Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Гудкайнд Террі (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
Але причиною її болю був не тільки залишений нею Річард, але і Ніккі з Джилліан. Нікі вже пережила багато, і зараз її справи могли стати ще гіршими, якщо тільки це було можливо. Джеган так само погрожував покарати Джилліан, якщо Келен ще хоч раз доставить йому неприємності або послухається його наказів.
Вона тільки сподівалася, що, не маючи можливості впливати безпосередньо на неї, Джилліан не будуть безглуздо мучити. Але як би вона не хотіла залишитися і допомогти їм, було щось у наказі Річарда Келен іти, що змусило її зробити так, як він сказав.
Це виглядало так, як ніби він віддав все, тільки б побачити, як вона втекла, і якби вона відкинула шанс, куплений ним ціною свого життя, то все, зроблене ним, звернулося б у ніщо. Це зробило б безглуздим все його жертвування собою.
Вона не могла пригадати, щоб вона хоч раз так переживала через чого-небудь. Келен знала, що ставлення Сестер до Річарда далеке від хорошого. Та й солдати жадали його крові. Вона думала — він вже мертвий, чи його ще катують.
Сльози бігли по її щоках. Вона не могла позбутися думок про нього, і, думаючи про нього, вона не могла зупинити сльози. Вона просто не могла викинути з голови Річарда, лежачого там, на землі, безпорадним.
Що ще гірше, вона була так близько до того, щоб отримати відповіді. Вона знала, що Річард міг заповнити багато прогалин в її пам'яті. Здавалося, що він повинен був знати про неї дуже багато. Здавалося, що він навіть знає щось про Самуеля і про цей дивовижний меч, який той носив.
Вона згадала, як Річард кричав на Самюеля: «Самуель! Ти ідіот! Скористайся мечем і розколи нашийник на її шиї!»
Ці слова досі дзвеніли у вухах Келен. Жоден меч не може розрізати метал. Але Річард знав, що меч Самюеля міг.
Більш того, це підказало Келен, що Річард знав Самуеля. Це також підказало їй, що як би погано Річард не думав про цю людину, він настільки хотів бачити її в безпеці, що був згоден на те, щоб Самуель допоміг їй втекти.
— Що ти знаєш про Річарда? — Запитала вона.
Деякий час Самуель скакав мовчки. Нарешті він відповів.
— Річард злодій. Той, кому ні за що не можна довіряти. Він шкодить людям.
— Звідки ти знаєш його? — Запитала вона людину, навколо якого були обплетені її руки.
Він впівоберта озирнувся на неї через плече.
— Зараз не час обговорювати це, прекрасна леді.
Річард, що прикривався загоном Морд-Сіт, Докас з Іганом і людьми з Першої Когорти, поспішали до усипальниці, що стала проломом у палац з катакомб, розташованих під плато.
З ним була Ніккі. Незважаючи на те, що вона до цих пір не до кінця поправилася, вона наполягла на тому, що буде поряд з ним. Річард знав, що вона турбується через те, що може повернутися звір, і він не зможе зупинити його без її допомоги.
Вона хотіла бути поруч, щоб допомогти йому, якщо знадобиться. Кара, хоч і турбувалася про Ніккі, погодилася з її аргументами про безпеку Річарда. Ніккі пообіцяла, що відпочине, як тільки Річард все огляне. Річард думав, що її обіцянка відпочити залишиться нездійсненною, оскільки припускав, що вона може просто звалитися на ходу.
У міру того, як вони йшли по широких коридорах, вони минули незліченну кількість спалених останків, застиглих в гротескних позах. Білі мармурові стіни несли обпалені відмітини в місцях, в яких засліплені палаючі люди стикалися з ними і залишали свої відбитки.
Ці закопчені силуети виглядали, як парад примар, за винятком плям крові, служачих мовчазним свідченням того, що ці сліди залишені людьми, а не примарами.
У кімнатах і бічних проходах Річард бачив мертвих солдатів Імперського Ордена. Вони використовували заблоковані коридори, як приховані плацдарми.
— Ти стримав свою обіцянку, — Нікі сказала втомленим голосом не просто з вдячністю, але замилуванням.
— Мою обіцянку?
Нікі через силу всміхнулася.
— Ти обіцяв, що знімеш це з моєї шиї. Коли ти це сказав, я тобі не повірила. Я не могла відповісти, але я не вірила, що ти зможеш.
— Лорд Рал завжди виконує свої обіцянки, — сказала Бердіна.
Нікі посміхнулася, як могла.
— Я здогадалася.
Натан, помітивши їх, коли вони спускалися по коридору, зупинився на перехресті і почекав, поки вони його наздоженуть. Він вийшов з коридору праворуч.
І був дуже здивований.
— Ніккі! Що сталося?
— До Річарда повернувся Дар. Він зумів зняти нашийник з моєї шиї.
— А потім з'явився звір, — додала Кара.
Брови Натана витягувалися в міру того, як він вдивлявся в Річарда.
— Звір, що йде за тобою? І що з ним трапилося?
— Лорд Рал вистрілив у нього, — відповіла Бердіна, — Ці спеціальні болти для арбалетів, які ви знайшли, спрацювали.
— Цього разу, — прошепотіла Ніккі.
— Мені легше від того, що перш ніж зникнути, стріли послужили службу, — сказав Натан, притуливши руку до голови Ніккі, — Я подумував про подібне, — пробурмотів він розсіяно, піднявши пальцями повіки Ніккі. У міру того, як він вдивлявся в її очі, з його горла пролунав звук, який сказав що він не задоволений побаченим. — Тобі треба відпочити, — вимовив він, нарешті.
— Я знаю. Це скоро.
— Що там з коридорами нижче? — Річард запитав Натана.
— Ми якраз закінчили їх зачистку. Знайшли кілька солдатів Ордена, які намагалися сховатися. На щастя, у зони, яку вони перекрили кам'яною плитою, не було іншого проходу в палац. Це був тупик.
— Тим краще, — сказав Річард.
Один з офіцерів Першої Когорти висунувся із Натана.
— Ми знищили їх усіх. На щастя, у палац їх проникло не так багато. Ми зачистили все на шляху до похоронної кімнати. Люди стоять тут в очікуванні нас.
— Я якраз хотів зробити так, як ти запропонував, — додав Натан. — І очистити від них катакомби.
— Тоді нам треба обрушити декілька тунелів, щоб переконатися, що ніхто більше не зможе пробратися, — Річард знав, що ворожі солдати були далеко не головною проблемою. Сестри Тьми, котрі пробралися в палац, представляли б набагато гіршу загрозу.
— Не впевнена, що це можливо, — сказала Ніки.
Річард глянув на неї.
— Чому ні?
— Тому, що ми не знаємо справжньої протяжності цих катакомб. Ми можемо відрізати ту ділянку, через який вони проникли, але вони можуть пробратися через інший прохід в якомусь абсолютно невідомому нам місці. Ці тунелі під нами можуть тягнутися на милі і милі. Ми зовсім не знаємо цю мережу.
Річард зітхнув.
— Є над чим помізкувати.
Ніхто не став сперечатися.
Коли вони йшли по коридору, облицьованому білим мармуром, Нікі кинула на Річарда погляд, який він знав. Це був осудливий погляд учителя.
— Нам треба поговорити про ці намальовані на тобі червоні символи.
— Так, — несхвально зауважив Натан, — Я б теж хотів взяти участь в цій розмові.
Річард кинув погляд на Ніккі.
— Добре. Раз вже ми хочемо поговорити, то я хочу почути все про те, як ти ввела в гру від мого імені шкатулку Одена.
Нікі злегка здригнулася.
— Ах, про це.
Річард нахилився до неї.
— Ага, про це.
— Ну, як ти вже сказав, нам треба про це поговорити. Фактично, деякі з символів, намальованих на тобі, мають пряме відношення до скриньок Одена.
Річард зовсім не був здивований. Він знав, що деякі з символів мали відношення до сили Одена. Він навіть знав, що вони означали. Зрештою, саме тому він зобразив їх на собі і своїх людях.
Нікі вказала.
— Ось. Тут вони проникли в палац.
Увійшовши в простеньку кімнату, Річард озирнувся. Стіни були списані символами древнєд'харіанської мови про похованих давним-давно людей Труна була відкинута в сторону, відкриваючи вид на йдучу вниз драбину.
Коли вони поспішали, повертаючись у палац через катакомби, навколо була непроглядна темрява і Річард не зміг нічого розгледіти. Едді вела їх крізь темряву. Річард навіть не знав де вони були, коли пробиралися до палацу.
