Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги без регистрации TXT) 📗

- А вам ці всі ка­те­горії на­шої сест­ри не по­до­ба­ються? - спи­та­ла Ма­ру­ся і сміли­во гля­ну­ла Ло­мицько­му в вічі.

Я не ка­жу, що всі ка­те­горії сього­час­них паннів мені не по­до­ба­ються. У всіх ка­те­горіях я зна­ход­жу де­які прик­ме­ти, котрі мені при­па­да­ють до впо­до­би, до моїх пог­лядів.

- Це ду­же ціка­во зна­ти, які ж то ті прик­ме­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся і тро­хи стри­во­жи­лась за се­бе.

Я люб­лю дівчи­ну не тоді, як во­на уб­ра­на в квітки, стрічки та кру­же­ва, літає ме­те­ли­ком в тан­цях на ба­лах, по лис­ню­чо­му пар­кеті, як у неї бли­щать очі вак­ха­нальним ог­нем од жва­вих гуків ба­ло­во­го ор­кест­ру, од ру­ху ве­се­ло­го тан­цю, од за­па­лю­ючих очей ве­се­лої мо­лодіжі; я тоді ла­ден ми­лу­ва­тись нею, слідку­ва­ти очи­ма за її ле­геньки­ми ру­ха­ми, граціозни­ми зво­ро­та­ми, ло­ви­ти іскряні пог­ля­ди її очей, вог­ких і блис­ку­чих, але… му­шу приз­на­тись, що лю­би­ти та­кої дівчи­ни не мо­жу. Не люб­лю я мо­ло­дої дівчи­ни і тоді, як во­на в довгій ама­зонці ле­тить, ніби завірю­ха, на бас­ко­му коні в бадьористій позі. Я ла­ден ми­лу­ва­тись її граціозною пос­тат­тю, ла­ден ди­ви­тись, як вітер ви­хає дов­гою ама­зон­кою, роз­ки­дає її хвилька­ми по блис­ку­чо­му бас­ко­му коні,- все це ви­хо­дить гар­но, але… лю­би­ти дівчи­ну в тій позі не мо­жу. Не люб­лю я тих паннів, що люб­лять вис­тав­ля­тись ду­же вже прос­тою оде­жею, на­пи­на­ють ча­сом на се­бе тро­хи не ста­ре дран­тя, підперізу­ються яки­мись прос­ти­ми шнур­ка­ми, не­на­че ченці-францішка­ни, хо­дять для яко­гось де­мок­ра­тич­но­го ши­ку в вик­рив­ля­них ста­рих че­ре­ви­ках, тоді як у їх є новісінькі і чистісінькі. Не люб­лю я паннів з па­ничівськи­ми вих­ват­ка­ми, що біга­ють по тро­ту­арах з па­лич­ка­ми в ру­ках, з оку­ля­ра­ми на носі, зад­рав­ши бадьорис­то го­ло­ву вго­ру до не­ба, і не­на­че ре­пе­ту­ють на всю ули­цю своєю вдат­ною пос­тат­тю: «Звер­тай­те, мов, з до­ро­ги, бо ле­тить вільна осо­ба, гро­ма­дян­ка, геній на­уцт­ва й штуч­ницт­ва, що нех­тує неп­росвіче­ним, дур­ним, кон­сер­ва­тив­ним на­тов­пом». Це та ж са­ма мод­на чванько­витість, що і в ста­ро­давніх дам; ті ж самі тюр­ню­ри та шлей­фи, тільки надіті на інше ли­це… Ні, не та­кий мій іде­ал і зра­зець мо­ло­дої дівчи­ни,- ска­зав Ло­мицький.

- Сказати щи­ру прав­ду, і я ніко­ли не лю­би­ла то­ва­ри­ши­ти та при­яте­лю­ва­ти з та­ки­ми пан­на­ми,- обізва­лась Ма­ру­ся,- моя то­ва­риська ком­панія зовсім не таківська.

- Знаєте, ко­ли ви по­до­баєтесь мені, Маріє Павлівно? Тоді, як ви си­ди­те в своїй ма­ленькій гос­тинній і шиєте. Пам'ятаєте, як я пер­ший раз прий­шов до вас? Ви сиділи на ка­напці і ши­ли; кру­гом вас біліли жму­ти тон­ко­го по­лот­на; на столі ле­жа­ли білі нит­ки, шма­точ­ки та клап­ти­ки поріза­но­го по­лот­на, нож­ниці, гол­ки. Я вга­дав, що ви лю­би­те гос­по­дарст­во, лю­би­те до­машність; од вас тоді по­ди­ху­ва­ло та­ким спо­коєм, та­ким ми­ром…- ска­зав Ло­мицький.- Як я люб­лю ту хат­ню ти­шу, той спокій хатній!

- Пам'ятаю,- ска­за­ла Ма­ру­ся.- Я са­ма більше од усього люб­лю сімей­не ти­хе, до­машнє жит­тя, люб­лю мир та спокій та хатнє гос­по­дарст­во.

- А пам'ятаєте, як я два тижні пе­ред цим над­вечір зас­тав вас от тут в сад­ку? - ска­зав Ло­мицький.- Ви сиділи під ци­ми во­лоськи­ми горіха­ми на лавці і чи­та­ли книж­ку. Я ду­же люб­лю ди­ви­тись на вас, як ви си­ди­те в такій позі, з книж­кою в ру­ках, з за­ду­мою на чолі, з ду­ма­ми на лиці. Та­кий був мій зра­зець пан­ни дав­но-дав­но… ще як я кінчав курс в універ­си­теті. І ва­ша ма­ма, здається, лю­бить книж­ки, лю­бить чи­та­ти. Прав­да? Во­на все зачіпає ви­сокі пи­тан­ня та го­во­рить за їх.

- Любить… але більше лю­бить слу­ха­ти, як я чи­таю, ніж чи­та­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся і осміхну­лась.

- А ва­ша ма­ма чо­мусь до ме­не не ви­хо­дить…- обізвав­ся Ло­мицький і осміхнув­ся.- Я час­то чув, як во­на хо­ди­ла ти­хою хо­дою за две­ри­ма в кімнаті, не­на­че крадько­ма; чув, як во­на хо­ди­ла навш­пиньки, чов­га­ла, чимсь ше­лестіла, а до ме­не все-та­ки не ви­хо­ди­ла.

- Моя ма­ма не лю­бить муж­чин вза­галі… має їх за якихсь во­рогів, вже не знаю, чи тільки для се­бе, чи для на­шо­го по­ла,- якось зне­хо­тя про­хо­пи­лась Ма­ру­ся та й за­мовк­ла.

- І те­пер ва­ша ма­ма не­на­че зу­мис­не тікає, ко­ли при­хо­жу до вас; ма­буть, во­на ме­не не лю­бить,- несміли­во обізвав­ся Ло­мицький.

- Не то що во­на вас не лю­бить…- ска­за­ла Ма­ру­ся.- Ма­ма час­то ка­же, що не лю­бить вза­галі ва­шо­го по­ла. Ви їй ви­бач­те за це: це в неї та­ка вже хи­ба, чи ска­за­ти б, ган­жа, чи що… Бу­ло, як прий­де до ме­не мій вчи­тель, ще як я го­ту­ва­лась в гімназію, то во­на все бу­ло втікає од йо­го в свою кімна­ту або в са­док.

Трохи чуд­но… Чи не бу­ло якої ли­хої при­го­ди в житті ва­шої ма­ми? - спи­тав Ло­мицький.

- Не знаю,- обізва­лась Ма­ру­ся і по­хи­ли­ла го­ло­ву.- Мо­же, й бу­ло, але ма­тері не го­диться ка­за­ти про це своїй дочці.

- Може, я не підход­жу під впо­до­бу ва­шої ма­тері, під її пог­ляд? Во­на, здається, ду­же лібе­ральна лю­ди­на, а мо­же, й ра­ди­кальна,- ска­зав Ло­мицький.

- А хіба ви не лібе­ральний чо­ловік? Мо­же, ви кон­сер­ва­тор? - спи­та­ла Ма­ру­ся й осміхну­лась.

Ломицький якось за­ме­ту­шивсь: Ма­ру­ся спи­та­ла йо­го та­ким то­ном, не­на­че до­ко­ря­ла йо­му за що або ди­ву­ва­лась.

«Як ска­жу, що я лібе­ральний чо­ловік, то, мо­же, Ма­ру­ся ча­сом десь про­хо­питься в роз­мові, ска­же то­ва­риш­кам, а то­ва­риш­ки роз­не­суть по місті. Бо­ро­ни бо­же, та­ка по­го­лос­ка піде про ме­не і дійде до тих, кот­рим не тре­ба б про це зна­ти… Як ска­жу, що я кон­сер­ва­тор, то, мо­же, во­на спро­ти­виться, од­ки­неться од ме­не… Во­на все-та­ки лю­ди­на сього­час­на, ро­зум­на, лю­бить чи­та­ти,- і це, ска­за­ти по щирій правді, мені по­до­бається. Та й ма­ти її вже геть-то лібе­ральна: лад­на кри­ча­ти про свій лібе­ралізм на все місто, хоч це все, мо­же, в неї не­щи­ре».

Ломицький по­чав за­пи­ку­ва­тись.

- Ні, ба­чи­те… во­но не те, щоб я… але… але… я лю­ди­на пе­редніше за все обе­реж­на й обач­на. Те­пер, знаєте, та­кий чуд­ний час… Я по­ва­жаю прог­ре­сивні ідеї, але… ба­чи­те… так тільки для се­бе… щоб про їх не го­во­ри­ти, не гу­ка­ти та не ве­ре­ща­ти скрізь, де тре­ба, де й не тре­ба…

- Та й я не кри­чу про їх на ву­лиці, але між своїми щи­ри­ми людьми чом би й не по­ба­ла­ка­ти щи­ро й одк­ри­то? - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- А ва­ша ма­ма хіба та­ки кри­чить?..- вир­ва­лось якось в Ло­мицько­го.

- Ет! - ска­за­ла Ма­ру­ся і тільки ру­кою мах­ну­ла та й за­мовк­ла.

- Чи зго­диться ва­ша ма­ти?..- ти­хо-ти­хо спи­тав він у Ма­русі.

Маруся підня­ла ро­жеві віка і лип­ну­ла на йо­го ве­ли­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма.

- Що зго­диться? На що? - спи­та­ла Ма­ру­ся, за­ме­ту­шив­шись.

- Видати вас за ме­не за… між.

- Хіба ви ме­не лю­би­те? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- Люблю,- ска­зав ти­хо, не­на­че по­шеп­том Ло­мицький.

- Мені здається, що по­пе­ред нас ста­не на пе­реш­коді… ве­ли­ка при­ти­чи­на: я вам ска­за­ла, що моя ма­ти не лю­бить муж­чин,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Та не­хай собі не лю­бить, ко­ли то­го хо­че,- ска­зав Ло­мицький.- То ма­ти, а то ви; в ма­тері своя вда­ча, своя впо­до­ба, свої но­ро­ви, а в вас - свої. Са­ма ва­ша ма­ти ска­за­ла мені, що вва­жає на вас як на рівню для неї.

Маруся за­мовк­ла і за­ду­ма­лась: їй не хотілось всього роз­ка­зу­ва­ти про свою матір, не ба­жа­лось зачіпа­ти в своїй душі смут­ну нот­ку в та­кий ве­се­лий, приємний час, по­руч з ми­лим.

Марта Ки­рилівна вже дав­ненько вер­ну­лась до­до­му і з вікна на­зи­ра­ла та кміти­ла за доч­кою та Ло­мицьким. При яс­но­му світі вечірнього сон­ця во­на вгляділа нез­ви­чай­ні рум'янці на їх що­ках і приміти­ла, що в їх мо­ва мо­виться не якась зви­чай­на, що­ден­на, а хо­диться їм про щось інше.

Маруся й Ло­мицький увійшли в сто­ло­ву. Ста­ра гля­ну­ла на їх і про все здо­га­да­лась… Во­на здо­га­да­лась, що ве­ли­ке сло­во про лю­бов вже бу­ло про­мов­ле­но між ни­ми; в їх обох очі блис­ка­ли, що­ки па­ла­ли; в очах світи­лась та­ка радість, та­ке щас­тя, не­на­че во­ни бу­ли не­дав­неч­ко десь в раю, слу­ха­ли не­зем­ну му­зи­ку, чу­ли дивні мо­ти­ви, і ті мо­ти­ви ще й досі лу­на­ють в їх ду­шах, ще ви­яв­ля­ють свій од­гомін в очах,- зда­ва­лось, ніби од­на­ко­ва дум­ка, од­на­ко­ве по­чу­ван­ня, од­на­ко­ва во­ля бу­ла в їх ду­шах і од­би­ва­лась в їх очах.