БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗

—Не дивись так, – кажу я йому, – креветки теж на мене так дивилися... 1 де вони тепер?

—Що?.. Що ти робиш? – ошелешено питає він і переводить погляд зі спідниці на мене.

—Вивітрюю зі спідниці ан-ти-ста-тік, хіба не бачиш?

—Для чого? – ще дужче дивується Ікарус.

—Ну, – кажу я, – щоб вона не приставала до сідниць, як же ти не розумієш?

—І давно це з тобою? – струшує головою мій друг.

—Що саме? – не розумію я.

—Ну, давно ти ходиш в одязі Кет?

—Відвали, – кажу я, – не чіпляйся до ме­не, – і бризкаю в його бік антистатіком, який Кет залишила поруч зі мною, думаючи про те, що ко­ли ця фіговина робить так, що спідниця потім не липне до сідниць, то чому б їй зараз не зробити так, аби від мене відвалив Ікарус зі своїми дурну­ватими питаннями.

На допомогу мені приходить Кет. Вона заби­рає н мене спідничку й шепоче на вухо:

—Спробуй сьогодні нічого більше не їсти, а пий чай із коньяком, так робив мій дідусь, то­ді тобі стане легше...

—Твій дідусь теж був ядерним фізиком? – цікавлюсь я.

—Ні, алкоголіком.

«Дивно, як у сім'ї алкоголіка міг народитися ядерний фізик?» – питаю я себе подумки, проте вирішую змовчати. Беру пляшку коньяку й знову плентаюсь до свого надувного матраца.

Здавалося, я проспав цілу добу, але коли Іка­рус мене розбудив, було лише близько дев'ятої вечора, тобто я відключився всього на двадцять хвилин... Цей придурок стояв наді мною й бем­кав ложкою об порожню каструлю, співаю­чи марсельєзу. З цього я міг зробити висновок, що півпляшки коньяку, залишеного мною біля матраца, вже давно випарувалось. Відкривати очі було в облом, проте Ікарус ніяк не втихоми­рювавсь. За мить до нього долучився сусід-фа-раон з нижнього поверху, що довбав чимось ме­талевим по батареї й матюкався, судячи з усього через те, що не знав слів марсельєзи.

—Слухай, Ікарусе, втухни, під нами живе фа­раон. У нього є наручники, дубець і пістолет...

—Мало того, що фараон, то йому ще й ведмідь на вухо наступив, – бурчить Ікарус, урвавши спів і бемкнувши ще кілька разів задля годиться.

Проте фараон не вщухає, він продовжує дов­бати батарею, а до нього підключається ще добра половина під'їзду. У мене складається таке вра­ження, що для всіх цих людей шматок залізяки,

який тягнеться крізь їхні квартири, став утілен­ням світового зла – так завзято вони по ньому хріначать... Пригадую, якось за результатами тес­ту наш універський психолог встановив, що Іка-рус і я, що ми, коротше, аутсайдери, лузери, курва... Він так і сказав:

– Ви лузєри, панятно? – і вишкірився.

Не знаю, як я, а щодо Ікаруса всі ці тести гівна не варті. Хіба може лузер за півхвилини вчинити такий масовий психоз?

—Ну й якого хріна було це робити? – не ро­зумію я.

—У мене сьогодні день народження, – роз­водить руками Ікарус і прямує на кухню, – нехай усі знають.

—Агов, чувак, ти чо? Ми ж його два місяці тому святкували! – кричу я йому навздогін.

—Ні-ні, ти не доганяєш, сьогодні мій справж­ній день народження... Я серйозно...

Ця новина змушує мене остаточно прочума­тись...

Ми познайомилися з Ікарусом на початку весни, якщо, звісно, те, що сталося, можна на­звати знайомством. Я тоді був на другому курсі, нелегально жив у общазі й мав працювати ніч­ним сторожем автостоянки. Зрештою, не ска­жу, що ця робота мені не подобалась. О десятій вечора я вилазив на сторожову башту, курив, дуже багато думав, кілька разів на ніч робив об­хід. Ще можна було погратися потужним про­жектором, але його дозволяли вмикати тіль­ки в екстрених ситуаціях, хоч ніхто, звісна річ,

мені не пояснював, що таке екстрена ситуа­ція... Майже щоночі на нашій стоянці залиша­ла свій мере одна дуже нічогенька соска, ну, я приблизно здогадувався, чим у її віці можна заробити на тачку за 60 штук баксів... Скажімо так, це й була моя екстрена ситуація – коли во­на залишала авто й поверталася назад до ви­ходу, я, наче персональний ангел-охоронець, освітлював їй шлях. А вона, вихляючи стег­нами, як на подіумі, й пахкаючи дамською слімзсигареткою, натомість дратувалася, кри­чала, що я маніяк, і тицяла мені фак, дурна кур­ка. Вона навіть не розуміла, що схожа в той час на богиню, що їй, можливо, більше ніхто так не освітлюватиме сцену в її довбаному блядсь-кому лайфі... Але мова не про те...

Я дуже гарно пам'ятаю той ранок, пам'ятаю всі-всі дрібнички, кольори, запахи, пам'ятаю на­віть свої думки... Отже, того дня я якраз повертався зі зміни, що закінчувалась о восьмій. Довкола ле­жали купи мокрого снігу, який почав підтікати, й тоді, здається, був перший по-справжньому теп­лий день – 5–7 вище нуля. З неба сіяла мжичка. Перед гуртожитком я сів на мокру лавку й вирі­шив покурити. Мій болоньєвий плащ не промо­кав, а з бейсболки скрапувала синя вода. Час від часу цигарку заливало й мені доводилось підкурю­вати знову – тоді мокрий тютюн починав пуска­ти ядучий дим і в мене котилися з очей сльози. Я не знаю, чого я там сидів і дивився собі під но­ги, можливо, щось відчував. Повз мене пробігло четверо нігеріи, прикриваючись від дощу пакета­ми, в яких були конспекти, а потім на землю

спустився великий голомозий грак. Він почав длу­батись у пакеті з недоїдками, раз по раз настороже­но на мене озираючись. «Ох і хрінова ж штука, ця соціальна модель людства, – подумав я, – якщо на­віть серед птахів починають з'являтися гопники».

Не знайшовши нічого поживного, гопуватий грак підстрибнув і полетів геть. Я вкотре підкурив згаслу цигарку й помітив стару з пуделем, а також її маленьку онуку, яку вона, певно, вела до школи. Вони повільно наближались до мене – на обох бу­ли поліетиленові плащі, а на пуделі – дурнуватий болоньєвий картатий комбінезон. Вони здалися мені прикордонниками якоїсь держави, не зви­чайної держави, що є на всіх географічних картах, а якоїсь своєї – внутрішньої, чиї стежини й прохо­ди вони ретельно охороняли від контрабанди, не-легалів та інших напастей. Стара пройшла повз і не звернула на мене жодної уваги, за нею пробіг прикордонний пудель, але її мала раптом зупини­лась навпроти мене й глянула прямо в очі. Лице дівчинки було рясно вкрите веснянками, два мо­лочні зуби в неї випали, а на ногах красувалися гу­мові чоботи з жабками. Вона доволі довго мене розглядала, аж її бабця встигла відійти до кінця алеї. «Що, – думав я, – що зі мною не так? Чого вона витріщається на мене, наче на труп? Може, я сидів тут, курив і не помітив, як віддав богові душу?»

– Куриш? – спитав я нарешті, аби порушитинезручну мовчанку, й простягнув їй недопалок,що втретє засичав і згас.

Мала заперечно похитала головою.

– Правильно... як тебе звати?

—Мама казала не розмовляти з незнайомими дядями... – винувато шморкнула носиком вона.

—Ну, – кажу я, – бачиш, яка штука, я й пи­таюся, як тебе звати, аби познайомитись, ну, щоб усе було в порядку, щоб ми одне одного знали й могли розмовляти, щоб у твоєї мами в разі чого не було жодних претензій...

Дівчинка посміхнулась і показала мені язика. «Ну от, – думаю, – я починаю користуватись ус­піхом у жінок». Але в ту мить позаду мене несподі­вано падає щось дуже велике. Мала застигає з ви­тріщеними очима й навіть забуває сховати язика – дивлячись на неї, хтось би міг подумати, що то боїнг або шматок забутої в космосі орбітальної станції. Я, звісно, теж охрінів, повільно повертаю голову назад і бачу чувака в оранжевому комбіне­зоні, який розпластався на підталій кучугурі сні­гу... такі комбінезони носять американські зеки. Дощ раптово стих, а з-за хмар виповзло слабеньке сонце. Я перестрибую через лавку, падаю біля не­знайомця на коліна, дивлюся в його сповнені без­межною тугою очі й не знаю, що сказати. На той час я взагалі не уявляв, про що можна говорити з людьми, які падають звідкись згори. Я дістаю ще одну цигарку й після третьої затяжки в мене трохи прояснюється в голові.

– Ти звідки? – нарешті питаю я перше, щоспадає мені на думку.

– Звідти, – насилу шепоче він і багатозначнопоказує очима кудись у напрямку неба.