Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги без регистрации TXT) 📗

«Весела ба­ба! Ще ве­селіша ста­ла, ніж ко­лись пе­редніше, як бу­ла пан­ною. І ком­панію дер­жить доб­ре: дуд­лить ви­но та­ки га­разд. Та й вид­но, що й жар в неї ще не про­хо­лов: як роз­чер­вонілась!» - ду­мав Бич­ковський.

«Як би до йо­го при­че­пи­тись? Як би йо­му на­тяк­ну­ти, що я й заміж за йо­го лад­на вий­ти? Чи не торк­ну­ти йо­го но­гою під сто­лом? Але він те­пер не роз­бе­ре й не роз­шо­ло­пає, хто йо­го торк­нув че­ре­вич­ком, бо кру­гом сто­ла си­дить ба­га­то Зевсів, та ще й п'яненьких. Ліпше на­пи­шу до йо­го лист… на­чеб­то дав­ня при­ятелька… Або чи не на­мо­ви­ти б Хрис­ти­ну, щоб йо­му будлі-як на­тяк­ну­ла»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, сьорба­ючи ви­но з ста­ка­на.

Христина пог­ля­да­ла на Бич­ковсько­го та на Мар­ту Ки­рилівну і тільки осміха­лась, пе­рег­ля­да­ючись з жар­тов­ли­вим своїм бра­том Бо­ро­давкіним.

Тим ча­сом Юпіте­ри на­ли­га­лись амб­розії так, що вже й міру пе­рей­шли; во­ни бо­ялись, що не дійдуть до Олімпу, тоб­то до­до­му, і по­ча­ли про­ща­тись.

Попрощалась і Мар­та Ки­рилівна. Во­на двічі по­да­ла Бич­ковсько­му ру­ку на про­щан­ня і, буцімто жар­ту­ючи, ду­же міцно зду­ши­ла йо­го за ру­ку, скільки в неї бу­ло в ру­ках си­ли і міці.

- Навідайтесь ж до давньої знай­омої, не за­будьте! Я вас сподіва­ти­мусь,- про­си­ла во­на Бич­ковсько­го.

- Навідаюсь, до­кон­че одвідаю вас,- белько­тав Бич­ковський, лед­ве по­со­ву­ючись до две­рей та чов­га­ючи здо­ро­ви­ми чо­бо­ти­ща­ми.

- Завтра за­ходьте до ме­не на снідан­ня, я по­ка­жу вам свою доч­ку. Чуєте? Я вас жда­ти­му,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна на про­щанні.

- Добре, зай­ду на снідан­ня,- го­во­рив на­че спро­сон­ня п'яненький Бич­ковський, бо він в той час і не роз­би­рав доб­ре, чи це в Ки­ши­неві йо­го про­сять на снідан­ня, чи мо­же в Бен­де­рах, чи й деінде.

Другого дня Мар­та Ки­рилівна жда­ла з візи­том Бич­ковсько­го. Во­на звеліла Ма­русі го­ту­ва­ти ко­фе і снідан­ня, пос­ла­ла взя­ти доб­рої горілки та міцно­го ви­на. Ма­ру­ся одяг­ла­ся в чор­ну сук­ню. Мар­та Ки­рилівна вгляділа її в чорній сукні, і в неї май­ну­ла дум­ка одяг­тись в уб­ран­ня яс­них кольорів.

«Маруся в чор­но­му уб­ранні на­че пос­тарілась на два-три ро­ки. Одяг­ну­ся я в сіреньке та в біле і… пев­но, по­мо­лод­шаю на років п'ять або й шість. Вчо­ра з'яви­лась йо­му ніби в огні та в жа­ру,- сьогодні з'явлюсь йо­му в лег­ких зефірах та хмар­ках: мо­же, він те­пер схильний лю­би­ти зефіри, бо вже прис­тар­ку­ва­тий. Це бу­ває в тих вже літніх, до­ход­жа­лих вінців сот­воріння…»

Марта Ки­рилівна одяг­ла­ся в ле­геньку делікат­но­го сіренько­го цвіту сук­ню, на­ки­ну­ла білу муш­ли­но­ву блу­зу, але та­ки не втерпіла - по­на­ки­да­ла по­де­ку­ди сво­го ко­ха­но­го ог­ню та жа­ру на убір: приш­пи­ли­ла на гру­дях пун­со­вий бу­кет і на шию по­че­пи­ла ву­зеньку пун­со­ву ок­са­ми­то­ву стрічеч­ку.

«Зефіри зефіра­ми, а по­лум'я все-та­ки кра­ще, бо ду­же прис­тає мені до ли­ця,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Не­хай по­ди­ха­ють зефіри вес­ня­ним ду­хом, але не­хай на­тя­ка­ють, що за вес­ною стоїть, при­таївшись, пал­ке літо».

Убравшись і при­че­пу­рив­шись, Мар­та Ки­рилівна по­ход­жа­ла по кімна­тах і все виг­ля­да­ла в вікна. Вже нас­та­ла два­над­ця­та го­ди­на, вже й снідан­ня бу­ло го­то­ве; вже Ма­ру­ся й ко­фе пос­та­ви­ла на пли­ту, а Бич­ковський не при­хо­див. Мар­та Ки­рилівна хо­ди­ла по гос­тинній нес­покійна, три­вож­на. Вже го­дин­ник вда­рив пер­шу го­ди­ну, а Бич­ковський не при­хо­див. Мар­та Кирилівна по­ча­ла сер­ди­тись, пішла в пе­кар­ню, заг­ля­ну­ла в каст­рулі, навіщось ви­ла­яла ку­хо­вар­ку, по­ню­ха­ла ко­фе і чо­гось при­че­пи­лась до Ма­русі. Вже го­дин­ник вда­рив два, а Бич­ковсько­го не бу­ло. Мар­та Ки­рилівна бу­ла лад­на пот­ро­щи­ти на цур­пал­ки усі вінці сот­воріння.

«Напишу до йо­го лист; він, пев­но, но­чу­вав в Бо­ро­давкіна. Бу­ду про­си­ти, щоб за­раз прий­шов до ме­не на снідан­ня»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

Вона вхо­пи­ла лис­ток па­пе­ру і на­пи­са­ла дві фра­зи:

«Жду вас на снідан­ня. Не сподіва­юсь, щоб ви не до­дер­жа­ли сво­го сло­ва. Пам'ята­юча про вас - Мар­та Ка­ра­лаєва».

Куховарка од­нес­ла лист і швид­ко вер­ну­лась на­зад.

- А од­пис­ка де? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Не да­ли од­пис­ки. Ска­за­ли, що пан ще спить,- ска­за­ла ку­хо­вар­ка.

- Варвар!.. Нікчем­ний стра­хо­по­лох! Глад­кий, пи­ка­тий та ока­тий Ба­хус, а не Юпітер! - ти­хенько ла­яла Бич­ковсько­го Мар­та Ки­рилівна. - А мо­же, прий­де вве­чері на чай… Прий­де! бо я йо­го заціка­ви­ла: ра­ди йо­го ви­хи­ли­ла два ста­ка­ни ви­на, аж і досі в го­лові гу­де…

Перед ве­чо­ром Мар­та Ки­рилівна по­обіда­ла і знов жда­ла Бич­ковсько­го; і по обіді, ле­жа­чи на ліжку, все ду­ма­ла про йо­го. В гос­тинній рип­ну­ли двері. Мар­та Ки­рилівна схо­пи­лась з ліжка і про­жо­гом вбігла в гос­тин­ну. Там сто­яв Ло­мицький і ве­се­ленько осміхавсь до неї.

«Не він! Прий­шов мо­ло­дий ше­лихвіст до доч­ки»,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і лед­ве вдер­жа­лась, щоб не вер­ну­тись на­зад на ліжко. Але вер­та­тись бу­ло ніяко­во. Во­на сіла і му­си­ла ба­ла­ка­ти з Ло­мицьким, по­ки вий­шла в гос­тин­ну Ма­ру­ся. Як тільки вий­шла Ма­ру­ся, во­на вста­ла, вий­шла і знов бе­бех­ну­ла на ліжко і прис­лу­ха­лась, чи не рип­не хто две­ри­ма в при­хожій.

Двері не рип­ну­ли. Бич­ковський не прий­шов. Мар­та Ки­рилівна вже й не ви­хо­ди­ла в гос­тин­ну до Ло­мицько­го.

Од то­го ча­су Ло­мицький по­чав хо­ди­ти до Ма­русі на вечірній час тро­хи не щод­ня. Мар­та Ки­рилівна ніко­ли не ви­хо­ди­ла в гос­тин­ну до йо­го. Як тільки во­на, бу­ва­ло, заг­ля­дить в вікно, що йде Ло­мицький, за­раз одя­гається і ви­хо­дить з до­му або в гості, або на гу­лян­ку в сад.

Так діло тяг­ло­ся з місяць. Ло­мицький вже звик до та­ко­го об­ходіння з ним ста­рої, але він пос­терігав, що ма­ти­ме при­ти­чи­ну, як тільки діло зай­де про сва­тан­ня.

«Стара або ме­не не лю­бить, або має ко­гось іншо­го на приміті для своєї доч­ки»,- час­то ду­мав Ло­мицький, вер­та­ючись вве­чері до­до­му од Ма­русі.

Одного ве­чо­ра Ло­мицький прий­шов до Ма­русі на вечірній чай. Мар­та Ки­рилівна, по своєму зви­чаю, на­пив­шись чаю в своїй кімнаті, пішла з до­му. Ло­мицький та Ма­ру­ся вий­шли в са­до­чок. Вже сто­яла літня спе­ка. Ло­мицький та Ма­ру­ся дов­генько хо­ди­ли по са­доч­ку, але хо­ди­ти бу­ло важ­ко: ду­хо­та втом­лю­ва­ла нер­ви. І во­ни сіли по­руч на лавці в за­тиш­ку та в хо­лод­ку під гус­тим во­лоським горіхом. Вечірнє сон­це про­ни­зу­ва­ло зе­лені гілки во­лоських горіхів та аб­ри­косів. Зе­лені здо­рові аб­ри­ко­си гус­то обліплю­ва­ли гілки і вже по­де­ку­ди по­чи­на­ли жовтіти. Краплі сон­ця про­ри­ва­лись че­рез лис­тя і си­па­лись га­ря­чи­ми пля­ма­ми на доріжки, на зе­ле­ну тра­ву. Над­ворі бу­ло ти­хо-ти­хо, що й лис­то­чок ніде не во­ру­шивсь…

- От і літо роз­горілось, і аб­ри­ко­си вже жовтіють… Вже до­волі ча­су ми­ну­ло од то­го ве­чо­ра, як я пер­ший раз прий­шов до вас в ваш дім. Я пам'ятаю, тоді са­ме цвіли аб­ри­ко­си, а те­пер во­ни вже по­чи­на­ють стиг­ну­ти,- по­чав Ло­мицький.

- І я пам'ятаю той ти­хий вес­ня­ний вечір,- ти­хо обізва­лась Ма­ру­ся і чо­гось по­чер­воніла.

- Тоді моя сим­патія до вас са­ме розцвіта­ла­ся, на­че вес­ня­ний цвіт, а те­пер…- по­чав Ло­мицький та й не до­го­во­рив: в йо­го не ста­ло сміли­вості прос­то приз­на­тись Ма­русі, що він її лю­бить і хо­че її сва­та­ти.

Він за­мовк, дов­генько мов­чав, по­хи­лив­ши го­ло­ву, і по­чу­вав, що сміливість йо­го по­ки­дає.

«А тре­ба приз­на­тись… Тре­ба ж ко­лись ска­за­ти, що я люб­лю її і без неї жи­ти не мо­жу»,- ду­мав він, роз­див­ля­ючись на зо­лоті краплі сон­ця, кот­ри­ми бу­ла заб­риз­ка­на доріжка попід аб­ри­ко­са­ми.

- Молоді пан­ни те­пер бу­ва­ють уся­кові: одні ки­ну­лись до просвіти, до на­уцт­ва, ідуть в універ­си­те­ти; другі ки­ну­лись до еманціпації: вільно дер­жать се­бе в то­ва­ристві, їздять вер­хи; треті пішли в на­род, вда­ри­лись в де­мок­ра­тизм. Є такі, що нех­ту­ють ста­ро­давніми зви­ча­ями, люб­лять тільки лібе­ральни­ча­ти і навіть оригінальни­ча­ти…- по­чав Ло­мицький.