Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
— Залиште в себе! Або віддайте туди, де ви їх узяли.
Морней відповів:
— Ці документи були в руках пастора Мерлена, що втішав нашу глибоко шановану королеву в її останню годину. Небіжчиця доручила йому передати їх мені, щоб їх не прочитали її діти.
— А тепер я їх прочитав, — тільки й відказав Анрі.
Морней важко зітхнув, тоді повів далі голосом, наче аж не своїм від зусилля над собою:
— Королева призналася своєму духівникові, що не може довше витримати без чоловіка, і він тоді таємно поєднав її з графом Гуайоном. Він знав, що це не справжній законний шлюб, але пожалів її.
— Морнею! — крикнув Анрі теж через силу. А далі замурмотів майже нечутно; те мурмотіння йшло з розтерзаної душі: — Ви справжній крук — чорний крук у білому ковпаці. Ваша пов'язка, ваша рана захищає вас від мене, і ви це знаєте. Я беззахисний перед людиною, що вчора підставляла себе під кулі заради мене, і ви цим зловживаєте. Я мушу слухати з ваших уст, що моя мати була одержима розпустою, як і я, — і що я піду її шляхом. Так ви постановили на той випадок, коли я не слухатимусь вас. Ви чорний крук, вісник лиха! — раптом голосно вигукнув він, повернувся й пішов геть широкими кроками. Голова його була схилена, і сльози капали перед ним на доріжку.
Після цього багато днів вони з Морнеєм і не чули нічого один про одного. Король вирушив у похід на непокірливе містечко й посла з собою не взяв. Але серед усіх боїв і турбот, за якими він хотів забути свою таємну муку, Анрі однаково обсідали думки. Їй було сорок три роки, а вона ще не могла прожити здержливо. «Кулю!» — просив син королеви Жанни. Її веселий син серед стрілянини просив, щоб куля вкоротила той час, який йому ще лишалося принижуватись, як принижувалась його мати. А вийшовши з тієї стрілянини живим і цілим, він радів, сміявся і подумки жартував зі своєї благочестивої матусі, що все ж таки не вгавила й земних насолод.
Йому весь час був потрібен рух, бо, затримавшися десь надовго, він неодмінно дізнавався про щось погане — навдивовижу, досі він такого не помічав. У народі розповідали, як чинила королева Наваррська з тими, хто їй не корився. Або переходь у протестантство, або навіки зникнеш у її замку в По, де були темниці, що їх знав Анрі. А поряд з тими темницями справляли бенкети. Його мати чинила жорстокості в ім'я істинної віри; але, готова на все, щоб зберегти таємницю свого шлюбу, вона, можливо, користалася тими темницями, щоб затикати рота людям, які щось знали. Відтоді образ її змінився в очах сина, в якому тривало далі її життя. Він згадував, як колись йому привиділось її дивно змінене, неживе обличчя — того дня, коли її останній посланець привіз йому її останній наказ. Мертві живуть і далі, вони тільки змінюються. Хоч би на яких швидких конях ми мчали, вони супроводять нас і зненацька являють нам своє нове обличчя: «Впізнаєш мене?»— «Впізнаю, мамо».
Він мусив визнати, що вона ще виросла в його очах. Така була перша його думка в ту хвилину, коли він дізнався про її таємний шлюб. Тепер ця думка набрала певнішої форми. Жанна справді виросла від цього нагромадження фатальних подій — але залишилась, як і була, благочестивою, мужньою й чистою. Вона й умерла за все це — і ще за своє пізнє кохання. Гарна та смерть, що підтверджує наше життя. «Пане де Гуайон, ви живі!» — так вигукнув колись Анрі у великій залі Лувру, зразу після Варфоломіївської ночі. В безсилій люті він тоді звертався до мертвих, наче вони були присутні там: «Пане де Гуайон, ви живі!» А того вже не було живого, не було у великій залі, він лежав у Луврському колодязі — поживою для круків. І ось тепер він воскрес — поруч жінки, яку знав живим.
Та й Морнеєві часто бувало несолодко! Він шкодував, що завдав своєму королю такого болю, і сумнівався, чи була з того користь. Як він дізнався, та непочесна й небезпечна історія на млині не скінчилась; а саме вона й була останнім поштовхом, що змусив Морнея відкрити королю таку гнітючу таємницю. Турбувало його й те, що король тепер знає про існування свого брата, якого, одначе, не може визнати прилюдно: це суперечило б практичним правилам віри й порушувало б заведений лад. Дивлячись на справу з цього боку, Морней докоряв собі за те, що потривожив пам'ять графа де Гуайона. Та Анрі, навпаки, був схильний дякувати йому за це. І одного дня, розчулені — хоч і різними почуттями, вони знов кинулись один одному в обійми: раптово і без слів, які тільки нашкодили б.
Млин
Анрі знов їде до свого млина. Як часто він без супутників їздить цією дорогою, понад річкою Гаронною, тоді біля одного старого містечка переїздить річку і звертає в ліс. Гілочки зачіпають його, кінські копита втопають в опалому листі. На узліссі він зупиняє коня й довго видивляється на свій млин, що стоїть на високому пагорбі, де завжди віє вітер: чи не видно мельника? Як добре було б, якби він саме сів на воза й кудись поїхав. Анрі кортить побути наодинці з його дружиною. Звичайно, він має право їздити сюди, коли йому завгодно. «Мельник із Барбасти» — це, як усім відомо, він сам. Його орендар зовсім не схожий на хитруна; але цей вахлай якось зумів утесатись на млин з молодою, вродливою дружиною. Знає свого пана й не платить йому за оренду. Розраховуватись має молоденька принадна жінка — хоча пан поки що не міг і доторкнутися до неї. Бо орендар ревнивий, мов турок.
Мельник із Барбасти живе в народних переказах. Літні, добродушні люди справді вірять, ніби він сам, власноручно пускає крила й відгортає борошно, що сиплеться з вальців. Насправді ж він не зав'язав ще жодного лантуха; це робить орендар, і з дружиною теж не було ще нічого. Пан і чоловік чудово розуміють один одного: кожен знає, чого хоче другий, і кожен весь час стережеться. В такий спосіб вони навіть здружилися. Щоразу, коли над'їде пан, орендар припрохує його зостатись на обід. Жінка на це не наважується, тільки чоловік. Він певен своєї переваги — кремезний, дужий чолов'яга, володар жаданої жінки, але ще ні разу не мав нагоди на ділі випробувати ту перевагу. Нехай-но пан ускочить у пастку!
Сьогодні Анрі чекає на узліссі, в затінку, і з млина його не видно. Крила важко обертаються, але у віконці ні разу не показалося широке, біле обличчя чоловіка, який звичайно частенько оглядає околицю. Зате показалася жінка! Вона вистромляє голову, кидає погляд у бік лісу, мружить очі, нічого не добачає, та все ж вираз у неї якийсь лукавий і водночас боязкий. Що воно має означати? Та хай там як, а до її чорних очей дуже личить борошно на шкірі. Постать у неї тендітна.
— Мадлон! — Анрі спокійно може вигукнути її ім'я — однаково вона не почує, бо до млина далеченько, та й крила риплять. Аж ось вона злякано сіпнулась, бо його кінь заіржав; перше ніж відійти від віконця, вона махає в бік узлісся рукою — знак, що може означати: «Йди сюди! Я сама».
Анрі прив'язує коня і рушає до млина, обходячи аж поза пагорбом — чи нема де орендаря. Нарешті він входить досередини. З дверей видно все велике приміщення млина, попід двома стінами складено стосами лантухи, біля третьої крутяться в своєму зрубі вальці, крізь четверту свистить вітер. Коли двері грюкнули від протягу, мельничка хутко обернулась: вона саме підсипала на вальці зерно — чи вдавала, ніби підсипає. Хустина зсунулась у неї з грудей, два горбики білого тіла часто здіймаються й опадають — з переполоху вона важко дихає.
— А, це ви, мій вельможний пане! — каже вона й стає на одне коліно, церемонно підібравши спідницю. Це не проста селючка, вона знається на іронії й щоразу, тільки-но з'явиться Анрі, переходить на освічену мову; ніяким побитом не примусиш її висловитися простіше. Це один з викрутів, якими вона морочить його.
— Мадлон! — мовив Анрі радісно й нетерпляче. — Твій сторож заснув десь у шинку. Маємо час. Дай-но я зав'яжу тобі хустку. — Натомість він спритно розстебнув на ній сукню. Вона не опиралась, тільки повторила його слова:
— Маємо час. Чого ви так квапитесь, вельможний пане! Ви ж візьмете, що хочете, тоді поїдете собі геть, а я лишусь виплакувати очі. Я так люблю ваше товариство… бо ви вмієте красно говорити, — додала вона, і хоч вираз обличчя у неї лишався шанобливий, але в її вузьких очах світилось більше насмішки, ніж у будь-якої дружини маршала. У ту хвилину Анрі шанував усю прекрасну стать і тому зовсім не помічав, яку гру веде мельничка. А вона поклала під стосом лантухів біля стіни ще два, і вийшло зручне сидіння, чи, коли захотіти, ложе. Сіла там сама, підкликала його і якраз завдяки цьому стала господинею становища.
