не проходив по незмірних хвилях диких рослин. Самі тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, толочили їх. Нічого в природі не могло бути кращого за них. Вся поверхня землі являла собою зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різних квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали голубі, сині й лілові волошки, жовтий дрок вискакував догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка зонтикоподібними шапками рябіла на поверхні; занесений бозна-звідки колос пшениці наливається в гущині. Біля тонкого їх коріння шмигали куріпки, витягши свої шиї. Повітря було сповнене тисяччю всяких пташиних свистів. В небі нерухомо стояли яструби, розпластавши свої крила і непорушно втупивши очі свої в траву. Крик табуна диких гусей, що сунув стороною, одгукувався бог знає в якому далекому озері. З трави здіймалася мірними помахами чайка й розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Он вона зникла у високості і тільки миготить одною чорною цяткою. Ось вона перевернулася крильми і блиснула проти сонця. Дідько б вас забрав, степи, які ви хороші!

…Увечері весь степ зовсім змінився. Весь барвистий простір його охоплювався останнім яскравим відблиском сонця і поволі темнів так, що видно було, як тінь перебігла по ньому, і він ставав темно-зеленим; випари здіймалися густіше, кожна квітка, кожна травинка видихала амбру, і весь степ сповнювався пахощами. По небу, блакитнувато-темному, наче велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота; зрідка біліли клаптями легкі й прозорі хмарки, і найсвіжіший, чарівний, як морські хвилі, вітерець тихо гойдався на верхівках трав і ледве торкався щік. Вся музика, що звучала вдень, стихла й замінялася іншою. Рябі ховрашки вилазили з нір своїх, ставали на задні лапки й висвистували на весь степ. Сюрчання коників чулося дужче. Часом чути було з якого-небудь самотнього озера крик лебедя, що сріблом відгукувався в повітрі…»