Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
— Сумочки, звичайно, немає? — спитав Костенко.
— Звісна річ, — зітхнув Глинський.
— Розмножте її фотографію — живої і вбитої — і завтра посилайте людей у всі ресторани: хто її бачив? І — на бензоколонки… Так, так, — Костенко чомусь розсердився, — могли підзаправитись, збили ж її не в Москві, правда?
— Перевертень ви, Вячеславе Романовичу… Біля Архангельського її збили…
— Там поряд є ресторан?
— Так. Я туди сам махну.
— Це безглуздо. Працює банда професіоналів, вони її поїли в іншому місці… А втім, для страховки покажіть, всяке буває…
…Вахтер у міністерстві досить ретельно вивчав пенсійну книжку Костенка, потім дзвонив кудись (відгороджений товстим склом, нічого не чути), після цього книжку повернув:
— Ви відставник… Не можемо пропустити… Треба, щоб перепустку спустили…
Костенко зайшов у кабіночку, де були внутрішні телефони, знайшов номер відділу рідкісних сплавів; відповіла секретарка, голосочок тоненький, дитячий.
— Я хотів би, сонечко, з вашим начальством порозмовляти…
— По-перше, я вам не сонечко, а по-друге, начальство зайняте.
Відбій. «Ми — «най-най»! Нація великої культури! Та ні в якому Таїланді не дозволять собі так поводитись в офісі».
Костенко набрав номер ще раз:
— Пробачте, я щойно дзвонив вам…
— Я вже сказала вам: іде нарада!
Відбій.
Костенко подзвонив у партком, пояснив. Пообіцяли спустити перепустку, чекав півгодини, подзвонив ще раз. Дівка розгнівалась:
— Ми — режимне міністерство! Сказала чекати — чекайте.
— Я чекати не буду, а поїду в Міністерство внутрішніх справ і подзвоню вашому міністру по «кремльовці»! А ви з парткому йдіть геть! Через таких, як ви, вішатимуть комуністів!
— Що, що?! Та ви…
Костенко люто кинув трубку на важіль, розпахнув двері ногою (ніякої вентиляції, весь укрився потом), пішов до виходу; день втрачено; це ж злочин; вирішив був подзвонити у перший відділ, але побоявся за серце: а що, коли й там такі ж держиморди?
Коло міліціонера (перший кордон) його окликнули:
— Де тут Костенко?
— Я.
— Перепустку замовляли?
— Так…
— Оформляйтесь…
Заступник начальника відділу рідкісних сплавів — високий, широкоплечий чоловік з негритянською чуприною, похмуро вислухавши Костенка, спитав:
— Аналіз проб у вас з собою?
Костенко простяг йому висновок НТВ.
Він уважно ознайомився з висновком, викликав секретарку (розчепурилося, стерво, звідки в гарненької дівки — якщо грим стерти — стільки холодного хамства?), попросив зробити дві копії й запросити товариша з першого відділу…
— Як мені вас величати? — спитав Костенко. — Ви не відрекомендувались.
— Ах, так, пробачте, товаришу Кузьменко, мене…
— Не Кузьменко, а Костенко, з вашого дозволу.
— Пробачте ще раз… Я Іван Спиридонович Назарян. Ви мене, скажу відверто, ошелешили вашою експертизою… Це ж стратегічна сировина особливого призначення… Ми обчисляємо її по грамах…
— Де видобуваєте?
— Я не можу відповісти на це запитання, скажу відверто… Секретні дані…
— Американці з розвідсупутників НАСА мають про це інформацію?
— Звичайно… Але навіщо нам самим підтверджувати їхні висновки?
— Ув’язнених на видобутку цього елемента використовують?
— Зараз прийде наш перший відділ, — Назарян відкинувся на спинку крісла, — з ним обговорите деталі, я згоден допомогти тільки технічними специфікаціями.
Співробітником першого відділу виявився зовсім ще молодий чоловік років тридцяти п’яти, веснянкуватий, одягнений аж надто шикарно, з доброю усмішкою — несподіваною й відкритою.
— Я — Ромашов Сергій Георгійович, — відрекомендувався він, — служба безпеки і таке інше.
— Костенко Влади…
— Знаю, знаю, Владиславе Романовичу… У зв’язку з чим ваших колег зацікавив наш метал?
— Він не колег зацікавив, а мене…
— Ви ж у відставці, як мені відомо… А справу про вбивство Яструба доручили вести капітану Строїлову… Вас затвердили позаштатним консультантом…
— Добре працюєте, — кинув Костенко. — Мене про це ще не сповістили… Звідки цей Строїлов?
— З академії, Владиславе Романовичу… З кафедри слідчої роботи.
— Треба розуміти так, що розмовляти ви маєте намір з ним? Консультант, та ще й позаштатний, вас не влаштовує?
— Ну чому ж… Ми згодні розмовляти з вами й відповісти на ті запитання, які входять у нашу компетенцію…
Хто ж мене так підцикнув, подумав Костенко, я ж у рапорті чорним по білому написав, що прошу дозволити мені довести до кінця припинену (не з моєї вини) роботу; справді, як скорпіони в банці…
— Тоді я викладу суть справи, а ви вже вирішите, чи маєте право мені відповідати, чи ні, згодні?
Назарян і особист кивнули одночасно, але Назарян мигцем глянув на великий годинник з вестмінстерським боєм, що стояв у кутку в кабінеті.
— Отже, вчора шилом чи, якщо хочете, штиком було вбито кіоскера Яструба, що має… мав виходи на того, хто контактує з якимсь американцем… Яструб сидів у одному таборі з супутником американця — відбував строк за садизм: до п’ятдесят третього був слідчим КДБ… Номер «Волги» використовували з чужої машини, відгвинчували викруткою, в ній також знайдено домішку вашого хитрого металу… Вночі вбито жінку, її ударили ребром долоні по шийних хребцях, а потім кинули під машину… У неї дома триває обшук, і я… точніше, керівництво групи… зорієнтували оперативних співробітників на пошук усіх металевих предметів — чи немає там якихось статуеток, ножичків чи виделочок з домішкою вашого металу. От, власне, і все.
— Що значить стара гвардія, — сказав особист. — Уся доповідь — дві хвилини.
— До поняття «стара гвардія» я здебільшого відношу Молотова чи Кагановича, — відрубав Костенко.
— Мерзотники, звичайно, але працювати все-таки вміли, цього не можна не визнати… Авіаційні заводи під час війни ставили за три місяці, — озвався Назарян.
— Тільки тому, — сказав Костенко, — що Байбаков вимолював у Берії додаткове харчування для каторжан, в основному політпрацівників ленінської пори… Будували, справді, швидко, але поховали там не менш як сто тисяч більшовиків…
Немовби намагаючись відійти від цієї теми, особисто спитав:
— У вас є оперативні дані на американця?
— Я допитував його свого часу…
— Ви ж не служили в Чека…
— Цей американець цікавив мене з вісімдесят першого… А втім, — відіграв Костенко, — він був росіянином, емігрував, ішов по моєму профілю, у справі «катал»; афери, але з виходом на мафію… Для вас, гадаю, він інтересу не становив… Інша справа — той, хто возив його на машині з фальшивими номерами до п’ятдесят третього, повторюю, був майором чи підполковником колишнього МДБ… Потім його судили й дали п’ятнадцять років…
— Прізвище?
Костенко всміхнувся, відповівши запитанням на запитання:
— Прізвище? Якби я знав усіх, хто сидів у Саблазі у справах Берії чи Абакумова, я назвав би прізвище…
— Ні фото, ні робота?
— Є фоторобот.
— Можна подивитися?
— Зайдіть до капітана Строїлова, він тепер шеф… Але по роботу його впізнав убитий, Михайло Яструб; кличка в цього садиста була Хрін.
— Можна познайомитися з вашою розробкою? — спитав Ромашов.
— До начальства звертайтесь…
— Ми дамо наш висновок про метал завтра надвечір. Згодні, Іване Спиридоновичу? — Ромашов обернувся до Назаряна.
— Не встигнемо. Днів через три. І крім того, нам потрібен цей самий штик… До завтра не встигнемо.
— Час втрачаємо, — сказав Костенко.
— Ми надішлемо відповідь завтра ввечері, — повторив Ромашов.
Дружньо розпрощавшись, уже біля дверей, Ромашов зупинив Костенка запитанням:
— Це допоможе розкриттю обставин вбивства Федорової, Владиславе Романовичу?
Костенко стримався, щоб не крутнутися на підборах, таким несподіваним було це запитання; поклав руку на мідну ручку масивних дверей і спитав:
— У вас було дуже мало часу, щоб дізнатися про мою причетність до розслідування вбивства Федорової…
