Круглянський міст - Быков Василь Владимирович (бесплатные версии книг txt) 📗
Але ось шерхіт озимини під ногами стих, і він опинився на чомусь голому й твердому, не відразу зрозумівши, що це дорога. Тоді він подивився в один її край, у другий — дорога пролягла якраз упоперек його напрямку, а в який бік було краще повернути, він не знав. Пройшов десяток кроків ліворуч, подумав і вернувся праворуч, весь час напружено взираючись у стемнілу далечінь, у якій були непевність і щось загадково-страхітливе.
Дорогою він ішов, мабуть, довго, думаючи, що має ж вона врешті-решт привести в село. Потрапити на сільську вулицю в нього не було наміру — там варта, мужики і поліцаї; хтозна, як поставляться вони до незнайомого нічного приблуди. Краще зайти з городу в якийсь двір. Правда, тепер у нього автомат — новенький, з лакованою ложею ПКШ, з яким можна постояти за себе, — це не гвинтівка зразка 1891 року. Але все ж краще обережно. Необережність їм надто дорого обійшлася нині.
Напереді, однак, знову, здається, чекав його ліс — нагромаджена чорнота нерівною смугою зовсім затулила і без того затьмарений краєвид. Стьопка стишив крок, автомат пересунув на плече під пахву, готовий у будь-яку секунду рвонути коротеньку ручку затвора. Але він ще не дійшов до цієї череди дерев, як учув збоку нібито знайомий, хоч одразу не зрозумілий ним глухий стук об землю. Хлопець став, і тоді, виразніше почувши удари, здогадався, що це забивали кіл. Так, схоже, кіл, та ще, мабуть, каменем — кілька важкуватих ударів віддалося в землі. Стьопка подумав, що б це могло означати, і потім, обнадієний, несміло ще зрадів.
Він збіг з дороги і тихо, ледве не крадькома, подибав на цей стук, який, утім, одразу стих. Тоді Стьопка присів, знизу вгору огледів світлуватий край неба — поблизу нічого підозрілого не було видно. М’яко, майже нечутно ступаючи стернею, він пройшов ще кроків двісті і знову, пригнувшись, огледівся. Знову нічого навколо не було видно, тільки звіддаля широко чорніло куп’я лозняку, між якого стирчали вгору рідкі деревця вільшин. Тим часом трава долі побільшала, стала м’якшою, під чоботами мокро зачвякало — починалася полонина. Він уже хотів було повернути в обхід, коли зовсім поруч — так близько, що він аж здригнув, зненацька побачивши, — був кінь. Почувши хлопця, кінь тривожно махнув головою і стих, а Стьопка зупинився, присів, зирнув туди-сюди, але близько, здається, нікого не було. Обережно, щоб не злякати тварину, він пішов до коня.
Кінь, як і досі, тихо стояв з допитливою боязкістю. Повернувши голову в його бік і, видно по всьому, спантеличено чекав його наближення. «Кось-кось», — ласкавим шепотом покликав Стьопка і витяг руку. Ніби в ній було щось смачне. Потім цією ж рукою він намацав долі вірьовку і коротенький кілок, убитий у стерню, котрий одразу ж, натужившись, видер. Тепер треба було, не сполохавши коня, залізти на нього.
Стьопка закинув за спину автомат і, перебираючи в руках вірьовку, помалу потягнув за оброть. Кінь витягнув морду, але не пішов. Тоді Стьопка сам пішов до нього, тримаючися за вірьовку, але ще не дійшов, коли кінь раптом коротко й злякано заржав.
Стьопка здригнувся і вилаявся, злісно шарпонув за оброть. Він підійшов уже впритул і рукою вхопився за мокрий твердий хребет, та кінь крутонувся задом, не даючися.
«Ах ти, падло!» — стишено вирвалося в хлопця злісно-розпачне, мов прокльон. Не випускаючи вірьовки, він уже рішучіше обіруч ухопився за хребтину, але скочити знову не встиг — кінь метля- нувся вбік.
І тоді ззаду він почув глухуваті, мов удари в землю, штуршки чиїхось кроків.
— Хто тут? — почулося страхаюче-загрозливе. — Що ти робиш?
Стьопка відскочив од коня, але вірьовки не випустив, тільки правою рукою за ствол тицьнув з-за спини автомат. Зразу ж зрозумів, що автомата можна було не чіпати, — до нього хтось біг: невеличкий, у розхристаній одежині чоловік, босий, як це він одразу помітив у мороку по тонких з підкасаними штанами ногах. Не відповідаючи, Стьопка почекав, поки той, уповільнивши біг, нерішуче підходив до нього.
— Куди ви берете? Це мій кінь.
По голосу Стьопка остаточно переконався, що це підліток, і знову відчув себе майже спокійним і впевненим. Він подумав, що зблизька вигляд його і особливо зброя дадуть хлопцю все зрозуміти без розпитів.
— А ти хто? Ану підійди ближче!
Хлопець не дуже рішуче підійшов і спинився трошки віддалік, усією своєю постаттю віддаючи боязню й недовір’ям. Кінь з високо зведеною головою уважно дивився на господаря, ніби не тямлячи, що тут відбувається.
— Це мій кінь. Не беріть, дядьку, мого коня.
Стьопка потягнув за вірьовку, кінь нехотя переступив, і він ближче підійшов до хлопця.
— Де підвода?
— Підвода? Вдома.
— А дім де?
— Дім? Та он за околицею.
— А хто вдома є?
— Вдома мама і бабця.
— А поліцаї у вас є?
— Ну, є…
Хлопець, здається, щось уже зрозумів і тихо стояв у намоклому, з чужого плеча піджачку, покірливо чекаючи його запитань. Стьопка, одначе, подумав, що підводу, мабуть, не доведеться брати — якось обійдуться конем, а то налізеш іще на поліцію. Глянувши, куди показував хлопець, Стьопка здогадався, що та чорна гряда неподалік, яка здалася йому лісом, була селом з деревами, садами: на краю вгадувалася сіра світлувата пляма — мабуть, нова стріха якоїсь будівлі.
— Коня віддамо, — сказав він. — Через пару днів тільки.
Хлопець, однак, бодай зовсім уже осмілів і, ступивши на крок ближче, заперечив:
— Та не можна мені без коня. Я молоко вожу.
— Ну, знаєш! Ти молоко возиш, а нам треба людину рятувати. Ану потримай свого шахрая!
— Та не беріть, дядьку, їй-бо, не брешу: ніяк мені без коня! — наполягав хлопець, одначе взяв коня за оброть і притримав. Стьопка грудьми скочив на конячу холку і з приємністю очепив ногами теплі боки.
— Дядьку, партизани не роблять отак!
Стьопка шарпонув було за вірьовчаний повід, кінь слухняно повернув у потрібний бік, та раптом хлопцева безвихідь чи, може, його докір якось зачепили Стьопку.
— Ну, ось що… Гайда з нами, — сказав він. Завеземо куди треба й оддамо. Завтра дома будеш.
10
По лісу вони пробиралися пішки обидва, ведучи коня на поводі. Містину цю підліток знав, він одразу ж знайшов стежину край рівчака і, розводячи руками мокре віття, упевнено вів Стьопку з конем.
Либонь, було за північ. Ніч іще поглухішала, ліс затаївся, навіть не стало чутно шарудіння крапель, тільки рівно тупали ззаду конячі копита та серед гілля, сполохано залопотівши крилами, часом кидався геть який-небудь потривожений ними птах. Однак у лісі, як і досі, було мокро, незатишно й тривожно; тремтливий холод невидимим вологим туманом розповзався між кущів.
Стьопка напористо тягнув за собою коня, який, однак, не дуже охоче йшов за чужим. Звісно, коня краще було б доручити підлітку, але хтозна, що в того в голові. До того ж у чагарнику деякий час тому Стьопка відчув запах диму, і це почало дещо непокоїти. Добре, якщо палили Бритвін з Данилом, а коли хтось чужий? Таке сусідство, звичайно, не подобалося, і він тривожно вглядався в туманний морок рову, щоб не спізнитися вбачити вогонь. Він і справді його хутко вбачив — крізь хмизняк коротенько блиснула червона плямка і зникла. Спинившись на хвильку, Стьопка подумав, що, здається, це вони.
Справді, на краю тої самої невеличкої прогалини біля струмка блискав маленький вогник, поряд з яким повільно ворушилася сутулувата постать у ватнику. Зачувши їх над рівчаком, постать круто повернулася і на мить знерухоміла, вглядаючись у пітьму. Але вони вже спускалися в рів, Стьопка стишено прикрикнув на коня, який боязко сунувся на підігнутих задніх ногах, деручи копитами землю. Удвох з хлопцем вони притримували його за оброть і хутко спустилися, збігши до самого вогнища.
Бритвін поправив на плечах якийсь ватник і відступив убік, гойдаючи ззаду, по заростях, хитку хмуру тінь.
— Ну, ось кінь, — сказав Стьопка. — А підводи нема.
