Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (читаем полную версию книг бесплатно txt) 📗
Справді, дідько б вас забрав, степи, які ж ви хороші!..
Остаточно половці будуть розбиті ханом Батиєм у 1238 році. Південні на чолі з ханом Котяном відкочують до Угорщини, а згодом до Болгарії, де й зіллються з місцевим населенням і щезнуть, як на дні моря, серед тамтешніх народів.
Східна Половеччина увійде до складу татаро-монгольських військ і теж розчиниться серед чужих племен і зникне назавжди.
Ті ж половці, які перейдуть на службу до руських князів і отримають на Русі земельні наділи, теж з часом зіллються з місцевим населенням і зникнуть з арени історії.
«Селище ТОРЧИН (Волинська обл.) уперше згадується в Іпатіївському літописі 1230 р. як одне з могутніх укріплень Галицько-Волинського князівства. Як і кожне містофортеця тих часів, Торчин був оточений валами і ровом з водою. Назва міста походить від найменування одного з кочових племен, які в X–XII ст. були спільниками руських князів. Серед цих племен згадуються торки, каратулі, узи, ковуї, берендеї, косничі, турпії. Торки залишили на нашій карті чи не найбільше слідів: села Торське, Тор-чинове Городище (Харківщина); урочища Торч, Торчин, річка Торчанка, село Торчиця, річка Торчиця, село Тор-чівський Степок, річка Торча (Київщина); селище Торчин (Волинь); місто Торчин, місто Торків (Поділля); села Торки, Торчиновичі (Львівщина) та ін. Пояснюють таку велику кількість назв тим, що слово торки об’єднувало всі племена, які ми тут згадували (за іншими джерелами об’єднували усі племена ті, що звалися каратуль – «чорні клобуки»). Слово торки (в літописах тьрци) запозичене з тюркських мов, де turk означає «тюрок» (буквально «сила», «влада»). Плем’я торків – це тюркське плем’я, споріднене з печенігами та половцями. Є ще одна цікава деталь: тюркськими мовами торкин – це народ, до якого належить дружина вождя чи князя. Як відомо, руські князі часто одружувалися з дочками вождів кочівників, а ті приводили з собою родичів і поселялися на князівських землях. Так степовики міцно осідали на території Київської Русі. З XI ст. князі селили їх (не лише торків, а й печенігів) на Росі, поблизу Переяслава та в інших місцях, де наїзди половців були найчастішими. Поступово племена, які об’єднувалися назвою торки, зливалися з нашим людом; згадок про них у пізніших документах уже нема. Частково торків поглинули половці – найсильніша тюркська орда перед монголо-татарською навалою.
Цікава назва у селища КРАСНОТОРКА (Донецька обл.). Селище лежить на річці Казенний Торець (це притока Сіверського Дінця). Назва його складається з двох, здавалося б, непоєднуваних частин: красний – «революційний» і торка (від назви річки Торець). А тепер спробуйте уявити собі хана Кончака в будьонівці з червоною зіркою на ній (якщо ви бачили оперу чи фільм-оперу «Князь Ігор», то уява вам домалює все останнє). Перейменування старої Торки на Красноторку було не дуже вдалим.
Більше довіри викликають назви Куманівка, Куманівці, Куманова (села на Вінниччині та Хмельниччині), хоч і ці назви поселень могли бути утворені від прізвищ (тюркське слово кумани означає «народ», «люди»). – А.П. Коваль.
Коли якесь плем’я половецьке бувало переселялося на Русь жити і князям руським служити, то їхали валкою – попереду кінний загін озброєних вершників, потім торохтіли вози з домашнім скарбом, з жінками, дітьми, старими, а закінчувалася валка теж озброєним загоном. Щоб ніхто не напав – ні спереду, ні ззаду.
Але попереду, як рухалась така орда, один з вершників тримав тичку з опудалом, у якому можна було розпізнати дракона, семиголового змія, що був першопредком того плем’я.
– Половці!!. Половці йдуть!!! – лунало там і там, і часом здіймався ґвалт, адже такі вигуки смерди сприймали за тривожне застереження про напад кочовиків, що бувало в ті часи не так і рідко.
Дізнавшись, в чому річ (половці з дозволу київського князя переселяються зі Степу на Русь), вибігали на дорогу подивитися на чужинців, на «диких поган», які з часом мають стати на Русі «своїми поганими». Лякало смердів опудало крилатого змія з семи головами, що його несли попереду переселенці.
Скрушно зітхаючи, казали:
– На Русі й без них гадів завжди вистачає, а вони ще й своїх до нас везуть…
Більше половців на планеті Земля ніколи не буде. А з ними зникне і їхня мова – кипчацька або ще – куманська. Вона ж половецька, мова половців.
Належить до кипчацької групи тюркських мов.
Була поширена в південно-східній частині Східної Європи й Західної Азії та в Єгипті. Відомості про кипчацьку мову – мову половців (XI–XII ст.) є в «Словнику тюркських наріч» Махмуда Кашгарського. Найдавнішою пам’яткою є також «Кодекс куманікус» – латино-персько-куманський словник.
Сьогодні, як і половецький народ, – мертва.
Разом зі своїм народом померла і мова його. А з нею зникли і половецькі звичаї, їхня своєрідна культура, пісні, передання, думи. Тільки й залишилися половці в загальній історії людства планети Земля (це теж немало) та в історичній пам’яті русичів, як жахні кочовики, які завдали стільки лихагоря нашим пращурам.
Вони й щезли того, що були надто лихими, намагаючись добувати кінними набігами чуже добро, а не створювати своє, тому й несли сусідам горе.
Воно й повернулося.
До них. Бо горе, завдане комусь, завжди повертається до тих, хто його породжує.
Недарма ж наші предки застерігали: посієш вітер…
Половці сіяли, сіяли вітер, доки й не пожали бурю, яка їх врешті-решт і змела…
Це ж стільки віків мало прошуміти над сивою ковилою-тирсою половецького степу, над його прадавніми курганами й над кам’яними бабами, що їх один географ у своїй книзі назве «кам’яними дядьками» і «кам’яними дівками», поки край той не стане Донеччиною!
І на згадку про торків у степах залишаться в басейні Сіверського Дінця географічні назви – вони й збережуть імена тих войовничих племен: Печенізька гора, село Печеніги (неподалік від Чугуєва), ріки Тор, Сухий Торець, Казенний Торець, Кривий Торець, села з однаковими назвами – «Тореське» (Костянтинівський та Краснолиманський райони Донецької області) та інші.
Та ще залишилися в степах понад Дінцем та іншими тамтешніми ріками (і все ж таки, який жаль, що ми не знаємо, де колись протікала Каяла-Сюурлій!) кам’яні баби. Теж на згадку про торків. (Селянки з навколишніх сіл їх по весні, на Благовіщення, навіть білять вапном – оберігають. І це зворушливо. «Бо ж то, – кажуть, – од тих людей, котрі тут жили, залишилися бабусі кам’яні. Може, їхні й матері…»)
Збереглися про ті кам’яні боввани (слов’яни на зорі своєї історії ставили теж боввани, але – дерев’яні) в Україні легенди і передання. Хоча б на кшталт ось такої:
«Кам’яні баби, кажуть, були колись такими ж людьми, як і ми, але покам’яніли. Сталося це так: Бог створив людей раніше сонця, і жили вони в темряві, харчувалися плодами рослин. (Правда, не зрозуміло, як рослини могли в темряві рости та ще й давати плоди, але… Передання тим і поетичні, що в них своя філософія, яка не підвладна нам). Але ось з’явилося сонце. Люди сполошилися і, щоб спекатися сонця, почали виходити на високі могили і плювати на нього. Бог прокляв за це людей – і вони, де стояли, там і скам’яніли. Та в цих скам’янілих людей, кажуть, є надія знову перетворитися, зробитися такими ж живими, якими їх Бог був створив».
В енциклопедіях про них можна прочитати: стародавні кам’яні статуї (до 4 м заввишки), що ставились в кочових народів на могилах і були пов’язані з культом предків. Поширені в степовій частині Європи й Азії від Прикарпаття до Монголії. Зображують чоловічі й жіночі статуї – з незмінними чашами у схрещених на животах руках; що належать вони до бронзового віку, раннього залізного віку й часів середньовіччя. Українські кам’яні баби мають різну «національність», адже їх полишили і скіфо-сарматські племена (VII ст. до н.е. – IV ст. н.е.), і тюркомовні народи (VI–XIII ст.), зокрема половці.
