Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги без регистрации TXT) 📗

«Обоє во­ни бу­ли стри­во­жені. В очах їх го­рить га­ря­чий од­лиск; в обох бли­щать очі, па­лах­ко­тять що­ки. Ох, заз­на­ла і я цього! Знаю той світ в очах, той жар в що­ках! Та для ме­не з то­го нічо­го не вий­шло. Мо­же, і цей хлоп­чисько ду­рить мою ди­ти­ну - знає, що в ме­не є гроші, дім, са­док… Тре­ба їх роз­лу­чи­ти… Він підду­рить її, зве­де з ума, доч­ка втьопається в йо­го, та ще й заміж схо­че,- тоді я зос­та­нусь са­ма. А мій ро­ман тільки, тільки що по­чав по­нов­ля­тись. Доб­ре б бу­ло самій пе­редніше вий­ти заміж, а потім вже ви­да­ти доч­ку. Не прий­шов же отой одо­ро­ба­ло… отой м'яло, вай­ло! А як доч­ка вий­де, зос­та­нусь отут в хаті од­ним од­на… Ні, тре­ба їх роз­лу­чи­ти… Тре­ба ку­дись виїха­ти і доч­ку ви­вез­ти. Мо­же, во­на по­ба­чить ко­гось кра­що­го, а цього за­бу­де… Спра­ва за­гаїться, а я тим ча­сом за­ход­жусь ко­ло Бич­ковсько­го… Але ку­ди б виїха­ти? Чи на во­ди, чи на морське ку­пан­ня до Оде­си, чи на Ли­ман? На во­ди їха­ти,- кош­ту­ва­ти­ме до­ро­го. Поїду до Оде­си на морське ку­пан­ня. Мо­же, од морської во­ди в Ма­русі прос­тиг­не той дур­ний діво­чий пал, бо мо­ре втом­лює нер­ви… якось пос­лаб­шує, зне­си­лює лю­ди­ну… Та во­на й та­ки доб­ре спо­ганіє од морсько­го ку­пан­ня… Тоді, мо­же, він і сам од неї од­че­питься, як вгля­дить та­ку ше­ре­пу…

Та тре­ба залізти десь в глу­хий за­ку­ток, да­ле­ченько од Оде­си, на Ве­ли­кий Фон­тан, щоб і Ло­мицький нас не знай­шов».

Другого дня ще зран­ку Мар­та Ки­рилівна все чо­гось кри­ви­лась і навіть тро­хи стог­на­ла. Си­дя­чи за чаєм, во­на все ха­па­лась за тім'я і ха­па­ла до­ло­ня­ми вис­ки, буцімто ко­ро­ди­лась на го­ло­ву, чи що.

- Що це з ва­ми, ма­мо? Ви слабі, чи що? - спи­та­ла в неї Ма­ру­ся.

- Чогось не­на­че нез­ду­жаю; так мені по­га­но: і го­ло­ва бо­лить, і чо­гось не­ве­се­ло, і не­на­че су­до­мить мені коліна та гомілки. Вночі я по­га­но спа­ла, тричі про­ки­да­лась; і все мені сни­лись такі чудні та страшні сни,- все сни­лось мені щось куд­ла­те та пе­ле­ха­те, ніби ведмідь вплиг­нув в на­шу гос­тин­ну че­рез вікно, ки­нув­ся до ме­не та й по­чав ду­ши­ти. Ма­буть, я оце сла­ба. Тре­ба побігти до док­то­ра,- го­во­ри­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Чи не зас­ту­ди­лись ви вчо­ра пе­ред ве­чо­ром, як хо­ди­ли в гості? - спи­та­ла в неї Ма­ру­ся.

- Не знаю, мо­же, й зас­ту­ди­лась. Щось мені ду­же по­га­но, ко­ли б і справді не зас­лаб­ну­ти,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- А мо­же, це з ва­ми був кош­мар: ви вчо­ра за ве­че­рею та­ки чи­ма­ло по­ро­ся­ти­ни з'їли,- ска­за­ла Ма­ру­ся,- мо­же, шлу­нок не пе­рет­ра­вив га­разд стра­ви.

- От і ви­га­да­ла! Чи то раз я ве­че­ря­ла й по­ро­ся­ти­ну їла, та, хва­лить бо­га, ніко­ли мені вед­меді не сни­лись,- вже сер­ди­то го­во­ри­ла ма­ти.

Перед обідом во­на одяг­ла­ся і ска­за­ла дочці, що йде до док­то­ра. Але во­на до док­то­ра не хо­ди­ла, бо в неї нічо­го не боліло - во­на бу­ла здо­ровісінька. По­хо­ди­ла во­на, поб­ро­ди­ла по місько­му сад­ку та по ули­цях та й до­до­му вер­ну­лась.

- А що ка­зав док­тор? - спи­та­ла­ся в неї Ма­ру­ся.

- Казав, що в ме­не нер­ви; звелів ку­па­тись в морі з місяць або й два. Ка­зав, як не лічи­ти­мусь за­вча­су, заз­да­легідь, то мо­же бу­ти по­га­но; мої нер­ви зовсім роз­биті, роз­тор­сані. Са­ма я не поїду,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Доведеться ще й мені їха­ти з ва­ми, хоч я зовсім здо­ровісінька,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

То й поїдемо,- по­ку­паєшся, ста­неш ще здо­ров­ша. Са­ма я зро­ду-звіку не поїду. Ду­маю ку­па­тись на Ве­ли­ко­му Фон­тані ко­ло Оде­си, аж докіль не по­дуж­чаю. Тре­ба зби­ра­тись та вкла­да­тись заз­да­легідь; че­рез днів два й виїде­мо. Над­ворі го­ди­на й су­ша: са­ме доб­ре ку­па­тись.

«Шкода. Прий­деться розс­та­тись з Ло­мицьким са­ме в та­кий час, як у нас спра­ва пішла га­разд. Тре­ба хоч да­ти йо­му звістку, що ми виїжджаємо»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся.

Другого дня Ма­ру­ся стріла­ся на вулиці з Ло­мицьким і ска­за­ла йо­му, що во­на виїжджає з сла­бою матір'ю до Оде­си і во­ни обидві бу­дуть ку­па­тись в морі на Ве­ли­ко­му Фон­тані ко­ло Оде­си, до­ки ма­ти зовсім оду­жає.

Ломицький по­дав ту звістку Хрис­тині. Хрис­ти­на за­раз до­га­да­лась про все.

«Це Мар­та Ки­рилівна або тікає од Ло­мицько­го, або роз­по­чи­нає по­нов­ля­ти свій ро­ман з Бич­ковським. Ціка­во бу­ло б слідку­ва­ти за роз­вит­ком обох ро­манів. Так-так! Щось є! Це не­дур­но! Нудьга бе­ре й ме­не. Поїду й я на ку­пан­ня! Бра­та, мо­же, не пус­тить на­чальство. Візьму бра­то­ву з дітьми та й мах­ну. Тре­ба підби­ти й Ло­мицько­го, щоб їхав навз­догінці за на­ми. Най­му прос­теньку міщанську ха­тин­ку на Ве­ли­ко­му Фон­тані, де брат ча­сом про­бу­вав з сім'єю, за­бе­ру бра­то­ву з дітьми та й по­ку­па­юсь тро­хи і… бу­де мені чим роз­ва­жа­ти се­бе,- од­на­че не­ма жаднісінької ро­бо­ти. А тут ску­пи­лось аж два ро­ма­ни! Ціка­ва річ! Тре­ба їха­ти!» - ду­ма­ла Хрис­ти­на.

Через три дні Мар­та Ки­рилівна з Ма­ру­сею виїха­ли до Оде­си і знай­шли собі но­мер в мо­нас­тирській гос­ти­ниці на Ве­ли­ко­му Фон­тані.

«От те­пе­реч­ки не­хай по­по­шу­кає нас Ло­мицький! Чор­та з два знай­де!» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, розк­ла­да­ючи свої речі і уб­ран­ня в но­мері.

Але во­на по­ми­ли­лась. Че­рез кілька день після неї приїха­ла ту­ди й Хрис­ти­на з бра­то­вою та з її ма­ли­ми дітьми і осе­ли­лась в яру над са­мим мо­рем в ри­бальській ха­тині. Ло­мицький і собі одп­ро­сивсь в на­чальства на місяць і виїхав до Оде­си. Він приїхав з Оде­си на Ве­ли­кий Фон­тан і пе­редніше за все знай­шов ха­ти­ну, де жи­ла Хрис­ти­на. Хрис­ти­на вже зна­ла, що Мар­та Ки­рилівна осе­ли­лась в мо­нас­тирській гос­ти­ниці на горі, не­да­леч­ко од мо­нас­ти­ря.

- Тепер йдіть до Мар­ти Ки­рилівни з візи­том,- ска­за­ла Ло­мицько­му Хрис­ти­на.- Ото зди­вується ста­ра, як уг­ля­дить вас!

Ломицький виб­рав по­го­жий і не ду­же га­ря­чий день і приїхав з Оде­си на Ве­ли­кий Фон­тан. По­гу­ляв­ши ко­ло мо­нас­ти­ря по­над кру­ча­ми ко­ло ви­со­ко­го ма­яка, на­ди­вив­шись на мо­ре та на скелі, роз­ки­дані попід кру­ча­ми над мо­рем, Ло­мицький примітив, що над­ворі вже ве­чоріє. Він вер­нувсь до мо­нас­ти­ря і дов­генько хо­див в зе­ле­но­му прос­тор­но­му пар­ку, де між акаціями та во­лоськи­ми горіха­ми сто­яла мо­нас­тирська гос­ти­ни­ця. Йо­му хотілось пе­редніше по­ба­чи­тись та по­го­во­ри­ти з Ма­ру­сею. Але її нігде не бу­ло вид­но. Він зай­шов в гос­ти­ни­цю і довідав­ся од слуг, що Ка­ра­лаєва взя­ла но­мер на дру­го­му по­версі. Ло­мицький вий­шов по вузьких схо­дах на­го­ру і ти­хенько пос­ту­кав у двері. Мар­та Ки­рилівна Ка­ра­лаєва са­ме тоді ка­ча­лась на ка­напі після ку­пан­ня в морі. Во­на бу­ла втом­ле­на, аж тлінна, не­на­че після важ­кої ро­бо­ти, бо кру­ча над мо­рем бу­ла ду­же кру­та й ви­со­ка. Ка­ра­лаєва та­ки доб­ре за­са­па­лась, по­ки вилізла на ті бур­ти. Во­на ку­ри­ла папіро­су. По­чув­ши, що хтось чу­жий сту­кає в двері, во­на схо­пи­лась з ка­на­пи і хотіла вхо­пи­ти в ру­ки будлі-яку ро­бо­ту, бо ду­ма­ла, що то прий­шла Хрис­ти­на. Звер­ху на ко­моді, на столі ніде не бу­ло й клап­тя по­лот­на. Во­на од­су­ну­ла шух­ля­ду в ко­моді і вхо­пи­ла, як їй зда­лось, не­до­ши­ту со­роч­ку. Але в ру­ки ви­пад­ком по­па­лось прос­ти­рад­ло. Во­на спох­ва­ту вхо­пи­ла йо­го за кінчик. Прос­ти­рад­ло роз­гор­ну­лось і жуж­мом впа­ло на підло­гу. Ка­ра­лаєва ки­ну­лась шу­ка­ти гол­ки і не зна­ла, де Ма­ру­ся по­хо­ва­ла гол­ки. Тим ча­сом Ло­мицький вдру­ге пос­ту­кав у двері вже міцніше й дуж­че.

«Оце го­ренько! Хрис­ти­на по­ду­має, що я зусім роз­ле­дащіла, си­джу без жод­ної ро­бо­ти та по­си­деньки справ­ляю».

- Хто там? - спи­та­ла Ка­ра­лаєва.

- Я! Ло­мицький! - обізвав­ся він за две­ри­ма. «Йо­го го­лос! От і схо­ва­лась! Та­ки приніс йо­го чорт. Оце при­че­па! Ото на­ха­ба! Ма­буть, доч­ка да­ла йо­му звістку і на­пи­са­ла, де ми жи­ве­мо. І на що оце я обізва­лась? Але… вже тре­ба про­си­ти»,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.