Сяйво - Кінг Стівен (книги бесплатно TXT) 📗

(«Господи-Боже мій, що з ним трапилося?»)

— Денні! — хриплий, роздратований голос заревів нагорі над ними. — Виходь сюди, гаспиде проклятий!

Зараз не було часу про це роздумувати. Венді почала трясти Хеллорана, обличчя її кривилося в мученицьких гримасах від пекучого болю в ребрах. Власний бік їй вчувався гарячим, велетенським, розпухлим.

(«Що, як вони проткнуть мені легеню за будь-яким моїм порухом?»)

Не було на те ради також. Якщо Джек знайде Денні, він його вб’є, заб’є його на смерть тим своїм молотком, як то він намагався зробити з нею.

Отже, вона трясла Хеллорана, а потім почала легенько плескати його долонею по непораненій щоці.

— Прокиньтесь, — приказувала вона. — Містере Хеллоран, ви мусите прокинутись. Прошу… будь-ласка…

Згори долітало безустанне гупання молотка, Джек Торренс ще продовжував шукати свого сина.

***

Денні стояв, притулившись спиною до дверей, і дивився на правий кут, де з’єднувалися коридори. Постійне сумбурне гупання молотка по стінах гучнішало. Створіння, що йшло по нього, кричало, вило, лаялося. Сновидіння й реальність з’єднались без жодного шва.

Воно з’явилось з-за рогу.

Певною мірою те, що відчув Денні, було полегшенням. Створіння це не було його батьком. Машкара обличчя і тіла роздерлась і розповзлася, перетворившись на тупий жарт. Це не його батько, оце жаховисько з суботньої передачі «Вечірнє шок-шоу», що вертить очима, зсутулене, з похиленими плечима в просяклій кров’ю сорочці. Це не його тато.

— Зараз, заради Бога, — видихнуло воно. І втерло собі губи тремтячою рукою. — Зараз ти дізнаєшся, хто тут бос. От побачиш. Це не ти їм потрібний. Це я. Я. Я!

Воно майнуло побитим молотком з тепер уже безформною й розтрісканою від незліченних ударів подвійною головкою. Той угатив у стіну, прорвавши круглу діру в шовковистих шпалерах. Спурхнув клуб вапняного пилу. Воно вишкірилось.

— Нумо побачимо, чи будеш ти тепер свої капризи й фокуси показувати, — бурмотіло воно. — Міркуй, я не вчора народжений. І не з ваговоза з сіном упав головою, слава Богу. Я виконаю зараз свій батьківський обов’язок щодо тебе, хлопче.

Денні промовив:

— Ти не мій тато.

Воно зупинилось. Якусь мить воно мало дійсно розгублений вигляд, немов непевне — хто або що воно є. Потім воно знову рушило вперед. Свиснув молоток, угативши в дверну панель, двері гулко бовкнули.

— Ти брехун, — сказало воно. — Ким же іншим я можу бути? У мене дві родимки, я маю пупок чашечкою і навіть прутень, хлопчику мій. Спитай у своєї матері.

— Ти маска, — сказав Денні. — Просто фальшива личина. Єдина причина, чому цей готель змушений тебе використовувати, це тому що ти не такий мертвий, як інші. Але коли він з тобою закінчить, ти станеш зовсім нічим. Ти мені нестрашний.

— Я тебе настрахаю! — завило воно. Молоток дико свиснув, угативши в килим між ступень Денні. Денні не відсахнувся.

— Ти брехав про мене! Ти змовився з нею! Ви замишляли проти мене! І ти обманював! Ти списав на останньому іспиті! — На Денні спалахнули його очі з-під кущастих брів. У них вгадувалося божевільне лукавство. — Я й це знайду. Воно десь у підвалі. Я його знайду. Вони пообіцяли мені, що я зможу дивитися все, що забажаю.

Воно знову підняло молоток.

— Авжеж, вони обіцяють, — сказав Денні, — але вони брешуть.

Молоток застиг на вершечку замаху.

***

Хеллоран почав опритомнювати, але Венді перестала плескати його по щоках. Мить тому слова «Ти брехав! Ти списав на останньому іспиті» допливли крізь ліфтову шахту, неясні, ледь чутні за вітром. Звідкілясь, з самісінької глибини західного крила. Вона була майже певна, що долинули вони з третього поверху і що Джек — те, що заволоділо Джеком, — уже знайшло Денні. Тепер ні вона, ні Хеллоран нічого не зможуть вдіяти.

— Ох, доку, — промурмотіла вона. Сльози затуманили їй очі.

— Сучий син зламав мені щелепу, — пробелькотів Хеллоран, — ох, моя голова…

Він заворочався, сідаючи. Його праве око під пурпуровим синцем швидко запухало. Проте він роздивився Венді.

— Міссус Торренс…

— Шшшш, — шепнула вона.

— Де хлопчик, міссус Торренс?

— На третьому поверсі, — відповіла вона. — Зі своїм батьком.

***

— Вони брешуть, — знову повторив Денні.

Щось промайнуло в нього в мозку, спалахнувши метеором, занадто блискавично, занадто яскраво, щоби його можна було вхопити й утримати. Тільки хвіст від тієї думки залишився.

(«воно десь у підвалі»)

(«ти згадаєш те, про що забув твій батько»)

— Ти… ти не можеш таким чином говорити зі своїм батьком, — промовило воно захрипло. Молоток затремтів, опустився. — Ти тільки сам собі все погіршуєш. Свою… свою кару. Робиш гірше.

Воно п’яно похитнулося, вдивляючись у Денні плаксиво-сентиментальними очима, повними до себе жалю, який почав обертатись на ненависть. Знову почав підніматися молоток.

— Ти не мій тато, — знову промовив Денні. — А якщо там, усередині тебе, залишилася бодай крихта від мого тата, він знає, що вони тут брешуть. Усе тут брехня і обман. Як ті шулерські, заряджені свинцем гральні кості, що їх тато поклав мені в панчоху минулого Різдва, як ті подарунки, які кладуть у крамниці на вітрину, а мій тато каже, що там нічого нема у них всередині, ніяких подарунків, то просто пусті коробки. Просто на показ, так каже мій тато. А ти воно, ти не мій тато. Ти цей готель. А коли ти отримаєш те, чого бажаєш, ти не даси моєму тату нічого, бо ти жадібне. І мій тато це знає. Ти примусило його пити Оте Погане. Це єдиний спосіб, яким ти могло його запопасти, ти брехлива, фальшива личина.

— Брехун! Брехун! — ці слова пролунали тоненьким виском. Піднятий молоток скажено дрижав.

— Ну, давай, бий мене. Але ти ніколи не отримаєш від мене того, що тобі хочеться.

Обличчя перед Денні змінилося. Важко було б сказати як; не було там опливання чи злиття рис. Тіло тихенько затремтіло, а тоді закривавлені долоні розкрилися, наче зламані клешні. Молоток випав з них, глухо вдарившись об килим. І то було все. Але раптом там з’явився тато, він дивився на сина в смертельній агонії і печалі, такій величезній, що серце Денні спалахнуло в грудях. Губи вигнулися донизу тремтливим луком.

— Доку, — промовив Джек Торренс. — Тікай. Мерщій. І пам’ятай, як сильно я тебе люблю.

— Ні, — сказав Денні.

— Ох, Денні, заради Бога…

— Ні, — сказав Денні. Він взяв батькову закривавлену руку і поцілував. — Усе майже скінчилося.

***

Хеллоран підвівся на ноги, спираючись спиною на стіну й підпихуючи себе вгору. Вони з Венді витріщилися одне на одного, наче ті, що вціліли після кошмарного бомбардування якогось шпиталю.

— Нам треба піднятися туди, — сказав він. — Ми мусимо йому допомогти.

Її перелякані очі дивилися на нього з білого як крейда обличчя.

— Уже пізно, — промовила Венді. — Тепер він тільки сам може собі допомогти.

Минула хвилина, потім дві. Три. І вони почули оте на собою, воно дико закричало, не люто зараз і не переможно, але в смертельному жаху.

— Святий Боже, — прошепотів Хеллоран. — Що трапилося?

— Я не знаю, — сказала вона.

— Воно його вбило?

— Я не знаю.

Ожив з брязком ліфт і почав опускатися з замкненим у його кабіні тим виючим, збуреним створінням.

***

Денні стояв незрушно. Тут не було місця, куди б він міг утекти, місця, де не було б «Оверлука». Він усвідомив це раптово, повністю, безболісно. Уперше в своєму житті йому прийшла доросла думка, доросле відчуття, висновок з його досвіду в цьому поганому місці — печальний умовивід:

(«мама з татом не можуть мені допомогти, я тепер самотній»)