Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
— То що, не можна хоча б відбійники вздовж траси поставити, раз таке діло?
— Не поможе, — крутить головою дядько.
— Ну, все-таки безпечніше було б!
— Не поможе, — повторює дядько з непохитним фаталізмом. — Место таке.
— А освятити?
— Сильно багацько б святить прийшлося…
Якось дивно він це говорить, і на мить западає ніякова пауза: так буває, коли розмова гальмує на роздоріжжі, вибираючи — рухатись далі чи, описавши коло, звертати назад. Першою зважується жінка:
— Там через дорогу могильник був у голодовку… Звозили з села трупи й закопували там… Ми, як малі були, то весною бігали дивиться, — де неглибоко, земля просідала, то часом кості людські виносило… Здоровенний, казали, був могильник! То вже потім через нього асфальт проклеїли…
— Через цвинтар?!
— Та який цвинтар! — аж немов сердито відґедзькується дядько. — Хто там який цвинтар тогді, в тридцять третім робив! Скидали в яму, засипали, й познаки ніякої не оставалося… Старі люди тільки місце помнили, хто жив остався…
— Еге, бабка Мокленчиха, що той год умерла, було, щовесни на поминки туди ходила свічку світить… Отак-о, було, просто в землю вкопає, а та й горить… Раз до самої ночі горіла, помниш, Вась? Нам аж сюди у вікно було видно…
— Да ну його, таке споминать… Але жінку вже не стримати:
— А раз, як ми малі були, то хлопці найшли там череп і стали ним у хутбола ганять…
— А, то вже ти дурної завела!..
— А чо дурної, чо дурної? — ображається молодиця, знову прибираючи оборонної пози «руки під бюстом». — Щитай сам: Льонька Митришин — раз!
— Льонька п'яний був…
— Ти з ним пив?! А якби й п'яний, то що?! — заперечує вона, нітрохи не збентежена деякою непослідовністю такого заперечення. — Ви ж подумайте, — знову звертається до гостей, — в Афганістані парень служив… той, що черепа найшов… Воєнне училище кончив, уже старшим літінантом був, і ніяка пуля його там не взяла! А приїхав до батьків ув отпуск — і втопився! Пішов на ставок купаться…
— П'яний був, то й утопився, — впирається дядько. — А людям лиш би язиками молоть…
— Дак якби ж один Льонька! А то всі хлопці, що з ним тогді черепа ганяли! Всі до єдиного, ні одного вже в живих не осталося! Колька Петрусенків на мотоциклі розбився, як я ще в школу ходила, Фєдьку коні побили п'яного, — три дня в больниці вмирав, бідняга!
— А Вітька Вальчин, ой, ну то вобще…
— Ну, то отдельна історія…
— Да, подумайте тільки — яду од колорадських жуків чоловік випив!..
— П'яний був? — тупо перепитує Адріян, мимоволі заворожений цим макабричним звітом.
— Нє, не п'яний, там друге… Обидився сильно. У Нінки, сусідки, кошельок був пропав, то вона на Вітьку напалася. Ну, що нібито він украв. А він обидився. На роботі випив яду, прийшов додому, каже жінці: «Валя, я буду вмирать». Кинулись скору визивать, ну пізно вже було, не одволодали…
— А кошелька потім найшли! — тріумфує молодиця. — На вигоні — Нінка, роззява, його сама там упустила!..
Дарина відчуває потребу сісти. Ноги їй нагло зробились ватяні в колінах, колись уже раз таке було, коли?.. Ах так, у Владиній лазничці, коли вона змивала з себе «портрет» діви-войовниці…
— Ну дак і при чом тут отой хутбол?.. Наче вони з того вмерли! Придумають ото… лиш би язиками молоть!
Чимось дядька в цьому випадку рішуче не влаштовує дружинина містика. Дивно, думає Адріян, — сам же першим заговорив про «таке место». Чи, може, дядько також у дитинстві грав у футбол людськими черепами — і, як більшість людей, готовий сприймати ідею метафізичної відплати рівно до тих пір, поки на осквернених могилах розбиватимуться чужі машини, — але ніяк не його власна?.. Поки поливалка змиває з асфальту кров незнайомців, це ще «лайв-шоу», як на телеекрані, — а от коли під ту саму статтю потрапляють уже односельці, то виходить, що й я-коханий теж не застрахований, а на таке ми вже категорично не згодні — да, Вась?..
— Я ще понімаю — церкву валить, — діловито розмірковує Вась. — То — да, там — бувало… Туди, конєшно, лучче не лізти… Батько розказували, в них у селі як церкву валили, то хто там старався — всі до году з світа посходили! Один, дак зразу там і розбився — із дзвіниці впав, як покрівлю здирать поліз. То так та дзвіниця необдерта й стояла, ніхто більш не соглашавсь, — аж поки, в голодовку вже, солдат не привезли… Ну дак то ж церква! То я понімаю, да. А череп, ну що череп — покойник, та й вже!..
Дарина присіла на краєчок канапи, охопивши плечі руками, щоб погамувати дрож. «Дуже багато смертей». Так сказала їй Влада уві сні, коли шукала тим смертям «охоронної грамоти». Ось воно як. Ось воно, значить, що.
Її знов пересмикує мерзлякуватим дрижачком: янгол смерти пролетів. Учорашня розмова з Вадимом, ще незаспана й невивітрена з живої пам'яти, тепер вражає її, наче в кривому дзеркалі, своєю моторошною абсурдністю: як кривляння божевільного, або як той дитячий футбол із черепом замість м'яча, — якоюсь розв'язно-пародійною, ґротесковою несумісністю з усім, що відбувається зараз перед Владиним полотном: Дарина сливе фізично відчуває густе тепло, що від нього валує, — як від клаптя свіжоздертої шкіри. Владка, Владуха. Байкерша, гонщиця, дівчинка-переможниця… Ох, та плювать на всі ті гробані перемоги, не в них річ, як же всі ті потвори не відчули головного: ти була геніальною художницею, мала, з якою ж нестримною силою тебе перло — очей не відвести, і як же ж нікого не знайшлося, щоб тебе підстрахував?..
«Дуже багато смертей». Правда твоя — таки забагато. Може, коли смертей скупчується так багато в одному місці, і вони нічим не охоронені (а чим мають бути, якою такою «грамотою»?..), то сама їхня маса породжує вже власну ґравітаційну силу — і притягує до себе нові й нові? Як лавина? Лавина, авжеж, — тільки це з давнішої історії, з Куренівської: Бабин Яр у п'ятдесяті теж же накрили асфальтом — звели дамбу й десять років поспіль заливали найбільший у світі людський могильник цементною пульпою з поблизького заводу, щоб і сліду не зосталося. Ще й стадіон із танцмайданчиками зверху повідкривали, — а в 1961-му дамбу прорвало, і п'ятнадцятиметрова гора селевої лавини за півгодини змела з лиця землі цілий мікрорайон, поховавши під собою сотні людей, яких теж не знайшлося кому підстрахувати. І трупи, винесені з Яру, мчало по Куренівці вниз на Поділ упереміж із підхопленими по дорозі живими, — дівчинкою Дарина ще встигла наслухатися від дорослих усіх тих жахастиків, до яких ця тітка така ласа: про відірвану дитячу ручку, що лишилася в руці у матері, коли дитину вихопило лавиною, про вагітну, яку живцем замурувало в утвореній цементовій печері, — Бабин Яр повстав, говорили дорослі, тільки тоді про такі речі говорили пошепки. Пошепки, і накривши подушкою телефона: чомусь радянські люди вірили, що прослуховують їх саме через телефон. А потім розмови потроху зійшли нанівець, — живі свідки розчинились у масі новоприбулих, місто росло, а новоприбулі вже нічого не знали. І йшли грати в футбол, на той самий стадіон «Спартак»: його дуже швидко відбудували.
Мертві тебе забрали, Владочко, — так? Чужі мертві — якраз тоді, коли твоє власне життя попливло, тратячи ґрунт під ногами?.. Вони сильні, мертві, вони можуть; ох які вони сильні. О Боже, які ж вони сильні. Куди нам до них.
Її знов пересмикує струмом. Тітка може подумати, що в неї гикавка. Або контузія, контузія якось краще… Думка набігає за думкою, самовільними розрядами, нестримними, як перейми або як блювота, і за новим нападом їй нараз остаточно розвидняється в голові: Дарина розуміє, як це все тоді відбувалося на дорозі, «на соші», на з'їзді з Переяславської траси, — розуміє, чого дядько боїться, — бо він цілий час боїться, авжеж, від того самого моменту, коли вона впізнала обрізане полотно: раз у раз крадькома зизує на неї й тут-таки, як опечений, ховає погляд, хоч вона, без сорома казка, пожирає його очима, гейби найдорожчу людину в мить розлуки, так, наче сподівається, що він от-от наважиться й договорить зрештою все до кінця, хоч вона й без нього вже все зрозуміла і могла б обійтися без його пояснень, то тільки Адріян іще не второпав, як тут опинилося Владине полотно, — і, збивши вольовим зусиллям бар'єр відрази, вона рознімає досі цілий час судомно стиснуті щелепи і несподівано голосно, як на камеру, питає в дядька:
