Острів Дума - Кінг Стівен (лучшие книги онлайн TXT) 📗
— О, Едгаре, ти можеш мені обіцяти, що з нашими дочками все буде гаразд?
— Якщо вони не брали з собою ніяких малюнків, з ними все буде добре.
— Еге ж, — відгукнулася вона,— твої чортові малюнки. Я передзвоню.
І, не прощаючись, вона повісила слухавку.
— Краще? — спитав Ваєрмен.
— Не знаю, — відповів я. — Сподіваюся на Господа. — Я притиснув свою єдину долоню спершу до лівого ока, потім до правого. — Але відчуття покращення нема. Нема відчуття залагодження проблеми.
— 13 —
Ми помовчали. Відтак Ваєрмен спитав:
— А чи дійсно було випадковим те падіння Елізабет з запряженої поні бідки? Що тобі підказує твоя інтуїція?
Я спробував помислити тверезо. Надто важливим здавалося питання.
— Я майже певен, що випадковим. Вона прийшла до пам’яті з амнезією, афазією і бозна-ще якими розладами, котрі годі й намагатися було діагностувати у двадцяті роки. Малювання стало для неї чимось більшим за просто терапію. Вона була справжнім вундеркіндом, і першим її геніальним витвором стала вона сама, як особистість. Доморядниця Няня Мельда теж була цим вражена. А та історія, що була надрукована в газеті, її прочитали люди під час сніданку, дехто теж був вражений.., але ж ти розумієш, люди, вони...
— Що вражає за сніданком, забувається в обід, — підхопив Ваєрмен.
— Господи, — промовив Джек, — якщо я стану таким циніком, коли доживу до ваших літ, то краще б мені подати у відставку зараз.
— Це тобі Ісус-Криспіс, синку, — попередив Ваєрмен і голосно розсміявся. Приголомшливо це прозвучало в нашій ситуації. І дуже класно.
— Інтерес загалом почав вщухати, — продовжив я. — Це також стосується й самої Елізабет. Я маю на увазі, хто знуджується швидше за трирічну дитину?
— Тільки цуценята та папужки, — відповів Ваєрмен.
— Креативно попалили всю трійцю, — зазначив Джек. — Офігітельна у вас концепція.
— Отже, вона почала... почала... — мене перемкнуло, я не міг вимовити далі й слова.
— Едгаре? — лагідно спитав Ваєрмен. — Ти в порядку?
Я не був у порядку, але мусив. Якщо я розклеюся, Томом все не завершиться.
— Це просто схоже на те, якою гарною вона виглядала в галереї. Розумієте, гарною. Так, ніби повернула собі все колись втрачене. І якби не втручання тієї...
— Розумію, — сказав Ваєрмен, — випий води, мучачо.
Я випив води і змусив себе знову повернутися до нагальних справ.
— Вона почала експериментувати. Від олівців до малювання аквареллю пальцями вона перейшла, я гадаю, за якісь кілька тижнів. Кілька малюнків з кошика зроблено авторучкою, а деякі, як мені здається, звичайною малярною фарбою, я й собі якось думав спробувати нею помалювати. В неї такий цікавий тон, коли висохне...
— Це будеш розповідати на своїх лекціях з мистецької техніки, мучачо.
— Авжеж, авжеж. — Я випив ще трохи води. Мені полегшало, я повернувся до теми. — Вона також почала експериментувати з різними побічними медіями. Гадаю, це доречне тут слово. Я певен. Крейда на цеглі. Рисування на пляжному піску. Одного разу вона намалювала портрет Тесі морозивом на кухонному столі.
Джек сидів, нахилившись вперед, зчепивши руки поміж своїми жилавими ногами, і хмурив брови.
— Едгаре.., це все ви, часом, не зі стелі? Ви самі бачили це?
— Якоюсь мірою. Іноді це було дійсно видіння. Іноді не більше як... ну, як подих від її малюнків, і від малювання її олівцями.
— Але ви вірите, що це правда?
— Я знаю.
— Її цікавило, збережуться її малюнки чи ні? — спитав Ваєрмен.
— Ні. Створення їх значило набагато більше. Вона експериментувала з медіями, а далі почала експериментувати з дійсністю. Змінювати її. Отут-то її й почула Персе, я гадаю, саме коли вона почала бавитися з реальністю. Почула і прокинулась. Прокинулась і почала гукати.
— Персе була серед того знайденого мотлоху, чи не так? — спитав Ваєрмен.
— Елізабет гадала, що то лялька. Найкраща з усіх лялька. Але вони не могли возз’єднатися, доки вона не набралася достатньо сили.
— Кого саме ви тут називаєте вона? — перепитав мене Джек. — Персе чи дівчинку?
— Ймовірно обох. Елізабет була лише дитиною. А Персе... Персе дуже довго проспала. Вона спала під товщею піску. У розпачливому забутті.
— Невимовно поетично, — глузливо зауважив Джек, — але я щось не доберу, про що ви розповідаєте.
— Я й сам також, тому що її я не бачу. Якщо Елізабет і малювала Персе, вона знищила ті малюнки. Я тут вбачаю якийсь зв’язок з тим, що на старість вона почала колекціонувати порцелянові фігурки, хоча це може бути просто випадковий збіг. Що я точно знаю, так це те, що Персе встановила зв’язок з дівчинкою спершу через її малюнки, а потім через її тодішню улюблену ляльку Новін. А ще Персе започаткувала щось на кшталт... програми розвитку. Не знаю, як це інакше можна назвати. Вона переконала Елізабет почати малювати речі, які потім втілювалися в дійсності.
— Виходить, вона і з вами грала в цю гру, — зазначив Джек, — Цукерка Браун.
— І моє око, — додав Ваєрмен. — Не забувай про лікування мого ока.
— Мені хотілося б вважати це цілком власними досягненнями, — сказав я, — ...але чи так воно? Були ж і інші випадки. В основному невеличкі... хоч би ті, коли мої малюнки слугували мені віконцями, крізь які я заглядав далеко... — Щось мене почало заносити на манівці, цього мені аж ніяк не хотілося, бо цей шлях пролягав прямісінько до Тома. Тома, котрого треба було зцілити.
— Розкажи нам решту того, що ти взнав з її картинок, — нагадав мені Ваєрмен.
— Гаразд. Візьміть той позасезонний ураган. Його викликала Елізабет, можливо, з допомогою Персе.
— Ви мене лякаєте до всирачки, — промовив Джек.
— Персе сказала Елізабет, де лежить той мотлох, а Елізабет розповіла своєму батькові. Серед тієї негіді була й... скажімо, порцелянова статуетка вродливої жінки, можливо, фут заввишки. — Так, я її побачив, не детально, але загалом фігурку, і її порожні, без зіниць, перлини замість очей. — То була здобич Елізабет, законний приз за спасіння в морі, а вже коли її витягли з води, отут-то вона й почала діяти по-справжньому.
Джек заговорив дуже повільно.
— Едгаре, давайте для початку поміркуємо, звідки така штука могла взятися?
В мене на язиці зачесалися слова, не знати звідки, але вони точно не були моїми: «Були старші боги в інші часи, королями й королевами вони були». Я не промовив цих слів. Я не бажав їх чути, навіть в цій яскраво освітленій кімнаті не бажав, тож тільки струснув головою.
— Не знаю. І також не знаю, під прапором якої країни міг той корабель бути принесений сюди якимись вітрами, можливо він напоровся корпусом на риф Кітт і загубив якусь частку свого вантажу. Більшу частину цієї історії я не знаю напевне.., але гадаю, це міг бути власний корабель Персе, а щойно вона вийшла з води і щільно присмокталася до потужного дитячого мозку Елізабет Істлейк, тоді вона змогла і його викликати.
— Корабель мертвих, — промовив Ваєрмен. На його обличчі застиг вираз зачудованої і зляканої дитини. Надворі вітер потрясав густу рослинність, кивали головами рододендрони, від берега до нас долітало рівномірне, сонне гупання хвиль. Я закохався в цей звук з першого дня на острові Дума, і не перестав його любити, але зараз і він мене лякав.
— А корабель називався.., як? Персефона?
— Хай буде так, — погодився я. — Мені приходило в голову, що Персе — це, можливо, скорочена версія Елізабет від повної назви. Це не має значення, ми тут не обговорюємо давньогрецьку міфологію. Ми говоримо про щось набагато древніше і набагато похмуріше. А також голодне. Таке, що має багато спільного з вампірами. Тільки зголодніле не по крові, а по душах. Принаймні мені так ввижається. Елізабет тримала біля себе нову «ляльку» не довше місяця, і бозна-яким було життя в старому Гнізді Чаплі впродовж того періоду, але гарним воно ніяк бути не могло.
