Сяйво - Кінг Стівен (книги бесплатно TXT) 📗
Потім він упав обличчям униз, збрикнувши Венді з себе на її поранений бік, змусивши її застогнати.
Вона лежала якийсь час, хрипко дихаючи, нездатна поворухнутись. Уся вона, від краю до краю, гула нестерпним болем. З кожним вдихом щось злобно встромлялося в неї, а шия була мокрою від крові з обгризеного вуха.
Присутніми були тільки звуки її болісних намагань дихати та вітру і цокотіння годинника в бальній залі.
Нарешті вона присилувала себе підвестись і зашкутильгала в бік сходів. Діставшись туди, вона вхопилася за перила, з похнюпленою головою, хвилі млості перекочувалися через неї. Коли це трішки минулося, вона почала дертися вгору, наступаючи на цілу ногу і підтягуючи себе руками на перилах. Раз вона поглянула вгору, очікуючи побачити там Денні, але сходовий просвіт був порожнім.
(«Дякувати Богу, він усе це проспав, дякувати Богу, дякувати Богу»)
Через шість сходинок їй довелося відпочивати, голова похилена, її біляве волосся завитками звисає на перила і поза ними. Повітря з болісним присвистом проходило крізь її горло, наче в ньому виросли колючки. Правий бік у неї перетворився на якусь розпухлу, гарячу масу.
(«Нумо Венді вперед старе дівчисько замкнеш за собою двері а потім уже роздивишся на поранення ще тринадцять пройти не так уже й погано. А коли дістанешся верхнього коридору там можеш повзти. Я тобі дозволяю»)
Вдихнувши стільки повітря, скільки їй дозволили зламані ребра, вона напівпідтягнулася, напівупала на наступну сходинку. І на наступну.
Вона була на дев’ятій, майже на половині шляху, коли з-позаду і знизу неї почувся Джеків голос. Він глухо промовив:
— Ти, курво. Ти вбила мене.
Жах, чорний як північ, майнув крізь неї. Вона подивилася через плече і побачила, що Джек повільно підводиться на ноги.
Спина в нього була зігнута дугою, і вона побачила, що з неї стирчить руків’я кухонного ножа. Очі його, здавалося, ніби зіскулились, майже загубилися в складках блідої, обвислої шкіри навкруг них. Лівою рукою він в’яло тримався за держак молотка для роуку. Головка того була в крові. Майже в центрі її прилип клаптик рожевої тканини її махрового халата.
— Я тобі завдам ліків, — прошепотів він і почав клигати в бік сходів.
Підвиваючи від страху, Венді почала знову підтягувати себе вгору. Десять сходинок, дюжина, чортова дюжина. Але все одно коридор першого поверху здавався їй таким само далеким, як якийсь неприступний гірський пік. Вона вже геть захекалася, її бік протестуюче зойкав. Волосся дико метлялося туди-сюди в неї перед обличчям. Очі пекло від поту. Цокотіння дзиґаря під куполом у бальній залі, здавалося, заповнює її вуха, а акомпанементом йому — Джекове важке, мученицьке дихання, коли він почав лізти вгору по сходах.
Розділ п’ятдесят перший Хеллоран прибуває
Леррі Дуркін був високим худим чолов’ягою з вовкуватим обличчям під буйною гривою рудого волосся. Хеллоран перестрів його, якраз коли той полишав сервісну станцію «Коноко», ховаючи своє вовкувате обличчя глибоко в армійського типу парці. Леррі більше не мав бажання займатися справами в таку бурю, не важило, з якого віддаля приїхав сюди Хеллоран, і ще менше бажання було в нього здавати в оренду один зі своїх двох снігоходів цьому чорному з дикими очима, який наполягав на тому, що йому необхідно піднятися нагору, в «Оверлук». Серед людей, які більшість свого життя прожили в маленькому містечку Сайдвіндері, той готель мав сморідну репутацію. Там вчинялися смертовбивства. Якийсь час закладом керувала зграя бандитів, а іншим часом також керував один розбишака-бізнесмен. І бодай які речі діялися в тім старому «Оверлуку», вони ніколи не потрапляли в газети, бо гроші мають змогу переконувати. Але людям у Сайдвіндері непогано про все було відомо. Більшість готельних покоївок були звідсіля, а покоївки багацько чого бачать.
Але коли Хеллоран назвав ім’я Говарда Коттрелла і показав Дуркіну ярличок всередині однієї з синіх рукавиць, хазяїн техстанції потеплішав.
— Прислав тебе сюди, ге? — спитав Дуркін, відмикаючи один з гаражних відсіків і заводячи Хеллорана досередини. — Добре знати, що старий бахур ще має якусь чуйку. Я гадав, він її вже геть зовсім позбавився. — Він клацнув вмикачем, і ожив блок дуже старих і дуже брудних флуоресцентних ламп. — А тепер, заради якого чортового створіння, ти хочеш піднятися туди, друзяко?
Хеллорана почали зраджувати нерви. Останні кілька миль до Сайдвіндера були вкрай важкими. Раз порив вітру, що, мабуть, летів зі швидкістю більше шістдесяти миль за годину, розвернув його «б’юїк» на триста шістдесят градусів. А попереду лежать ще милі дороги, і лише Бог знає, що там, на тому її кінці. Йому було моторошно за хлопчика. Зараз уже майже за десять хвилин сьома, а йому знову доведеться проходити через ті самі пісні з танцями.
— Дехто в біді там, нагорі, — промовив він вельми обережно. — Син доглядача.
— Хто? Торренсів синок? Та що ж за біда з ним могла трапиться?
— Не знаю, — пробурмотів Хеллоран. Його нудило від того, скільки це забирає часу. Він балакав зараз із мугирем і знав, що всі такі селюки відчувають одностайну потребу підходити до своїх справ кругаля, обнюхувати їх по кутах і боках, перш ніж пірнути в діло з головою. Але зараз на таке не було часу, бо зараз він був уже не на жах переляканим ніґґером, і якщо це затягнеться трохи надовше, він може просто вирішити все кинути і тікати.
— Слухай, — сказав він. — Я тебе прошу. Мені треба туди піднятись, а для цього мені потрібен снігохід. Я дам тобі твою ціну, але заради Бога милостивого, дозволь мені самому владнати мою справу!
— Гаразд, — сказав Дуркін, зовсім не образившись. — Якщо тебе прислав Говард, мені вже достатньо. Візьмеш оцього «Арктичного кота»[302]. Я наллю п’ять галонів бензину в каністру. Бак уже повний. Він тебе доправить і вгору, і назад, я так гадаю.
— Дякую, — промовив Хеллоран, не зовсім упевнено.
— Я візьму з тебе двайцять доларів. Сюди входить і паливо.
Хеллоран видобув з гаманця двадцятку і вручив Дуркіну. Той засунув банкноту до однієї з кишень своєї сорочки, навіть не поглянувши на неї.
— Гадаю, ма’ть, краще нам також буде обмінятися одежиною, — сказав Дуркін, стягуючи з себе парку. — Це манто на тобі ніц не варте буде сьо’дні ввечері. Віддаси мені мою, коли повертатимеш снігохід.
— О, навіщо, я не можу…
— Не переживай за мене, — перебив Дуркін, так само м’яко. — Я не пошлю тебе там замерзнути. А мені тут пройтися якихось пару кварталів, і я вже в себе за столом, вечеряю. Давай-но.
Дещо запаморочено, Геллоран обміняв своє пальто на підбиту хутром парку Дуркіна. Лампи під стелею слабенько дзижчали, нагадуючи йому флуоресцентні світильники в кухні «Оверлука».
— Торренсів хлопчик, — промовив Дуркін і похитав головою. — Такий симпатичний малюк, атож? Він з його татком часто тут бував був, поки не почав си задувати справжній сніг. На готельнім пікапі зазвичай. Як на моє око, обидва їх одне одного держаться так, що рідніше навряд чи можна. От се справді той малий хлопець, що любить свого тата. Надіюсь, він там в порядку.
— Я теж надіюся.
Хеллоран засмикнув блискавку на парці і зав’язав каптур.
— Дай-но поможу тобі випхати його надвір, — сказав Дуркін. Вони покотили снігохід по забрудненому мастилом бетону до гаражних воріт. — Ти кермував коли такою штукою раніше?
— Ні.
— Ну, тут нічого такого. Інструкція приліплена он там, на приладовій панелі, але все, що тут насправді є, це стоп і вперед. Газ отутечки, як у мотоцикла газ. Гальмо з іншого боку. Хилися разом з ним на поворотах. Цей бейбі робить сімісят по насту, але на цій пудрі ти вижмеш хіба не більш за піісят, та й то хтозна.
Тепер уже вони опинилися на засипаному снігом передньому майданчику техстанції, і Дуркін підвищив голос, щоби його було чути серед гуготіння вітру.
— Тримайся дороги! — закричав він у вухо Хеллорану. — Око тримай на узбічних стовпчиках огорожі та дорожні знаки підмічай, тоді все з тобов буде гаразд, гадаю я. Якщо злетиш з дороги, тобі смерть. Второпав?
