Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
— Хто капітан цього судна? — спитав один із поліцейських англійською із сильним акцентом.
— Я, — відповів пілот.
Поліцейський подав йому два аркуші паперу.
— Це документи на арешт. Ці двоє пасажирів мусять піти з нами.
Пілот швидко проглянув папери і зиркнув на Начальника з Феррісом.
— Зателефонуйте доктору Сінскі, — наказав Начальник пілоту літака. — Ми перебуваємо тут із міжнародною місією для невідкладного розв’язання кризової ситуації.
Один із поліцейських зміряв Начальника поглядом і презирливо пхикнув.
— Доктору Елізабет Сінскі? Директорці Всесвітньої організації охорони здоров’я? Та вона ж сама й наказала заарештувати вас!
— Цього не може бути, — відказав Начальник. — Ми з паном Феррісом прибули до Туреччини, щоб допомогти доктору Сінскі!
— Мабуть, погано допомагали, — озвався другий поліцейський. — Доктор Сінскі зателефонувала нам і назвала вас обох організаторами біологічного теракту на території Туреччини. — Він витяг наручники. — Ви підете з нами до відділка на допит.
— Я вимагаю адвоката! — скрикнув Начальник.
Через півхвилини на нього й Ферріса начепили наручники, силоміць випроводили з літака й грубо заштовхали на заднє крісло чорного седана. Авто рвонуло геть і помчало бетонним покриттям летовища до віддаленого кутка аеропорту, де зупинилося біля огорожі із сітки-рабиці. Ворота відчинилися, й авто проїхало крізь них. Опинившись поза межами огорожі, яка тягнулася по периметру аеропорту, чорний седан, проскакавши ковбанями через пустище, усіяне скелетами старих літаків та уламками списаного аеродромного обладнання, зупинився перед старим службовим приміщенням.
Двоє людей в уніформі вискочили з авта й уважно обдивилися прилеглу територію. Вочевидь, задоволені тим, що їх ніхто не бачить, вони швидко поскидали уніформу й викинули її геть. А потім допомогли Феррісу й Начальнику вибратися з авта і зняли з них наручники.
Начальник потер зап’ястя й подумав, що без наручників якось краще живеться.
Ключі від авта — під килимком, — сказав один з агентів, кивнувши на білий мікроавтобус, що стояв неподалік. — В автобусі є мішок з усім, що ви прохали: проїзні документи, телефони з картками, одяг і декотрі інші речі, які, на нашу думку, вам можуть знадобитися.
— Дякую, — сказав Начальник. — Молодці хлопці.
— Просто добре треновані, сер.
І з цими словами двоє турків сіли до чорного седана й подалися геть.
«Сінскі однаково мене просто так не відпустила б», — переконував себе Начальник. Відчувши це ще перед посадкою в Стамбулі, він встиг надіслати місцевому відділенню Консорціуму електронною поштою термінове повідомлення, у якому йшлося про те, що, можливо, йому з Феррісом знадобиться термінова евакуація.
— Гадаєте, вона переслідуватиме нас? — спитав Ферріс.
— Хто, Сінскі? Так, — кивнув Начальник. — Безумовно. Хоча, гадаю, нині вона має важливіші клопоти.
Двоє чоловіків увібралися до білого мікроавтобуса, і Начальник швидко обнишпорив мішок, знайшов необхідні документи і про всяк випадок приготував їх. Видобувши з мішка бейсболку, Начальник витяг із неї акуратно загорнуту маленьку пляшечку щотландського віскі «Гайленд- парк» і начепив бейсболку на голову.
«Молодці хлопці».
Начальник поглянув на жовтувату рідину в пляшці й подумав, що вона може зачекати до завтра. «Хоча, — тут він уявив собі розчинний мішок Цобріста, — ще невідомо, яким воно буде, оте завтра. Я порушив своє основне правило, — подумав Начальник. — Я здав свого клієнта».
Начальник відчув себе якимось неприкаяним, наче плив навмання за течією, що несла його невідомо куди. Він знав: найближчими днями світ накриє хвиля повідомлень про катастрофу, у якій він відіграв чималеньку роль. «Без мене цього б не сталося».
Уперше за все своє життя чоловік відчув, що необізнаність і нейтралітет уже не дають йому моральної переваги. Демонстративне й навмисне небажання знати, самоусунення від проблем припинило бути невразливою моральною позицією. І його пальці висмикнули корок із пляшки шотландського віскі.
«Пий і лови кайф, — сказав він собі. — Так чи інак, а жити тобі лишилося недовго».
Начальник надовго припав до пляшки, насолоджуючись теплом, яке полилося йому в горло.
Раптом темряву прорізали фари й блакитні проблискові маячки поліцейських авт, які швидко оточили їх з усіх боків.
Начальник підскочив і панічно озирнувся навсібіч... а потім сів і закляк мов камінь.
«Утекти неможливо».
Коли працівники турецької поліції з гвинтівками напоготові наблизилися до автобуса, Начальник зробив останній ковток віскі й спокійно підняв над головою руки.
Цього разу він знав, що то не його люди.
Розділ 101
Швейцарське консульство в Стамбулі розташоване по Левент-плаза, 1, в ефектному ультрасучасному хмарочосі. На лінії горизонту давньої столиці його увігнутий фасад із блакитного скла нагадує футуристичний моноліт.
Майже годину тому Сінскі, покинувши підземелля, приїхала сюди, щоб організувати в одному з офісів консульства тимчасовий командний пункт. Місцеві радіостанції гуділи новинами про панічну втечу публіки із завершального концерту в міському резервуарі, де оркестр виконував симфонію Ференца Ліста «Данте». Про деталі не повідомлялося, але присутність міжнародної медичної групи в захисних костюмах спричинилася до найнеймовірніших чуток.
Сінскі стояла, дивлячись у вікно на вогні великого міста, й почувалася страшенно самотньою. Вона інстинктивно простягла руку до амулета, але на звичному місці його не знайшла. Дві половинки розбитого талісмана лежали тепер у неї на столі.
Щойно директорка ВООЗ завершила координацію в часі цілої низки зустрічей, які мали відбутися в Женеві впродовж кількох найближчих годин. Фахівці з різних агенцій уже виїхали, і Сінскі сама планувала невдовзі вилетіти зі Стамбула, щоб їх поінформувати про те, що сталося. Якась милосердна людина з нічного персоналу консульства принесла їй чашку гарячої справжньої турецької кави, яку Сінскі не забарилася випити.
Молодик із персоналу консульства зазирнув у розчинені двері її кабінету.
— Пані! З вами хоче поговорити Роберт Ленґдон.
— Дякую, — відповіла вона. — Нехай зайде.
Двадцять хвилин тому Ленґдон зв’язався із Сінскі по телефону й розповів їй, що Сієнна Брукс втекла від нього, викрала моторний човен і подалася в море. Сінскі вже чула цю новину від представників влади, які й досі обшукували прилеглу територію, але безрезультатно.
Коли висока постать професора замаячила у дверях, Елізабет Сінскі ледь упізнала його. Костюм Ленґдона був брудний, темне волосся скуйовдилося, а очі були запалі й втомлені.
— Професоре, з вами все гаразд? — спитала Сінскі, підводячись.
Ленґдон стомлено всміхнувся.
— Так. Проте бувало й легше.
— Прошу, — сказала вона, кивнувши на стілець, — сідайте.
— Ота зараза, яку винайшов Цобріст... — почав він без передмов, — я гадаю, вона вирвалася на волю ще тиждень тому.
Сінскі терпляче кивнула.
— Так, ми дійшли того самого висновку. Допоки про які- небудь симптоми не повідомлялося, однак ми вже готуємо окремі проби для поглибленого аналізу. На жаль, може пройти кілька днів чи навіть тижнів, поки ми не дізнаємося, що це за вірус... і на що він здатен.
— Це векторний вірус, — заявив Ленґдон.
Сінскі ошелешено схилила набік голову, вражена тим, що професор мистецтвознавства знає цей термін.
— Перепрошую?
— Цобріст створив поширюваний повітрям вірус, здатний змінювати ДНК людини.
Сінскі підвелася так рвучко, що аж стілець упав. «Цього й близько не може бути!»
— Звідки ви це знаєте?
— Від Сієнни, — тихо відповів Ленґдон. — Вона сама мені про це сказала. Півгодини тому.
Сінскі вперлася долонями в стіл і поглянула на Ленґдона з несподіваною недовірою.
— Отже, вона не втекла?
— Звісно, що втекла, — відповів Ленґдон. — Я не зміг спіймати її, і вона помчала на катері в море, маючи змогу зникнути назавжди. Але потім передумала. І повернулася з власної волі. Сієнна хоче допомогти з розв’язанням цієї кризи.
