Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (читать книги полные .txt) 📗
Він широко посміхнувся і підняв її підборіддя.
— Ну, Речел, ти найрозумніша дівчинка, яка мені зустрічалася в життя.
— Ми повинні заховати її, цю шкатулку, як я ховаю свою Сару!
— Ось цим ми і займемося. — Джіллер показав на скриньку, що стояла на постаменті. — Це підробка. Тобто вона не справжня, а лише схожа на справжню. Значить, з її допомогою нам вдасться обдурити їх на деякий час, і ми втечемо, перш ніж вони розберуться, в чому справа.
Речел подивилася на підробку. Так, точнісінько як справжня.
— Джіллер, ти найрозумніший чоловік, якого я знаю!
Його усмішка злегка погасла.
— Боюся, дитя моє, що я розумніший більше ніж мені було б корисно. — Він знову посміхнувся. — Так ось, дивися, що ми зробимо.
Він взяв буханець, який принесла Речел, і розламав його навпіл. Потім виколупав звідти частину м'якоті. Половину він засунув собі в рот, так що щоки його надулися, другу половину дав дівчинці. Вона жувала так швидко, як могла. Хліб був смачним і ще теплим. Коли вони все з'їли, Джіллер взяв справжню шкатулку, поклав на місце з'їденої серцевини і знову з'єднав обидві половинки. Потім показав їй.
— Що скажеш?
Речел скривилася.
— Весь пом'ятий і поламаний. Люди зрозуміють, що його розламали.
— Ну що за розумниця! Але я все-таки чарівник, мабуть, зможу небудь зробити, а?
— Мабуть, — кивнула вона.
Джіллер поклав хліб на коліна і провів над ним рукою вздовж і поперек. Потім він знову показав їй буханець. Ніяких тріщин! Буханець виглядав як новенький!
— Ну, тепер ніхто не здогадається! — Речел засміялася.
— Будемо сподіватися, дитя моє. Я заговорив хліб і оточив його мережею чарівника, щоб ніхто не відчув магічної сили шкатулки, яка там захована.
Він розклав на стільці тканину, загорнув у неї хліб і зав'язав вузли, так що вийшов мішечок. Потім поклав мішечок на долоню і показав Речел. Зараз він не посміхався, очі його були сумними.
— А ось тепер найважче, Речел. Нам треба винести звідси шкатулку. Ми не можемо заховати її в замку, тут її знайдуть. Ти пам'ятаєш, де я ховав у саду твою лялечку?
Речел гордо посміхнулася: вона пам'ятала це.
— У третьому вазоні праворуч.
— Так. Я сховаю там скриньку, як ховав лялечку, а ти повинна будеш так же дістати її звідти і винести з замку. — Він нахилився до неї ближче. — І ти повинна будеш зробити це сьогодні ввечері.
Речел почала смикати поділ сукні. Вона знову готова була заплакати.
— Джіллер, я так боюся доторкатися до шкатулки королеви.
— Я розумію, ти боїшся, дитя моє. Але згадай: це не її шкатулка. Адже ти ж хочеш, щоб людям перестали відрубувати голови?
— Так, — відповіла вона крізь сльози. — Але хіба ти сам не можеш винести її із замку?
— Клянусь тобі, Речел, якби я міг, я б давно це зробив. Адже за мною стежать і не хочуть, щоб я залишав замок. Якщо мене зловлять з скринькою, вона потрапить до Отця Рала, але ж цього не можна допустити, правда?
— Правда… — Тут вона по-справжньому злякалася. — Ти ж казав, що втечеш разом зі мною? Ти обіцяв!
— І я збираюся стримати слово, повір мені. Але мені треба два дні, щоб прокрастися в Тамаранг. І було б дуже небезпечно залишати шкатулку тут ще на один день. І ще я не можу винести її звідси сам. Сховай її у своєму сховку, в притулок-сосні. Там ти почекаєш, поки я зможу приховати нашу втечу і приєднатися до тебе.
— Я постараюся. Якщо ти кажеш, що це важливо, то я зроблю.
Джіллер піднявся і сів у крісло. Речел він посадив до себе на коліна.
— Послухай мене. Навіть якщо ти проживеш ще сто років, ти ніколи нічого не зробиш в житті важливішого за це. І тобі доведеться бути сміливою, як ніколи в житті. Ти не повинна нікому довіряти і не повинна нікому віддавати шкатулку. Я прийду через кілька днів, але якщо щось трапиться, і я не прийду, ти повинна будеш сховатися де-небудь зі скринькою до зими. Потім все влаштується. Якби я міг когось прислати на допомогу тобі, я б зробив це. Але я не можу. Тільки ти одна можеш врятувати нас.
Речел дивилася на нього злякано й здивовано.
— Але ж я ще маленька.
— Тим кращее. Адже всі вважають, що ти — ніхто. Хоча це неправда. Зараз немає нікого на світі, хто означав би більше за тебе. Але ти можеш обдурити їх усіх, тому що вони цього не знають. Ти повинна зробити це, Речел. Я потребую твоєї допомоги так само, як і всі. Я знаю, що тобі вистачить розуму і відваги.
Речел зауважила, що очі його стали вологими.
— Я буду старатися, Джіллер. Я буду сміливою. Ти кращий за всіх на світі, і якщо ти кажеш, що так треба, я зроблю, як ти скажеш.
Він похитав головою.
— Я був дуже дурним. І далеко мені до найкращої людини на світі. Якщо б тільки я колись був розумніший, і згадав би, чого мене вчили, в чому мій істинний обов'язок, заради чого я став чарівником, то, можливо, мені не довелося б тебе зараз про це просити. Але як і для тебе, для мене це зараз найголовніша справа в житті. Ми повинні зробити це, Речел. Але не підведи. Що б там не було, не давай нікому зупинити тебе. Нікому.
Він доторкнувся пальцями з обох сторін до її лобі, і Речел відчула, що голова її стала легкою і вона перестала боятися.
Речел знала: вона виконає обіцяне і тоді більше ніколи не буде слухатися принцесу. Вона буде вільною.
Джіллер раптом забрав свої пальці.
— Хтось іде, — прошепотів він і швидко поцілував її в чоло. — І нехай захистять тебе добрі духи!
Він встав і підійшов до дверей, притулившись до стіни. Буханець хліба він сховав під мантією і приклав палець до губ. Двері відчинилися. Речел схопилася. Це була принцеса. Речел присіла. Коли вона підійшла, принцеса дала їй ляпаса і засміялася. Речел, потираючи щоку, опустила очі і тут побачила позаду ніг Віолетти, на підлозі, шматок хліба. Вона швидко глянула на Джіллера. Він теж зауважив хліб. Бесшумніше, ніж кіт, він нахилився, схопив шматочок хліба і поклав у рот. Потім за спиною принцеси прослизнув в двері, так що та його навіть не помітила.
Келен сама простягла Річарду руки, чекаючи, поки він візьме мотузку і зв'яже її. Її очі дивилися в порожнечу. Вона вже говорила, що втомилася, але й у Річарда від втоми голова стала ніби свинцевою. Тому сьогодні вона чатувала першою. Що вона могла розрізнити своїм незрячим поглядом, Річард не знав.
Він тримав мотузку, і руки його злегка тремтіли. Йому здавалося, що остання надія ось-ось покине його. Ніщо не змінюється, не стає кращим, триває їх виснажливий поєдинок: вона хоче померти, він робить все, щоб не допустити цього.
— Досить з мене, — прошепотів він, дивлячись на її витягнуті руки, освітлені слабким вогнем невеликого багаття. — Келен, може, ти хочеш померти сама, але вбиваєш ти мене.
Вона подивилася на нього, і світло багаття відбився в її зелених очах.
— Тоді відпусти мене, Річард. Прошу тебе, якщо ти хоч трохи думаєш про мене, доведи це.
Він випустив мотузку. Тремтячими руками він зняв з пояса ніж Келен і з хвилину розглядав його. Потім отямився і засунув у піхви у неї на поясі.
— Ти перемогла. Іди. Іди, щоб я не бачив тебе.
— Річард…
— Я сказав, йди звідси! — Він показав на дорогу, по якій вони прийшли. — Повертайся, і нехай ці тварюки роблять там свою справу. З ножем ти можеш тільки все зіпсувати. А мені нестерпно було б думати, що ти не виконаєш те, що хочеш. Нестерпно думати, що після всього ти не зможеш померти.
Він повернувся спиною і сів біля вогню на повалену вітром ялинку. Келен мовчки подивилася на нього, потім зробила кілька кроків назад.
— Річард… після всього, що ми пережили, я не хочу прощатися з тобою… ось так.
— Мені яке діло, чого ти не хочеш? Ти свого домоглася. — Він з зусиллям змушував себе говорити. — Іди з моїх очей.
Келен кивнула, дивлячись у землю. Річард закрив обличчя тремтячими руками.
— Річард, — сказала вона тихо, — коли це все скінчиться, ти будеш думати про мене краще, ніж думаєш тепер.
Ось воно що. Він переліз через колоду, підійшов до неї і схопив її за комір.
