БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗
Я справді не уявляв...
Бемкання нарешті вщухає. Люди розбрідаються хто куди, облишивши свої бідолашні батареї в спокої, а Ікарус повертається з кухні й каже,
що хоче поїхати в якийсь кабак. І хоч мені в облом злазити зі свого надувного матраца й кудись їхати, я таки це роблю. Ікарус уперто не збирається відмовлятися від своєї затії, а я геть не розумію, для чого нам кудись їхати, якщо можна взяти в маркеті ще одну пляшку коньяку, п'ять тюбиків зубної пасти й спокійно залишитись удома. Але Ікарус хоче справжнього свята.
– Хочу, щоб було весело, – каже він, – хочу, щоб мені посміхалася доля й симпатичні офіціантки, хочу набухатися... А тут, ну чого тут сидіти? У нас тепер навіть дверей до клозету нема. Про яку посмішку долі, про яке свято може йтися?
Крити мені справді нічим, тому ми вивалюємо на проспект і чекаємо тролейбус до центру міста. Вісімка під'їздить доволі скоро. На щастя, вона порожня, у ній їде сам кондуктор, бо вдень цей вид транспорту реально обертається на консервну бляшанку з божевільною рибою. Тиждень тому я бачив, як якісь чуваки везли в тралі велетенську чавунну ванну, вона займала до хрі-на місця, тож старпери зняли нереальний кіпіш, а потім на якийсь біс почали скидати в неї свої речі... А ще перед цим мене якось смикнуло про-їхатись на трамваї – то в ньому якийсь гопник віз на задній площадці яву, ну так, мотоцикл яву з довгою дубовою дошкою, по якій він, судячи з усього, сюди заїхав і збирався виїхати... Причому в самого гопника був такий невинний вигляд, наче він віз із собою болонку.
Тому їхати в порожньому тролейбусі було жах як незвично. Кондуктор наче як узагалі спав, а коли ми підпалювали до зупинки Отакара Яроша,
тролейбус так кидало й штормило, що могло здатися, ніби водій теж спить, а тролейбус обладнано системою автопілота.
Зупинка Отакара Яроша завжди викликала в мене дуже суперечливі спогади. Річ у тому, що тут я зробив свій перший расистський і доволі необдуманий учинок. Зробив разом зі своїм другом дитинства – Вованом Косим. Ми тоді вчилися в десятому класі, уже покинули футбол і, як і більшість пацанів цієї гопницької школи, займалися важкою атлетикою, простіше кажучи – качалися.
Сталося це одного літнього вечора. Ми з Вованом їхали в тролейбусі на квартиру до своїх друзів. І власне, нічого б такого не було, якби на зупинці Отакара Яроша ми не помітили худющого високого нігера. Розумієш, нічого б не трапилося, – виправдовувався Вован пізніше, – я що, даун, я що, не розумію, що в пацанів там у Африці може бути напряг із хавчи-ком? Може, в них там половина населення – дистрофіки? Але нащо було вдягати на голову цю хуйню?
Я значно випереджав Вована за інтелектуальним розвитком, проте ту штуку, яка була в нігера на голові, теж інакше, як хуйнею, назвати не міг. Було таке враження, що першим ділом по приїзді в нашу країну він пішов у жіночий магазин, купив білі капронові колготи, відрізав одну холошину й натяг її на свій чорний череп. Одним словом, побачивши його, ми з Вованом почали пертися. Схоже, нігер це помітив, бо підійшов до вікна,
навпроти якого ми сиділи, і постукав у нього. Ми з Вованом обернулися, і він показав нам свій чорний фак... Зробив він це тому, що певно ще не знав усіх особливостей українського менталітету... Вована просто перемкнуло! «Ну добре, – думав, мабуть, він, – якби мені показав фак довгий худий нігер, це ще куди б не йшло... Але ж у нього на голові була справжня ХУЙНЯ!»
Коротко кажучи, Вован підірвався й побіг до кабіни водія. За секунду тролейбус різко загальмував і ми з Вованом вистрибнули на вулицю. Нігеру, схоже, не треба було довго пояснювати, що й до чого, тому він почав драпати. Драпав дуже швидко, вимахуючи своїми довгими чорними руками, аж якоїсь миті мені почало здаватися, що ми женемося за величезною саранчею, чорною саранчею, причому женемося вже кілька кварталів. Дистанція між нами й ним не скорочувалась. І тут Вован, зібравши докупи всі свої знання з англійської, почав горлати...
– Гей ю, – горлав він, – маза фака, стоп мазафака, гей ю мазафака-мазафака!!!
На самого Вована це вплинуло якось майже магічно. Він відірвався від мене, й тепер здавалось, що той женеться за нігером, а я в свою чергу женуся за ним. Так тривало ще кілька кварталів, але Вован усе-таки його наздоганяв... І врешті-решт схопив нігера за капюшон. Той шкопиртнув, полетів шкереберть, і Вован завалився на нього всією своєю дев'яностокілограмовою тушею. Коли я підбіг до них, Вован Косий так і лежав на нігері, продовжуючи, щоправда, вже не так активно, повторювати своютантру: мазафака, стоп, стоп, мазафака.
—Вован, – поплескав я його по плечу, – все, чувак, злазь із нього.
—Йолкі, – схопився Вован із нігера, – я лежав на нігері! Господи, тільки нікому не розказуй...
—Добре-добре, – заспокоїв його я.
Наш чорний кривдник тим часом лежав на землі, міцно заплющивши очі, скрутившись калачиком і закривши руками голову. Складалося таке враження, що над ним стоїмо не ми, а якісь страшні африканські божества, в які вірувало плем'я цього бідолахи.
—Ну шо, – спитався Вован і потер руки, – пиздимо?
—Ні, – похитав головою я, – він на землі, а лежачих ми не б'ємо, ми ж нормальні чуваки.
—Він на землі, – повторив Вован, – а ми нормальні чуваки... – здавалося, він сам переконує себе в тому, що ми нормальні чуваки. – Шо ж робити? – занервував він.
—Та ну його на фіг, ти й так його ледь не розчавив, – спробував був я скерувати інцидент у мирне річище.
—Але ж як, він же це... – зам'явся Вован.
—Що це? – спитав я.
—Ну це! – розвів руками мій кумпль.
—Образив нашу національну гідність?
– Точно! – випалив Вован. – Ще й як образив! Тут нігер запідозрив щось неладне, розплющив одне око й сказав ламаною англійською:
– Ай хев мані...
– Шо він пиздить? – спитав мене Вовантак, немов ми були на міжнародній конференції, а я був його персональним перекладачем.
—Каже, що в нього є бабки...
—Мані, – буркнув Вован і показав Нігерові два пальці однієї руки – вказівний і середній, зведені докупи, – ЕС, – наголосив він і іншою рукою зобразив анальний отвір, а потім відправив мані в ЕС.
Наскільки я зрозумів, це мало означати, що ні-гер може запхати свої мані собі в дулу. Проте перекласти англійською я цього не міг, тому нігер закліпав оком, а потім у розпачі заволав...
—О май гад, ай ем нот гей...
—Шо він пиздить? – знову не зрозумів Вован.
—Каже, що він не гей! – переклав я.
—А ми шо, геї виходить? – визвірився мій кумпль.
—Він просто неправильно зрозумів твої жести, охолонь...
—Усе він правильно зрозумів, він просто це... ну це... хоче образити нашу сексуальну гідність... його мочити треба, блядь таку чорну...
Нігер тим часом знову заплющив око й ще дужче обхопив голову руками.
– Але ж він на землі! – повторив я.
Чоло Вована вкрилося зморшками, а його й без того косі очі почали дивитися в різні боки під ще більшим кутом – це була вірна ознака того, що Вован думає, напружено думає.
—Я придумав, – буркнув він нарешті, – усе дуже просто, давай ти його піднімеш і потримаєш, шоб він стояв, а я його в'їбу, в'їбу два рази...
—Два рази? – перепитав навіщось я.
—Авжеж, два! – підтвердив він. – Раз за національну гідність, а раз – за сексуальну.
В принципі, це було логічно, але я все одно сказав:
– Годі, чувак, досить з нього.
Вован роздратовано сплюнув і видав щось нереальне.
– Отак завжди, – скрушно мовив він, – всісеруть на українців, факи тицяють, а ми їм навітьпо нирках дати не можемо.
По цих словах він кілька разів міцно копнув нігера по нирках. Той зірвався, немов ошпарений, і помчав уперед, розчинившись у вечірніх харківських кварталах.
Сидячи в друзів на квартирі, я довго думаві про того нігера.
– Знаєш що, Вован? Але ж ми з тобою, виходить, расисти...
1 – Перестань, – відказав він, – у тому, шо
