Круглянський міст - Быков Василь Владимирович (бесплатные версии книг txt) 📗
Він чекав, що Бритвін або викаже задоволення, що вдалося добути коня, або почне докоряти, чому без підводи. Проте колишній ротний глянув на незнайомого підлітка, який скромно спинився збоку, і байдуже і не торопко сів біля вогню; побіч, розіп’ята на ралицях, сушилася його шинелька.
— Дарма старався.
Стьопка не зрозумів і запитально подивився на Бритвіна, але той з мовчазною вогкуватістю на обличчі простяг до вогнища долоні і почав грітися. Вогонь поволі розгорявся, дим сірими клубами плив угору, але діставав і до очей. І тоді Стьопка, вже відчувши недобре, почув якесь тупання в другому кінці прогалини. Туди ж косив насторожений погляд кінь. У тьмяній вовтузні тіней під хмизняком, одначе, можна було розгледіти зігнуті плечі Данила, який, стоячи на колінах, щось колупав у землі. Пройнятий кепським передчуттям, Стьопка кинувся до нього, але відразу за конем наткнувся на прикритий кожухом бугорок. З-під овчинної поли витикалися дві босі, недоречно білі в темряві ступні.
Далі можна було ні про що не питати.
Раптом відчувши себе вщент знесиленим, Стьопка опустився біля цих босих, близько зсунутих ступнів, по яких делікатним дотиком гуляли відблиски, і зрозумів, що найстрашніше, чого він боявся, сталося. І не з ним, слабаком і невдахою, не з вайлом Данилом, навіть не з Бритвіним, а з найліпшим, найдорожчим для нього в загоні чоловіком.
Не в змозі повірити, що це не сон, не хворовитий, недоречний привид, Стьопка в абсолютному змертвінні прикипів позирком до цих надто збілілих ступнів, і перед його очами помалу випливали з туману ті, вбачені ним у сосняку, сірі, подзьобані воронням ноги. Тепер він не міг, та й не старався осмислити ту безсумнівну спільність, яка об’єднувала їх якимсь однаковим сенсом, — цей сенс він осягав почуттям. Незважаючи на те, що там був невідомий, зовсім байдужий йому чоловік, а тут лежав Маслаков, на галявині, як і там у сосняку, вже владарювала смерть. Вона відштовхувала, полохала і своєю несправедливістю, як завжди, гнітила живе.
Степан сидів довго, пригнічений розпачем і кривдою за командира, а може, і за себе також, — на життя, на війну, а більше на сліпий випадок, який частіше за все інше господарив над їх долею.
— Тепер не підвода — лопата потрібна. Лопати нема? — спитав біля вогнища Бритвін.
Приголомшений горем, Стьопка не озвався, однак, певно, підліток дав знати, що лопати в них нема, бо Бритвін не питав більше. Кінь постояв, повглядався на Данила в мороку і, помалу переступаючи, почав скубти молоду траву. Стьопка ж усе сидів, ні об чім не думаючи, змертвівши всіма своїми почуттями, байдужий до всього і передусім до самого себе. Він сильно змерз від нічного холоду, тіло його почало мимоволі час від часу тремтіти під вологим мундиром. Бритвін, певно, помітивши це, сказав:
— Годі колотитись. Підміни Бороду.
Стьопці було все одно що робити, головне для нього минуло, а все інше втратило сенс. Він покірливо підвівся і посунув до похмурої постаті на краю прогалини.
— Що тут підміняти! Було б чим, давно б викопав, — буркотів Данило, але виліз із неглибокої, по коліно, ями і віддав хлопцю вишаруваний у землі тесак. — На, довбай!
Стьопка понуро стояв у мороку на розкиданій землі. Не підводячи очей, узяв у Данила штик і, коли той ступив до нього, почув чи, може, відчув, що крок його якийсь не такий, як досі, незвиклий для Данила. І тоді він завважив, що Данило вже в чоботах. На Бритвіні ладний ватник, у цього чоботи — вже все поділено. То що ж! Це було дуже звичайно і зрозуміло в їхньому житті: речі, як завжди на війні, переживали людей. Стьопка звик уже до цього, проте щось в його душі мимоволі й неусвідомлено ворухнулося коротенькою незгідною образою невідомо на кого.
Він скочив у могилку і почав драти й сікти тесаком туге й тверде, мов ремінь, лісове коріння, яким так густо й безладно переплетена, либонь наскрізь, земля. Нашматувавши, руками викидав химерної форми обрубки. Одначе все це він робив ніби вві сні, машинально, не займаючи своєї свідомості. Його думки безладно снували в голові, часом затримуючись на чомусь далекому, дріб’язному і не обов’язковому для такої хвилини, щораз обриваючись і перескакуючи на інше. Часом вони зникали зовсім, і тоді він чув близьку розмову там, біля вогню. Навмисне суворим тоном, як дорослий малому, Бритвін казав підлітку:
— Ось так! Побудеш, поки заховаємо. А тоді кроком руш додому. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — тихо відповідав хлопчак.
— Коли зрозуміло, то й уся розмова, — сказав Бритвін, але, помовчавши трохи, спитав: — Тобі скільки років?
— П’ятнадцять.
— Батько є?
— Є, але…
— На війні хіба?
— Ні, — сказав хлопець, зітхнувши. Голос його став якийсь невпевнений і ледве чутний.
— Що, в поліції? — здогадався Бритвін.
— У поліції, — тихо підтвердив підліток.
Стьопка в ямі трохи навіть здивувався, зацікавлений і неприємно вражений одночасно. Називається, знайшов помічника! Либонь, про батька треба було запитати раніше, а то ще мав вести з собою до Гриневицького лісу — от би наробив переполоху! Він з відчуттям винуватості подумав, що Бритвін, мабуть, покличе його до вогню і задасть перцю, якого він тепер, безумовно, заслуговував.
— Ну, а ти що ж, виходить, батьку помагаєш? — запитав колишній ротний ще більш похолоділим, майже ворожим голосом.
— Я не помагаю, — сказав хлопець. — Я в партизани піду.
— Ото!
Бритвін — чутно було — розламав гілочку і поклав її у вогонь; миготливі одблиски в довкіллі на момент притухли, затим, помалу пожвавлюючись, заскакали знову. Хлопець насупився і невесело мовчав.
— Нічого не вийде, — сказав Бритвін. — Таких, як ти, в партизани не беремо. Щоб у партизани піти, заслужити треба.
— А я заслужу.
— Це як же?
Хлопець, однак, не відповів, маючи в думках щось надто серйозне, щоб так просто довірити це незнайомій лісовій людині. Стьопці це сподобалося. Він зирнув з ями — невеличка постать в обвислому, вельми поношеному піджачку тьмяно, але з якоюсь упертою гідністю маячіла біля вогнища. Побіч на колінах стояв Данило й підкладав у багаття гілки.
— Тож так! — завершив розмову Бритвін. — Ми підемо, а ти посидиш біля вогню. Як розвидніє, тоді поїдеш. Пойняв? Не раніше. А що не спав, то завтра виспишся.
— Мені вранці молоко на сепаратор везти.
— Встигнеш з молоком своїм, — сказав Бритвін, підвернувши палкою багаття, з якого шаснув миготливий рій іскор.
Полум’я добре розгорілося, на прогалині стало видно, дим у тиші стовпом валив угору і барвистою хмарою зникав у нічному небі. Бритвін відсунувся. Раптом, ніби щось згадавши, він підхопився.
— Слухай, а куди ти молоко возиш?
— У містечко, куди ж іще! — 3 неприхованим незадоволенням сказав хлопець, і Стьопка подумав, що поліцаїв синок, здається, з характером.
— У Кругляни?
— Ну.
Бритвін замовк, якось значущо поглянув на хлопця, потім на Данила. Той, відвалившись на бік, нерухомо позирав на вогонь.
— Через міст їздиш?
— Через міст. А як же.
— Ага! І вчора возив?
— Возив. Пізно приїхали тільки. Партизани постового забили, то не пускали довго.
— Так-так, — сказав Бритвін і всівся зручніше, притримуючи на плечі ватника. — А що ж у них, охорона стоїть?
— Раніше не було, а тепер стоять. Двоє поліцейських із Круглян.
— Ти диви! Все знає. Молодець! А ну йди ближче. Сідай-но, грійся.
Хлопець неспішно зайшов із того боку багаття і опустився навпочіпки. Данило, мабуть, зацікавлений новими обставинами, підвівся й сів рівно, загородивши вогонь. Через прогалину до Стьопки розляглася його широка тінь, у могилі не стало видно нічого, і Стьопка став на коліна, щоб зручніше було колупати. Він уже не дивився туди, лише слухав.
— Отак. Сушися. Також мокрий. Як тебе зовуть?
— Митя.
— Дмитро, значить. Хороше ім’я. У мене був друг Дмитро. То, кажеш, партизани поліцая забили?
— Еге. Ввечері підкралися й застрелили. Ровба його прізвище. До війни в маслопромі працював.
