Круглянський міст - Быков Василь Владимирович (бесплатные версии книг txt) 📗
Деручи в могилці корені, Стьопка скромно порадів: це вже його робота. Дивно тільки, як удалося попасти: навіть не дуже цілився. Після такої звістки стало зрозуміло, чому не наздоганяли: либонь, теж витягували з-під мосту забитого й упустили його з Маслаковим.
— Так-так, — щось пожвавлено міркував Бритвін. — Бачу, ти хлопець гарний. Мабуть, ми тебе візьмемо. Тільки… — він не договорив і повернувся на другий бік. — Даниле, ану, по секрету!
Обидва вони піднялися від вогнища і, гойдаючи на кущах полохливі тіні, ступили кілька кроків до ями. Стьопка випростався, переводячи дух, Бритвін торкнув за рукав Данила.
— Ти казав про тол. Це де?
Данило переступив чоботами, невесело подивився в хмизняк.
— Був. А чи є зараз…
— Це де? У Фроловщині?
— Так.
— Слухай, треба підскочити.
Не відповідаючи, Данило гучно висякався в траву, старанно витер п’ятірнею ніс і бороду.
— Так темно ж. А там болото, лихо на нього. Та й не знаю, чи швагер той дома, — почав він понурим, глухим голосом, який завжди у нього свідчив про небажання. Бритвін, однак, урвав:
— Нічого! Сідай на коня і скачи.
Вони повернулися до багаття, в якому тепер зосереджено порпався Митя. Данило на ходу гучніше вже сказав:
— Так той… у мене ж., обріз бісів!
— Бери гвинтаря!
— Що гвинтар! Автомат якби. Товкачу!
— Навіщо автомат? Хай з гвинтівкою їде, — хмуро сказав Степан.
Бритвін суворо:
— Дай автомат!
Стьопка з силою ввігнав у землю тесак і тихо вилаявся: більш за все на світі йому не хотілося тепер віддавати автомат. Але наказ Бритвіна прозвучав так категорично, що хлопець утримався від суперечки і підняв з-під вільшини колишній маслаковський ПКШ.
Бритвін з нетерпінням підганяв Данила:
— І давай, скачи. На це тобі дві години. Фроловщина недалеко, я знаю.
Данило, однак, усе щось порпався, явно не поспішаючи на завдання, до якого в нього, схоже, не дуже лежала душа.
— Кожух мокрий… Коли б ви дали ватник.
— На. На і ватник, — рішуче шарпонув його з пліч Бритвін.
— Тільки не марудь.
З мовчазною зосередженістю Данило вдягнувся, взяв на краю прогалини коня і, натужно тягнучи його за повід, поліз наверх.
11
Бритвін більше не сів до вогнища, біля якого тепер господарював Митя, а постояв на прогалині і, коли тупіт коня стих, підійшов до Степана.
— Ну, довго тут колупатися будеш?
Хлопець випростався — могилка була ще мілкувата, йому до пояса, але Бритвін, прикинувши, визначив:
— Досить! Давай закопувати.
Так і сказав. Не «ховати» чи «хоронити», а «закопувати». І саме від цього слова Стьопці знову стало не по собі, ніби тим самим колишній ротний зневажив Маслакова. Хлопець помовчав, міркуючи, що, мабуть, варто б ще поглибити: земля тут суха і нетверда. Струмок куди нижче. Але Бритвін підійшов до небіжчика.
— Давай сюди! Дмитре, ану підмогни!
Митя зі слухняною готовністю скочив од вогню, але зразу ж, зрозумівши, що від нього буде потрібно, в хмурній нерішучості спинився віддалік. Стьопка видерся з ями.
— Стривайте! Що ж, так і закопувати?.. Він витер об траву тесак і, огледівшись у миготливому присмерку, підійшов до молодої ялинки, гілля якої стирчало з темряви на прогалину.
За хвилину Стьопка зібрав ув оберемок лапки, які хутко наламав, і знову скочив у яму. Тут було тісно й незручно, але, притоптуючи в пітьмі, Стьопка так-сяк вистелив лапками дно. Потім, затискаючи в собі дуже зміцнілий наостанку жаль, із кількох лапок злагодив узвишшя під голову — ніби готував Маслакову постіль. І справді, постіль назавжди, на вічний сон.
— Ну, готово там? — не терпілося Бритвіну. — Давай усі сюди.
Затим одкинув мокрий Данилів кожух, і вдвох зі Стьопкою вони взяли під пахви небіжчика.
— Дмитре, бери за ноги! — розпоряджався Бритвін. Митя обхопив дві босі ступні ніг.
— Взяли!
Маслаков, здається, ще поважчав: утрьох вони ледве підняли його прогнуте в попереку, ще не заклякле тіло й тяжко потупали до могили. Там, грузнучи чоботами в свіжій землі, постали вдовж вузької щілини-ями і почали опускати. Це було незручно, важке тіло намагалося висковзнути в яму. Стьопка притримував його за студену, не дуже гнучку вже руку. Опускаючи, перебрав пальцями до кисті, по-давнішому перев’язаної брудним бинтом і, вхопившися за неї, аж сполохався: здалося — завдав болю. Зразу ж зрозумів марність свого сполоху, але за перев’язану долоню більше не взявся — укляк на піску, опускав тіло все нижче, аж поки не відчув, що воно м’яко лягло на пружинисті лапки.
— Ну от! — випростався Бритвін. Давай загортати!
— Підождіть!
Нагнувшись у чорну пащу могили, Стьопка водноруч позапиху- вав туди решту ялинових гілок, накрив найбільш обличчя небіжчика, і вони з незрозумілим полегшенням стали дружно горнути землю. Стьопка гріб руками, Бритвін чоботом, Митя, також уклякши, обіруч вигрібав із трави рештки накопаної землі. Вогнище вже догоряло, ледь-ледь світячи по чагарниках дрібними язичками вогню.
— Ну, так! Закінчуй, а ми в огонь підкладемо, — витираючи об траву руки, сказав Бритвін. — Дмитре, ану пошукай десь дровець!
Митя зразу ж подався нагору, а Стьопка тим часом завершив могилку.
На галявині стало пусто й тихо, вона ніби попросторішала тепер без коня, без Маслакова, з невеличким вогнищем на краю, біля схилу. Зробивши все, що можна було зробити стосовно до мертвого, Стьопка відчув себе таким одиноким, таким нещасним- непотрібним на цьому світі, як, мабуть, не відчував ніколи. Єдине, що тут ще вабило його, було багаттячко; хлопець підійшов до Бритвіна.
— Що, до ранку тут побудемо?
— Побудемо.
— А потім?
— А потім спробуємо гримнути, — сказав Бритвін, стоячи навпочіпки і згрібаючи долі недогарки, які він кидав у вогнище. Спроквола на вугіллі весело застрибали вогники, зблизька освітивши сухе, ніби просмалене, обличчя ротного.
— Як це гримнути?
— Побачиш як. Планчик один є.
Стьопка не став допитуватись, вирішив: скаже сам. Але той не сказав, затаївся, що взагалі було в його характері, і Стьопка мовчав, не знаючи ще, чи можна сприймати серйозно трохи самовпевнені слова цього чоловіка.
— Такий план маю, що ахнеш! Якщо вигорить, звісно.
Степан похмуро мовчки сидів, спідлоба позираючи на Бритвіна і боячися повірити йому.
Митя щось барився з ломаччям — спершу чути було його шастання по згірку, а потім і воно стихло. Степан подивився туди, вслухався і трохи занепокоєно сказав:
— Не збіг би. Глянути мо’?
— Не збіжить. Тепер він до нас, як прив’язаний.
Степан слабо хмикнув: так уже й прив’язаний! Зрештою, навряд утече, покинувши тут коня. І справді. Незабаром вгорі зашуміло, зашорхало, і з темряви показався сам Митя, який волік вірьовкою оберемок гілля.
Бритвін з трохи не властивою для нього жвавістю зрадів:
— От здорово! Цілий віз! Такий і на коні не повезеш!
Митя був явно втішений похвалою: маленький і з вигляду трохи слабуватий на свої п’ятнадцять літ, він, одначе, виявився на диво старанним у праці. Любо дивитися було на величезний оберемок, який він по-хазяйсыси впорядкував побіч і акуратно змотав вірьовку.
— На коня я віз он який кладу! — підняв він руку вище себе.
— Харашо, харашо. А коня як звуть?
— Коня? Рослик. Дволіток він, молодий ще, проте ладний коник. А розумний який!
— Та ну?
—Їй-бо. Ото відійдеш куди, сховаєшся, гукнеш: «Рослик!» — і біжить. А то як зарже!
— Ти диви! Мов дресирований.
— Та де! Хто його дресирував? Просто я дуже дбаю про нього: і годую сам, і на випас. У нічліги тим літом водив. Тоді його в мене німці забрали. Вранці веду його з Круглянського лісу — їдуть троє. Верхи. Ну і забрали. Гадав — усьо: пропав мій Рослик. Аж прибігає вночі. Чую — хрумкає хтось. Вискочив — ходить по двору, траву скубе. І повід порваний.
— Да, замєчатєльний кінь, — погодився Бритвін.
