Острів Дума - Кінг Стівен (лучшие книги онлайн TXT) 📗
— Тоді ж Істлейк замовив собі й срібні гарпуни? — спитав Ваєрмен.
— Не можу сказати. Я багато чого не розумію, бо всі знання зараз отримую від Елізабет, а вона тоді була крихітною дитиною. Я не можу знати, що відбувалося в її іншому житті, бо після того вона покинула малювати. А якби вона пам’ятала все, що відбувалося, коли вона ще малювала...
— Вона б намагалася все забути, — завершив Джек мою думку.
Ваєрмен сидів понуро.
— Під кінець вона досягла того, що забула майже все.
— Пригадай малюнок, на якому у всіх такі широкі, дурнуваті, наркоманські посмішки, — сказав я. — То була спроба Елізабет повернути світ до ранішого стану, яким вона його пам’ятала. Як було в часи до Персе. Щасливі часи. Ще до того, як потонули її сестри, вона вже була налякана, але боялася прохопитися комусь про це словом, бо відчувала, що всі неприємності, які відбуваються з ними, відбуваються з її вини.
— Які неприємності? — спитав Джек.
— Точно не знаю, проте там є один рисунок, де такий собі жокей-негритосик, фігурка з тих, що їх колись любили ставити на паркових галявинах, намальований догори ногами. Гадаю, цим все сказано. Гадаю, для Елізабет тоді все перекинулося з ніг на голову. — Щось ще було приховано в тім жокеї, я був певен, але не знав, що саме, і не на часі було зараз про це міркувати. — Гадаю, перед утопленням Тесі й Лори і відразу після цього вся родина була чимось на кшталт в’язнів у своєму Гнізді Чаплі.
— І тільки Елізабет розуміла, в чім причина? — спитав Ваєрмен.
— Не знаю, — знизав я плечима. — Дещо могла розуміти Няня Мельда. Ймовірно, вона щось знала.
— А хто жив у тому домі в часи після знайдення скарбу і до утеплення? — спитав Джек.
Я замислився.
— Вірогідно, Марія і Ганна могли приїздити додому зі школи на вікенди, а Істлейк міг від’їздити у бізнесових справах у березні і квітні. А от Елізабет, Тесі, Лора і Няня Мельда, я певен, жили там весь час. І Елізабет намагалася вималювати свою нову подружку «з існування», — я облизнув губи, вони в мене дуже пересохли. — Вона робила це кольоровими олівцями, тими, що в кошику. Це було перед самим утопленням Тесі й Лори. Можливо, в попередній вечір. Бо їхнє утоплення — це її покарання, вірно? Так само, як Том мусив вбити Пам, щоб покарати мене за настирливість. Вам зрозуміло це?
— Господи Вседержитель, — прошепотів Джек.
Ваєрмен дуже зблід.
— До того, я гадаю, Елізабет мало що усвідомлювала, — я помовчав, відтак знизав плечима. — Чорт, я не пригадую, чи я сам усвідомлював щось в чотири роки. Але до того, скоріш за все, найгірше, що траплялося в її житті — не рахуючи випадання з бідки, якого, можу присягтися, вона зовсім не запам’ятала, — було, хіба що, тато шльопне по сідниці, чи Няня Мельда по руці, коли вона тягнулася по гарячий, щойно з печі, пиріжок. Що вона знала про природу зла? Вона знала тільки, що Персе бридка, Персе виявилася не гарною, а поганою лялькою, вона була неслухняна і весь час робила якісь капості, її треба було позбутися. Тож Ліббіт сіла зі своїми олівцями і папером для малювання і сказала собі: «Я можу це зробити. Якщо я не поспішатиму і старатимуся, я можу це зробити». — Я замовк і потер рукою собі очі. — Гадаю, так воно й було, але ви можете ставитися до моєї оповіді критично. Можливо, до неї домішалися мої власні спогади про самого себе. Моя пам’ять іноді робить всякі трюки. Всякі дурні, гівнисті вибрики.
— Не муч ти себе так, мучачо, — промовив Ваєрмен. — Попустися. Вона намагалася «вималювати Персе з існування». Як таке можливо зробити?
— Намалювати і стерти.
— Персе їй цього не дозволила зробити?
— Персе не знала. Я майже певен цього. Бо Елізабет вміла приховувати свої наміри. Якщо ви запитаєте мене, яким чином, відповісти вам я не зможу. Якщо ви запитаєте мене, чи була це її власна ідея, спланована у чотирирічному віці...
— Це цілком ймовірно, — втрутився Ваєрмен. — Цілком відповідає стилю мислення чотирирічної дитини.
— Я не можу зрозуміти, як їй вдалося це приховати від Персе, — зазначив Джек. — Я маю на увазі... такій маленькій дитині.
— Я теж не знаю, — відповів я.
— Ну, в будь-якому разі це не подіяло, — довершив Ваєрмен.
— Еге ж, не подіяло. Гадаю, вона зробила рисунок, і зробила його олівцем, а потім його геть витерла. Людину це, можливо, вбило б, як я вбив Цукерку Брауна, але ж Персе не була людиною, її це тільки розлютило. Вона відплатила Елізабет тим, що забрала її сестер-близнят, котрих мала художниця обожнювала. Тесі й Лора пішли на Тінявий пляж не на пошуки нових скарбів. Їх туди було загнано. Вони зайшли у воду і пропали.
— Та не назавжди, — сказав Ваєрмен, і я зрозумів, що він згадав сліди маленьких ніг. Не кажучи вже про істоту в мене на кухні.
— Так, — погодився я, — не назавжди.
Знову загув вітер, цього разу так потужно, що щось гупнуло об берег за тією стіною будинку, яка виходила на Затоку. Ми аж підскочили.
— А як воно дістало цього Емері Полсона? — спитав Джек.
— Не знаю.
— А Адріана, — нагадав Ваєрмен. — Чи Персе її також вхопила?
— Я не знаю, можливо. — Неохоче я додав: — Цілком ймовірно.
— Ми не бачили Адріану, — уточнив Ваєрмен. — От так.
— Поки що не бачили, — відповів я.
— Але малі дівчатка потонули, — сказав Джек так, ніби намагаючись розставити всі крапки. — Ця штука, Персе, заманила їх у воду. Чи ще якось затягнула.
— Так, — кивнув я. — Чи ще якось.
— Але ж потім були пошуки. Багато прийшлих людей.
— А як же без цього, Джеку, — сказав Ваєрмен. — Люди знали, що вони пропали. Той же Шенінгтон, наприклад.
— Це мені зрозуміло, — не вгавав Джек. — Саме про це я й кажу. Отже, Елізабет, її батько і домоправителька просто закосили на дурників?
— А який у них був вибір? — спитав я. — Чи Джон Істлейк мусив держати перед півсотнею добровольців промову «Хокало забрало моїх донечок, шукайте Хокала»? До того ж він міг нічого тоді не знати. Хоча в якийсь момент мусив би все зрозуміти. — Я згадав той малюнок, де вінкричить. Кричить і стікає кров’ю.
— Мене цікавить найбільше, за яку ціну її можна ухойдокати, — сказав Ваєрмен. — Я хочу знати, що відбувалося після того, як пошуки припинилися. Перед самою смертю Елізабет сказала щось про те, що її можна знову утопити в сплячку. Вона мала на увазі Персе? А якщо так, як це можна зробити?
Я похитав головою.
— Не знаю.
— Чому ти не знаєш?
— Бо решта відповідей заховані на південному кінці острова, — пояснив я йому. — Там, де залишилося перше Гніздо Чаплі. І, я гадаю, там же залишилася Персе.
— О’кей, годиться, — сказав Ваєрмен. — Якщо ми не готові стрімголов втікати з Думи, мені здається, мусимо йти туди.
— Взявши до уваги те, що трапилося з Томом, у нас взагалі нема вибору, — сказав я. — Багато моїх картин продалися, і хлопці не будуть вічно їх тримати в «Ското».
— Викупіть їх назад, — запропонував Джек.
Та я й сам вже зважував таку можливість.
Ваєрмен похитав головою.
— Більшість власників картин не захочуть їх продати навіть за подвійну ціну. А наша історія їх не переконає.
На це ніхто з нас не мав що сказати.
— Але вона не така сильна при денному світлі, — пояснив я. — Пропоную почати о дев’ятій ранку.
— Мені годиться, — сказав Джек, підводячись. — Я буду тут за чверть. А зараз я збираюся переїхати міст і опинитися в Сарасоті.
Міст. Якась думка почала крутитися мені в голові.
— Ти можеш просто залишитися тут, — запропонував Ваєрмен.
— Після такої розмови? — настовбурчив брови Джек. — З усією моєю повагою, дядюню, але я пас. А завтра буду точно.
— Денна форма вбрання довгі штани й високі чоботи, — нагадав Ваєрмен. — Там густі зарості і можуть бути змії. — Він почухав собі рукою щоку. — Схоже, я буду змушений пропустити завтрашню тризну у Аббот-Векслера. Родичам міс Істлейк доведеться гризти одне одного. Яка жалість... агов, Джеку.
Джек вже був взявся за клямку дверей. Тепер він обернувся.
