Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗

Маршала Бірона того дня в Ажені не було: діяти так відверто він не наважувався. Щоразу він уникав саме того міста, що зачиняло браму перед губернатором, а таких міст ставало дедалі більше. Ніяких прямих наказів він не давав. Анрі навряд чи зміг би обвинуватити намісника й у тому збройному нападі, що коштував йому самому підошви від чобота, а панові де Морнею клаптика шкіри з волоссям. Маршал Бірон знався на підступах і вмів сам залишатися в тіні — річ начебто незвичайна для запальної людини. Він багато читав; можливо, книжки навчили його хитрості, хоча здебільшого читання скоріше допомагає зберегти душевну чистоту. Та хай там як, а він створював губернаторові негарну славу — і не тільки щодо жінок. Пішли балачки, що жінок Анрі тільки зводить, а от чоловіків і на той світ радий виряджати. І не один дворянин більш не довіряв йому — серед них і ті, чиє майно й життя Анрі колись захистив від розбійників. Людині розпусної поведінки дуже легко відмовити й у справедливості, хоч як ревно дбав губернатор у своєму краю саме про неї.

І Анрі мусив безсило дивитись, як зникає пошана до нього — навіть як до правителя й воєначальника, а не тільки через його амурні пригоди. Ще трохи, і він сповзе до рівня державця без ваги, без могутності — тільки порожнє ім'я й титул; а владу всю прибере до рук Бірон. У провінції Гієнні вона вже й тепер належала йому: Анрі так досі й не впустили в Бордо. Намісник зі своєю численною кіннотою й піхотою навіть важився кілька разів зухвало вдиратися в королівство Наваррське. Анрі тоді відсиджувався в своєму Неракському замку, мов цькований звір. Він навіть не скликав таємної ради, боячись, що не зможе стримати люті й тим викаже власну безпорадність. Отоді найкраще прислужилися йому давні друзі: принаймні їм Анрі не боявся показатись і довіритись навіть зі своїм безсилим гнівом і марними планами відплати. Так, навіть сльози розпачу дозволяв він собі перед ними.

Одного вечора вони зібрались у нього, і кожен поводився згідно зі своєю вдачею. Дю Барта похмуро вигукував невиразні погрози, Агріппа д'Обіньє попросту радив знов розпочати війну з французьким двором. Адже не було сумніву: Бірон діяв так лиш тому, що знаходив підтримку при дворі. Недарма ж король Франції відряджав до Анрі послів, щоб умовити його повернутися в католицтво. Ще промовистіша була вимога, щоб він сам приїхав до Парижа забрати королеву Наваррську.

— Ваша величносте! Чує моє серце, що тоді ми не так скоро побачимося тут. — Ці Агріппині слова були вельми переконливі: в них зосередилися всі небезпеки Лувру, і Анрі ніби навіч побачив пані Катрін, що з лиховісним обличчям схилялась на свій костур. Ті спогади громадили в його душі жах і обурення, і він врешті-решт дійшов би до того, що наказав збиратись у похід. Сам, на чолі свого війська, вирушив би він проти намісника. Але на півдорозі повернув би назад, бо в ньому встиг би прокинутися здоровий глузд. Проте від такого хибного кроку його втримали, хоч дю Барта палко схвалював цей задум, посилаючись на сліпоту й зіпсутість людського поріддя. Озвався Філіпп Морней:

— Ваша величносте! У вас є ворог: його звуть маршал Бірон. Не питайте, чиї накази він виконує чи бодай прикривається ними. Напевне, й короля Франції він настроює проти вас так самісінько, як тутешне дрібне дворянство. Він наклепник. Зводить на вас наклепи перед селянами й королями, бо хоче витіснити вас із провінції й стати тут повновладним хазяїном. Ви, ваша величносте, маєте перед очима все королівство. А такий, як Бірон, не бачить далі своєї провінції. На цьому ви його й спіймайте, тут його й побийте його власною зброєю.

— Я зроблю його посміховищем! — вигукнув Анрі.— І як тільки могло мені спасти на думку воювати з ним!

Він під руку вивів посла у відкриту галерею і, міряючи її швидкими широкими кроками, повторив:

— Знов у мене є ворог.

Під першим ворогом він мав на увазі пані Катрін.

Морней заявив:

— Ми неминуче зустрічаємося саме з тим ворогом, що посилає нам небо, і він завжди буває такий, якого нам потрібно.

Так друзі кажуть завжди, але від цього легше не стає.

— Гарний ворог, нічого не скажеш! — вигукнув Анрі.— Порубав морду власному коневі! Та ще й кульгавий.

— Він не тільки хитрий, — нагадав Морней. — Він і допитливий. Завжди має з собою табличку й записує все, що почує.

— Він кульгавий, — повторив Анрі,— і п'яниця. І ще в нього хвора печінка, на обличчі аж вилиці повипинались. Від нього діти розбігаються, як він погляне своїми злющими очима. Дитяче страшидло. І старий уже, не менш як п'ятдесят років. Оце-то ворога послало мені небо, Морнею! Невже я не заслужив кращого?

— Треба подякувати й за такого, — відказав посол, і вони розійшлись.

Відразу після того губернатор розпочав якусь дивну війну проти свого намісника. Де б той не сів за стіл, після їжі неодмінно хтось перелічував порожні пляшки — а надто ті пляшки, що він спорожняв не за столом. Губернатор дбав про це, і ще він докладав зусиль, щоб увесь край дізнався про пияцтво маршала Бірона. Незабаром люди почали вже від себе додавати, що маршал тоді й тоді заночував у придорожньому шинку, бо налигався так, що не міг доїхати додому. Коли розійшлися такі ганебні подробиці, проти Бірона обурилось насамперед молоде дворянство, бо воно вже не пило без міри — така звичка лишилась тільки в старших поколінь. Молодші робили так, як Анрі: після обіду й вечері випивали щонайбільш один добрий келих. Коли Анрі заходив до селянської xати, то зразу сам наточував собі з барильця кухлик; але робив це не так зі спраги, як показуючи, що він не гребує простим народом. Бідні люди ніколи не бачили його напідпитку й думали, що в нього міцніша голова, хоча самі цілий день тільки про те й думали, щоб промочити горлянку. І через те вони легше пробачали йому, коли котрась із дочок приводила від нього дитину.

Відколи вийшли з моди п'яні бенкети, дворянська молодь укинулася в розпусту, вважаючи, що це шляхетніша втіха, ніж винний чад. Молоді джиґуни казали, що хоч і те, й те називають нечестям, але в першому все ж бере участь і дух, воно потребує розуму й відваги. А пияцтво — найбільш ница з усіх вад, наскрізь плотська, земна, вона руйнує розум та й інші здібності губить. У губернаторі Бірон засуджує тільки те, до чого сам уже не здатен. А тим, у чому відзначається він, можуть пишатись хіба що його німецькі рейтари.

Бірон зі своєю табличкою записував такі балачки і, буваючи в дворянських замках, відповідав на них, що його сторіччя було цнотливе, як він, а сам він, коли одружувався, був ще дівичем. І хоч такі розмови звичайно відбувались після обіду, він підкріплював свої слова тим, що обходив круг столу на руках. Хто придивлявся до нього пильніше, помічав навіть, що він спирається не на долоні, а тільки на великі пальці. І не лише на те посилався він, що до таких літ зберіг силу, а ще й на слова Платона. Бо цей грецький мудрець, хоча й забороняє вино дітям до вісімнадцяти років, а до сорока не радить напиватися п'яним, але після сорока років вибачає це діло й каже, що бог Діоніс [126] повертає літнім чоловікам колишню веселість і погідність духу, так що вони навіть зважуються танцювати. І справді, маршал Бірон вів господиню до танцю, — що не перешкоджало йому трохи згодом покидати замок, клекочучи страшним гнівом.

Коли Анрі дізнався про те, його охопила скоріше симпатія до цього химерника. Для Анрі природно було доти думати про ворога, доки ледь не полюбить його. Та горе, що ворог думав не так. На всі спроби губернатора показати свою приязнь маршал відповідав не брутально, але ущипливо. Щоб по змозі прихилити до себе старого, Анрі посилав Біронові гарні книжки, друковані на його особисте замовлення. Друкар короля Наваррського Луї Раб'є знав усі найновіші вдосконалення в своєму мистецтві. Проти волі міста Монтобана, з яким Раб'є мав контракт, губернатор узяв його до себе на службу і подарував будинок і п'ятсот ліврів; за це майстер надрукував йому Плутарха — цей стародавній підручник зміцнення характеру. Маршалові Анрі послав промови Ціцерона [127] — великий розкішний том із гербом Наварри, витисненим золотом на шкіряній оправі.