Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Я тут не сама, штовхає Дарину раптовий здогад. А хто тут ще є? Хто зі мною?..
Вона відкручує воду й підставляє під крижаний струмінь обидві руки. Яке блаженство, яка це безмежна втіха — просто вода, навіть коли ось так біжить із крана… Жива вода, та сама, що тече в Дніпрі. Чи в них тут артезіанська?
Вона нахиляється й ловить струмінь губами, п'є, ковтає і п'є, як колись, вона бачила, примостившись пив із фонтана голуб: жадібно наставивши дзьоба, цілим тільцем святкуючи кожен ковток. Чи то був пес? Господи, скільки життя довкруги, — і, о Господи, що ж ми з ним робимо…
Підвівши голову, вона дивиться на жінку в дзеркалі — ревлонівська помада розмазалася круг рота, як після поцілунку, — як на пудрениці в жіночій сумочці, знайденій на місці катастрофи: була така картина, було таке фото, «Я щось із цим зроблю, тільки ще не знаю, що», — мокрі цівки стікають по підборіддю, зависаючи сталактитовим потом, ранені губи ворушаться, і Дарина всією шкірою чує власний шепіт:
— Я все зробила, як ти хотіла, Владусь. Все. Я заберу їх. А тепер іди.
— А годинника він мені таки продав! — хвалиться Адріян.
— Давай у правий ряд, — радить Дарина, зосереджена на дорозі: вона пустила його за кермо, бо тепер він у ліпшій од неї формі, проте сама не розслабляється, пильнує: одна голова добре, а дві краще, береженого Бог береже. — Якого годинника?
— А того, що на телевізорі стояв, не завважила? Довоєнний ще — німецький, трофейний! Каже, батько з фронту привіз.
— Круто. А мій дід із фронту привіз осколок у грудях, од якого через рік і помер. І ще дві банки американської тушонки з свого солдатського пайка — сам не з'їв, дітям віз, щоб поласували.
— Так що ж ти порівнюєш. Бачиш, традиція в них така… Сімейна.
— О, дивись, і тут цвинтар!
— Ну, це новий, явно.
— Та вже ж… Заправка, Адюсь! Нам бензину вистачить?
— Знаєш, я б і сам не проти трохи заправитись. Може, станемо десь за Борисполем? А то всі ці «Петрівни» й «Мар'яни» в мене довіри не викликають, а там далі якісь пристойніші корчомки є, ближче до міста…
— За роз'їздом? Добре, давай. Я теж голодна. Як вовк, якщо вже правду казати.
— Це від передозу емоцій за одну добу.
— А Бог його знає… Але чого мене на такий ржач пробило, досі не збагну! Ну що там смішного було, питається?
— Нормальна захисна реакція… Зате які вони після того зговірливі поробилися! Просто зайчики. Цьотка зразу рвонула розпитувати, чи це не тебе вона по телевізору бачила. Мабуть, їм із переляку здалося, що ти тепер їх на весь світ ославиш. Спрацювало дієвіше навіть, аніж згадка про Вадима. І за картини теж уже без спротиву розкололися — що вони в дочки. Так що ти, вважай, переломила хід високих перемовин. За що будеш мати окрему подяку від керівництва.
— У вигляді великого цьома? Слухай, може, ти мене взагалі до себе секретаркою візьмеш? Я принаймні тебе не обкладу…
— Хоч сьогодні. Якщо ти справді згодна.
— Ти що, серйозно?
— Абсолютно. Хіба це не був би найкращий вихід?
— Я ж зовсім не знаюсь на антикваріаті, Адюсь…
— А я тебе підучу. Без проблем. І на мистецтвознавчий не муситимеш вступати.
— Бачу, ти вже починаєш на мені економити…
— Я буду тобі золотим шефом! От побачиш.
— М-да, таких пропозицій ти мені ще не робив…
— Ага, зацінила нарешті серйозність моїх намірів? — він усміхається, але усмішки у відповідь не одержує. — Знаєш, до речі, як Юлічка його окрутила? Це він мені вже наостанці признався, коли ми з ним курити виходили, — вона, виявляється, від самого початку видавала йому себе за власницю! Що це ніби її салон — крутої бізнесвуменші, яку переслідує колишній чоловік, маньяк-алкоголік. Цебто я.
— Я завжди підозрювала, що вона аферистка.
— Ну, не до такої ж міри… А я все дивувався, чого це дядько пропав, і як же вона, з її бультер'єрською хваткою, дала йому вислизнути! Спершу подзвонила мені, що от такий-от алмаз у кожусі до нас прибився, — я, звичайно, заверещав, як різаний кнур, що вже виїжджаю, тримай його, — а поки примчав, то дядько вже тю-тю! Вона мені наплела, що він на автобус спізнювався. А сама звідтоді весь час вела його за моєю спиною.
— А тобі навіщо ж дзвонила?
— Перевірити, видно, хотіла, чи варт шкірка за виправку. Чи це й є саме той момент, коли їй пора починати свою гру. А я їй на радощах і вивалив, що, мовляв, такого фарту в нас іще не бувало… Що, між іншим, щира правда, — дзиґар із зозулею в дядька, виявляється, теж був від батька, теж трофейний — швардвальдський! Це найкраща фірма, з вісімнадцятого століття ще. З того Шварцвальда, з Німеччини, ті зозульки й пішли, то вже потім їх почали називати «швейцарськими» — коли стали корпус робити хаткою, у вигляді шале…
— Обережно, дивись — він моргає!
— Бачу… Ну давай уже звертай, чоловіче, заснув, чи що! — Адріян натискає на клаксон сірій «мазді» попереду. — А дядько, коли вирішив продати дзиґаря, просто пішов розпитуватися по всіх антикварних салонах підряд, де більше заплатять. Отак і попався моїй Юлічці.
— Ну, одне одного варте. Свій до свого по своє.
— Так отож.
— А адреса дочки у тебе?
— Ага. І номер я в базу забив, дядько їй при мені подзвонив. На Березняках вона живе, бульвар Давидова. Руслана зветься. Я думав, буде якась Лоліта чи Анджела…
— Ну, Руслана теж недалеко втекла… А Давидов — це, до речі, той київський градоначальник, який керував ліквідацією Бабиного Яру.
— Жартуєш?
— Анітрохи. Так від радянських часів і не перейменували вулицю.
— Ні фіга собі. То це при ньому на Куренівці дамбу прорвало?
— При ньому, при ньому… Проект то, звичайно, був московський, він був тільки виконавець… За що й удостоївся. Отак-о воно, Адю.
— Я от думаю — хто-небудь коли-небудь візьметься прибирати цю країну?
— Ано, трудно, як каже Амброзій Іванович…
— А бабця Ліна казала — називається «трудно», й робиться далі… Я йому, до речі, вчора дзвонив. Татові. Він тобі вітання переказував.
— Дякую.
— Він тобі й далі для фільму матеріали збирає. Теж дещо цікаве нарив. Я йому вже не став казати, що фільму не буде…
— Фільм буде, Адю. Він скоса глипає на неї.
— Буде, — повторює Дарина з такою непохитною певністю древніх пророчиць у голосі, аж його прошкрібає холодком. — Тепер я в цьому не маю вже ні капелинки сумніву.
Адріян мовчить. Стежить за дорогою.
— Ти ще не зрозумів, так? — озивається вона м'яко, як до дитини.
— Що саме?
— Пам'ятаєш запис мого з Владою інтерв'ю? Ну, того, в Пасажі, що тобі потім снилося, тільки з Гелею в головній ролі?
— Не дуже виразно. А що?
— Влада мені тоді картину пообіцяла подарувати. Із цього самого циклу — «Секрети». Сказала, прийдеш і вибереш собі.
— А потім загинула. А ти не встигла прийти й вибрати. Я розумію, Лялюсь, як тобі шкода, що не маєш по ній жодної речевої пам'ятки. Фото чи відео — це зовсім не те, що лишається по людині зробленого її власними руками, це я дуже добре розумію…
— Нічого ти не розумієш. Якраз вибрати я встигла.
Він знову глипає на неї. Ця жінка ніколи не перестане його дивувати.
— Це була ось ця сама робота, Адю. Оця, що ми в них забрали.
— Не може бути.
— Ця сама. Тільки ще ціла, непорізана, звичайно.
— Ти певна? Може, це тобі тепер заднім числом так здається — що ця сама?
— Ні, не здається. Я її одразу впізнала, з першої хвилини. Це від неї подарунок. Від Влади. Це вона мене сюди привела. На те місце, де її «Секрет» був похований. Про ту подаровану картину, крім нас із нею, ніхто більше не знав.
— Чорті-що…
— Та ні, все просто. Вона дуже акуратна була дівчинка. Знаєш, із тих, хто завжди прибирає за собою — і не любить мати боргів. Я думаю, вона закриває свої земні рахунки. Виконує зобов'язання, що колись на себе взяла. Очевидно, без цього вона не може піти. Я маю на увазі, зовсім піти. Розумієш?
— Угу… Схоже, це не тільки з нею так.
— Ага, мені теж ці гробки тридцять третього з голови не йдуть…
