Сяйво - Кінг Стівен (книги бесплатно TXT) 📗

— Заходь, — прошепотіла вона йому, усміхаючись чорними губами. — Заходь, ми танцювааатимемо таааанго…

— Фальшива личина! — прошипів він. — Несправжня!

Вона панічно відсахнулась назад від нього і під час свого відступу вицвіла і щезла.

— Де ти? — кричало воно, але цей голос усе ще звучав тільки в голові Денні. Він чув, що те створіння, яке одягло на себе личину Джека, поки ще внизу, на першому поверсі… і дещо інше він почув.

Високе дзижчання мотора, що наближається.

У Денні перехопило подих, він тихо зойкнув. Це чергова машкара готелю, чергова ілюзія? Чи це Дік? Йому хотілося — хотілося розпачливо — вірити, що це саме Дік, але він не наважився ризикнути.

Денні відступив у головний коридор, а потім вирушив одним з його відгалужень, підошви шепотіли по ворсу килима. Замкнені двері супилися на нього, точно як вони робили це в його снах, у видіннях, але зараз він перебував у світі реальних речей, де грати треба було безпомильно.

Він завернув праворуч і застиг, серце важко гупало йому в грудях. Йому гаряче обдувало щиколотки. З вентиляційних решіток, звичайно. Це, мабуть, татів день обігріву західного крила і

(«Ти згадаєш те, про що забув твій батько»)

Що ж воно таке? Він майже здогадувався. Щось, що може врятувати його і маму? Але Тоні сказав, він мусить зробити це сам. Що ж воно таке?

Він присів під стіною, відчайдушно намагаючись думати. Це було так важко… готель не припиняв спроб пролізти йому в голову… той образ темної, зсутуленої постаті, що вихає з боку в бік молотком, довбучи шпалери… вибиваючи клуби вапняного пилу.

— Допоможи мені, — мурмотів він, — Тоні, допоможи мені.

І раптом він усвідомив, що готель огорнувся зловісною тишею. Дзижчання того мотора припинилося,

(«мабуть, не було справжнім»)

і звуки вечірки припинилися, залишився лиш вітер, що безупинно вив і ухкав.

Раптом задеренчав, оживши, ліфт.

Він ішов вгору.

І Денні знав, хто — що — в нім піднімається.

Він підхопився на рівні, видивляючись дикими очима. Паніка стиснула йому серце. Чому Тоні послав його на третій поверх? Він тут у пастці. Усі двері тут замкнені.

Горище!

Там є горище, він знав. Він піднімався сюди з татом того дня, коли тато там розставляв пастки для пацюків. Через пацюків він тоді не дозволив Денні піднятися туди разом з ним. Він боявся, що вони покусають Денні. Але ляда, яка веде на горище, міститься в стелі останнього короткого коридору в цьому крилі. Там, притулена до стіни, стоїть жердина. Тато тоді штовхнув ляду тією жердиною, почулося деркотливе рипіння противаг, і ляда пішла вгору, а донизу опустилась драбина. Якщо він зуміє залізти туди і затягнути за собою драбину…

Десь за лабіринтом коридорів позаду нього зупинився ліфт. Потім з металевим брязканням відсунулася решітка. А тоді голос — тепер не у нього в голові, а натомість жахливо справжній — почав гукати:

— Денні? Денні, ходи-но сюди на хвилинку, ти де? Ти трохи нашкодив, і я хочу, аби ти вийшов і прийняв кару, як справжній чоловік. Денні? Денні!

Слухняність так сильно в’їлася в нього, що Денні дійсно зробив два мимовільних кроки на звук того голосу, перш ніж зупинитися. Його пальці зібралися в кулаки, притиснуті до боків.

(«Несправжній! Фальшива личина! Я знаю, що то таке! Зніми з себе маску!»)

— Денні! — заволало воно. — Виходь сюди, ти, щеня! Виходь сюди і прийми це, як справжній чоловік!

Гучне глухе «гах» — це молоток врізався в стіну. Коли той голос знову проревів його ім’я, то вже з іншого місця. Воно підібралося ближче.

Полювання розпочалося в світі реальних речей.

Денні побіг. Ступаючи беззвучно по товстому килимі, він біг повз замкнені двері, повз шовкові взірчасті шпалери, повз вогнегасник, що висів біля рогу на стіні. Він завагався, а потім пірнув у останній коридор. У кінці його не було нічого, окрім наглухо замкнених дверей, і бігти більше не було куди.

Але жердина там так і стояла, так само притулена до стіни, де її тоді поставив тато.

Денні її вхопив. Закинувши голову, він вдивлявся в ляду. На кінці жердини був гачок, і ним треба підчепити прироблене до ляди кільце. Треба…

З ляди звисав новенький єльський замок[304]. Цей замок Джек Торренс повісив на вушка ляди, після того як розставив пастки, просто на випадок, якщо якогось дня його сину раптом впливе в голову думка полізти туди на розвідини.

Замкнено. Денні обняло жахом.

Позаду наближалося воно, кульгаючи і хитаючись, проходило вже повз Президентський люкс, зловісно посвистував у повітрі молоток.

Притулившись спиною до останніх замкнених дверей, Денні чекав на те створіння.

Розділ п’ятдесят п’ятий Те, що було забуто

Венді потроху приходила до тями, сірість витікала геть, їй на зміну напливав біль: у спині, в нозі, в боку… їй не вірилося, що вона буде здатна рухатися. Навіть пальці в неї боліли, і спершу вона не розуміла, чому.

(«бритвене лезо, ось чому»)

Її біляве волосся, тепер вогке і склочене, звисало їй на очі. Венді відмахнула його, і зсередини її штирхнули ребра, змусивши застогнати. Нарешті вона побачила синьо-біле поле матраца, поплямоване кров’ю. Її кров’ю чи, може, Джека. Хоч там як, а кров була ще свіжою. Пролежала вона безтямною недовго. А це було важливо, тому що…

(«Чому?»)

Тому що…

Комарине дзижчання мотора, це було те, що вона згадала найперше. Якусь мить вона чіплялася лише за цю згадку, а потім одностайною запаморочливою і нудотною хвилею їй повернулася пам’ять, показавши їй одразу все.

Хеллоран. Це мусив бути Хеллоран. Чому ж інакше Джек так зненацька пішов звідси, не докінчивши своєї… не прикінчивши її?

Тому що більше не міг діяти з приємною розслабленістю. Йому треба було швидко знайти Денні і… і зробити свою справу раніше, ніж Хеллоран зможе покласти цьому край.

Чи, може, це вже відбулося?

Вона почула виття ліфта, що їхав угору шахтою.

(«Ні Господи прошу ні тут кров ця кров ще свіжа зроби так щоби це ще не відбулося»)

Якось вона спромоглася звестись на ноги і побрела, похитуючись, через спальню і через руїну вітальні до розтрощених передніх дверей. Штовхнувши їх, вона опинилася в коридорі.

— Денні! — крикнула вона, скривившись від болю в грудях.

— Містере Хеллоран! Є тут хто-небудь? Хто-небудь?

Ліфт їздив знову, а тепер він став. Вона почула металевий брязк відкинутих нарозтвір дверей, і їй здалося, ніби вона чує, як щось говорить чийсь голос. Це могла бути лише її уява. Занадто вив вітер, щоби можна було вирішити напевне.

Спираючись на стіну, вона подолала шлях до рогу короткого коридорчика. Вона вже збиралась завернути за нього, коли уклякла, почувши крики, що спливали донизу сходовим колодязем і шахтою ліфта.

— Денні! Виходь сюди, ти, щеня! Виходь сюди і прийми це, як справжній чоловік!

Джек. На другому або на третьому поверсі. Шукає Денні.

Вона звернула за ріг, спіткнулася, мало не впала. Дихання забилося їй у горлі. Щось

(«хтось?»)

зіщулилося під стіною приблизно за чверть шляху від сходів по коридору. Венді почала поспішати швидше, кривлячись кожного разу, коли наступала всією вагою на поранену ногу. Там лежала людина, вона вже роздивилася, а підійшовши ближче, зрозуміла, що означав той деренчливий мотор.

То був містер Хеллоран. Він таки дійсно приїхав.

Вона опустилася поряд з ним на коліна, незв’язно молячись, щоби він не був мертвим. Ніс у нього кровоточив, і якийсь жахливий кривавий згусток виплив з його рота. Половина обличчя перетворилася на розпухлий пурпуровий синець. Але він дихав, слава Богу за це. Втягував повітря довгими, хрипкими вдихами, від яких стрясався весь його тулуб.

Роздивляючись його уважніше, Венді вибалушила очі. Один рукав одягненої на ньому парки був обгорілий до чорноти. Один її бік роздертий наскрізь. Кров була в нього і в волоссі, з потилиці неглибока, хоча й негожа на вигляд, подряпина тягнулася вниз по шиї.