Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
— Бабулю, я за Люду хвилююсь, — сказав Костенко.
— Бабуля померла, царство їй небесне… Я — прабабуся єйна… Та й я за неї хвилююсь, за стерво…
— Вона коли поїхала?
— Та годині о восьмій… Побігла вниз, потім повернулася, начебто фарби ці самі взяти, щоб пику засмаглою робити…
— Ви у віконце не бачили, її таксі чекало?
— Вона на них не їздить! Її сюди то чорні іноземці привозять, то коричневі, мене закриє в комірчині, — стара кивнула на внутрішню шафу, — і щоб носа не показувала..» А коли чхнеш або захропиш від задухи, то назавтра так відлупцює, що й жити на світі не хочеться…
— То яка ж машина її чекала? — неуважно спитав Костенко. — Наша чи та, на якій коричневі їздять?
— Ні, не наша, — бабуся похитала головою, — колір дуже безстидний.
— Як це? — не зрозумів Костенко й витяг з кишені шоколадку. — Ось вам подарунок, бабусенько.
— А це що?
— Шоколад, — сказав Глинський; його завжди дратувала манера Костенка вести розмови із свідками, хоч він розумів, що саме така некваплива, але стрибаюча розмова (тільки здавалася стрибаючою) — Костенко через кожну фразу вміє тягти своє, акуратно й ненав’язливо, розуміючи, що страх перед посадовою особою, навіть коли вона не в формі, але з червоною ксивою, — неодмінна константа радянської людини — повинна створити атмосферу прихильної поступливості, ніякого форсажу, тим паче наступального…
— Начебто конфекти, чи що? — спитала бабуся, розгортаючи шоколадку; вона відламала малесенький шматочок і поклала його під язик. Так тьотя Федося пила вприкуску чай, згадав Костенко, тільки замість шоколаду в них були подушечки; тепер і вдень із свічкою не найдеш, їх скуповують на самогонку…
— Так, — відповів Костенко, — наче вершкові цукерки, дуже корисно для серця… Бабулю, а де Людина записна книжка?
— На столі, — відповіла старенька. — Біля телефону.
— Дозвольте подивитись?
— Ви ж при чині… Дивіться… Я владі покірна… Тільки черевики зніміть, вона за килим боїться…
Ні на столі біля телефону, ні в шухляді записної книжки не було.
— А косметичку вона де тримала? — спитав Костенко. — У ванній?
— Там у неї всяке мило, воно піниться й сосною смердить… Я ж у лазню ходжу, вона мене не пускає, каже, що…
Глинський настирливо поцікавився:
— Що вона каже?
Костенко докірливо глянув на нього, спитав:
— Як шоколадка, бабусенько?
— Страшенно смачна… Я вже її прибережу…
— Пенсії вам скільки платять?
— П’ятдесят шість… Спасибі рідній партії та уряду… Раніше я сорок одержувала, ну а тепер як сир у маслі катаюсь, і сметанки можна купити, й вершків, яєчка тепер не биті беру… В капіталізьмі мруть старі з голоду, а ми старість шануємо…
— Так от про фарби Людині, — акуратно повторив Костенко, — вона їх на столі не тримала?
— Ні, на трюмі… Щоб усю себе розглядати… Особливо коли ялинкові прикраси клеїла…
— Які ще там ялинкові прикраси? — не дуже стримуючи роздратування, спитав Глинський.
— А це коли на обличчі різного кольору блискітки сяють… На лобі синя, на щоці жовта, тепер так треба, начебто закон вийшов на захист жінок, щоб красі були запопадливі…
— Бабулю, а Мишаня до неї коли дзвонив? Яструб?
— Так це він ще вчора дзвонив! Точно, дзвонив! Я ще посміялася: «Я, каже, Яструб»… А я візьми та й скажи: «Ти — яструб, а я — зозуля»…
— Він увечері дзвонив, еге ж?
— Правильно… Приїхав до неї, двері зачинили, мене в комірчину замкнули, ну й… Діло молоде, всі такими були… Тільки раніше таємно, а тепер усе бігом, а в поспішливості яка таємниця? Одна безсоромність…
— Пішов він пізно?
— Рано пішов… Уже ранком… Люда йому ще віднесла чарку, щоб голова не боліла. Печиво й чарочку, це я точно пам’ятаю… Вона печива мені не дає, каже, для здоров’я старим погано…
— А де в неї велика записна книжка? — тихо спитав Костенко. — Та, що дома нею користується?
— Та тут же, на столі має бути…
Великої книжки також не було.
…Дома у Мишані Яструба (дружину забрала «швидка допомога», підозра на обширний інфаркт) залишився син Мишко — блідий, аж синій, тремтить весь; сказав, що велику телефонну книжку татко узяв з собою; весь ранок дзвонив кудись, зайнято було, а потім плюнув, поклав її в «дипломат» і пішов до себе…
— Хто ж це татка мого? — Мишко стиснув кулачки (на батька не схожий: худенький і жилавий). — За що?
— Шукаємо, Мишко, — відповів Костенко. — Ти пам’ятаєш мене?
— Ще й як пам’ятаю! Татко вашу фотографію завжди тримав, заступник, говорив…
— Де ця фотографія?
— У столі.
— Вийми.
— А її при обшуку забрали… Пообіцяли, що завтра ввечері повернуть, тільки копії зроблять.
— Тобі скільки? Тринадцять?
— Чотирнадцять.
— Гроші є?
— Мама залишила.
— Сам готувати вмієш?
— Ми з татком самі м’ясо смажимо… Смажили…
Костенко вирвав аркуш з блокнота, написав свій телефон:
— Дзвони, Мишко… А якщо хтось розпитуватиме про обшук — це не тому, що проти батька у нас зло… Треба так… Почнуть розпитувати, а ти трубочку поклади, крикни, мовляв, суп википає, й дзвони від сусідів ось по цьому номеру: «Негайно для товариша Глинського»… Зрозумів?
— Це щоб засікти того, хто дзвонить?
— Точно…
— А татка коли додому привезуть? — очі у хлопчика були повні сліз, він усе ще тремтів, але стримувався, не плакав.
— Татко твій хрещений був, Мишаню, його треба в церкву везти, а не додому… Я допоможу… Домовлюсь з батюшкою, там і відправлять похорон над ним, і все буде по християнському обряду… Додому його не треба привозити, шануй батьківську віру, синку…
У НТВ на Петровці роботу ще не закінчили, але Галина Михайлівна (Боже мій, що безсоння робить з жінкою, «Галинка», «Галинка», а вона стара зовсім), запам’ятавши три головних запитання, які цікавили Костенка, сказала йому:
— Шило, яким убили Яструба, зроблено з особливо міцних матеріалів з домішкою компонентів, що застосовуються в радіопромисловості.
— Метали фондовані?
— Не просто фондовані, а строго фондовані… Частина йде на Байконур, кожен грам на рахунку.
— А що дає домішка такого матеріалу?
— Максимальна міцність знаряддя вбивства… Проходить крізь кістку, про ребра й говорити нічого… Тепер друге…
Судячи з потертостей внутрішньої кишені піджака, там лежала записна книжка — червоного кольору, дуже стара, невітчизняного виробництва… Витягали записну книжку в гумових рукавичках — радянських, у нас же не гума, а візитна картка вселенського бардаку…
Костенко зітхнув:
— Галинко, бардак насамперед визначає саме порядок.
— У вашого покоління пристрасть до прямолінійних сталінських формулювань, Владиславе Романовичу.
— На жаль. Хоч зараз багато хто по ньому зітхає: хочуть порядку.
— Нехай тоді добровольці йдуть відбудовувати концтабори.
— Навіщо? Якщо це станеться — коситимуть з кулеметів… Згадають уроки минулого: Йосиф Віссаріонович залишив багато свідків… Щось ще є?
— Є. Ви просили попрацювати з «Волгою» льотчика Аерофлоту Полякова… Так от, його номер відкручували інструментом з домішкою такого ж радіокосмічного матеріалу, що знайдено на слідах, залишених шилом… На машині Полякова ніхто не їздив, це ми встановили точно…
Костенко попросив Глинського дізнатися прізвища всіх членів гаражного кооперативу; адреси й телефони; з’ясувати місце проживання полковника Савицького, котрий працював у розформованій групі у справі Федорової.
— За один день?
— Треба дізнатись… будь ласка…
— Спробую… Але — не обіцяю.
Костенко стомлено потягся, аж захрустіли суглоби.
— Я — посплю… Телефон відключу на чотири години… Коли щось надзвичайно спішне — приїжджай…
…Глинський приїхав через годину — в морзі пізнали труп Людмили Василівни Груздьової, секретаря-друкарки кооперативу «Зоря»: збита на невеликій швидкості, знайдено слід від удару ребром долоні по шийному хребцю, що викликав миттєву втрату свідомості…
