Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
— А розбиту машину ви вдвох обшукували?
Тепер струмом ударяє дядька. Аж укидає, на хвилиночку, в циганський піт: йоптвоюмать, думає він, оце попав!.. І главне — було б за що!.. Ото саме досадне, за таку херню влетіть, ото зробив, дурак, дочці подарок на новосілля, а хай ти западешся!.. Казав же жінці — не нада брать, не стоїть мороки, — дак уперлася, що, бач, красіво: настоящі картіни, в рамках, як у Києві в лавках продають за великі гроші, Руслані якраз у нову квартіру повісить… От тепер буде їм красіво, і Руслані тож, — як дело по ограблєнію замутять, — ай бля, ото щоб на такій хуйні погоріть!..
І така нестерпно гірка кривда розбирає дядька на цю кричущу несправедливість долі, що, замість боронитися, він вигукує дамочці в живі очі майже з розпачем, як тільки й може гукати невинно потерпілий чоловік жінці з такими материнськими очима:
— Та що там було шукать, у тій вашій машині! Одні картінки ото й були!..
В запалій тиші чути, як десь під стелею дзижчить муха: весна, машинально відзначає Адріян, з новим інтересом розглядаючи дядька. Весна покаже, хто де срав. Як там у ментів звуться знайдені весною трупи пропалих безвісти? Якось так лірично, ага — «підсніжники»! О чорт, о факіншіт. Шмонає, значить, дядько розбиті машини. І, відай, не в першиню йому. Справді, чого добру пропадати — а небіжчику вже однаково… То-то він так зафоркав на байку про караючий череп, ніжний який. Ай да дядько, оце пацан. Не диво, що вони з Юлічкою порозумілися…
— І де вони? — голос Дарині дрижить. — Де решта картин? Їх мало бути п'ять — де ще чотири?..
Господарі ззираються: двійко школярів, заскочених учителем у туалеті за курінням. Цікаво, думає Адріян, чи дядько має «кришу» в ментурі? Менти ж теж можуть бути при інтересі — благо, фотоекспертиза в нас на місці ДТП не обов'язкова, якщо свідків нема, можуть і менти собі по гарячих слідах трошки підлататися, чому ні, пошмонати, то завжди святе — гроші, коштовності… Кому война, а кому мать родна. Він відрухово глипає на гайдівський годинник на телевізорі (за чверть дванадцята): солідний, добротний годинник, прямою дорогою десь із розбомбленого Кеніґсберґа чи Берліна… І піди потім доведи, що жертва мала на собі коштовності. Та й хто буде доводити — вбиті горем родичі? Пора перебирати ініціативу, вирішує він:
— Погана історія, Василю Мусійовичу, — цим разом він уже недвозначно говорить із інтонаціями слідчого, і дядька, який досі напівіґнорував «босяка», перемикає коґнітивним дисонансом. — Дуже погана. Картини ці четвертий рік у розшуку, аварія була резонансна, по всіх каналах тоді передавали… А художниця ця, що загинула, — не тільки близька подруга пані Дарини, — двійко школярів слухняно, мов за порухом указки, переводять погляди на «пані Дарину», — а ще й дружина народного депутата, — він називає прізвище і не без приємности спостерігає, як на обличчі дядька відбивається напружена, от-от пара з вух рвоне, робота думки й проступає вираз щирого болю: ага, дійшло-таки — авжеж, авжеж, із картинками доведеться розпрощатися, хоч як воно жаба душить, ой душить, да, Вась?..
Проте жінка реаґує швидше:
— Дак а хто ж його знав, хто там у тій машині! Вона ж перевернута була… Дарина ціпеніє. Адріян відчуває зараз її думки так, ніби йому самому бомблять мізки електрошоком, ще мить — і він не витримає, зірветься, тільки тривога за Дарину утримує його при контролі:
— А ви не знали, що ваш обов'язок був — викликати міліцію і «швидку»? А якщо вона ще жива була там, у машині? Читайте Кримінальний кодекс, шановна!
На згадку про Кримінальний кодекс тітка здригається, але не подається:
— Дак у грязюці ж валялося! — заходить вона з другого боку, вже жалібно. — Ой, ну ви подумайте, от же ж клопіт який… А якби не взяли, то воно ж би всьо равно було пропало! — натрапляє вона врешті на рятівну думку. — Дощ же ж такий репіжив, що світа Божого не видно було, — скажи, Вась? Ще б трохи так полежало, і всі краски б розкисли… А так я, бачте, сохранила…
Підступившись до полотна, вона по-хазяйськи проводить по ньому рукою, мов килимка розгладжує на продаж, і хитренько косує на Адріяна (на відміну від чоловіка, вона одразу визначила, хто тут головний). За інших обставин Адріяна б посміхнуло: во дає цьотка жару! — але зараз йому не до сміху. Прочумується й дядько:
— Як хочете ту картіну взять собі, то я не протів… як ти, Галю? Хай би забирали, да? Воно нам не сильно й нужне… Тільки відки я знаю, що ви мені правду кажете? Це так усяке прийде в хату й зачне забирать усе, що йому понаравицця…
Адріян розуміє: почався торг. Парочка вже втямила, що вскочила в халепу, але перебиратиме ніжками до останнього, щоб вискочити з неї бодай із якимось зиском, — як не з'їм, то понадкусюю. Інакше вони не можуть, інакше їм теж буде «сильно обидно», як тому сараці, що випив яд од колорадських жуків. Хоча ці, звичайно, не вип'ють, — ці життєлюби…
І тут Дарина починає сміятись. Це не істерика, в жодному разі, вона просто не може стриматись: остання вимовлена дядьком фраза, вкупі з тим його ображеним виразом, застрягає в ній і продовжує крутитися, за кожним обертом здіймаючи нову хвилю непогамовного реготу, — «це так усяке прийде в хату й зачне забирать усе, що йому понаравицця…» — і вона трясеться од реготу, як розґвинчена стара «Таврія» на ґрунтовій дорозі, деренчить безконтрольними мускулами й зв'язками, ой Божечку, втираючи сльози, — rewind, і знов rewind, як перейми або як блювота, «це так усяке прийде в хату…», — вона задихається, і, головне, від повторів ефект нітрохи не слабне, фраза й далі здається їй шалено, на зрив даху комічною, і вона не може зупинитися, хоча, крім неї, ніхто більше не сміється, і вона й сама не змогла б пояснити, що тут смішного, але ж, холера, луснути можна, — труси вже мокрі, і сльози течуть з очей по щоках, як патьоки по передній шибі, розмиваючи дядька з дружиною, «це так усяке прийде в хату й зачне брать…», — і вона підхоплюється на ноги, крутячи головою й давлячись черговим нападом реготу, махає Адріянові, — в порядку, мовляв, вона в порядку, зараз вернеться й приєднається до товариства, ось тільки висміється як слід…
У цю мить тій, котра не може не спостерігати за ними обома зі стіни крізь скалічене, запухле-заплиле постерами око своєї картини, має бути добре видно, що й Адріяна, й Дарину одночасно накриває коротким, як морг блискавки, спалахом дежавю: дивлячись, як Дарина, підхопивши сумочку, вискакує за двері, Адріян згадує точно таку саму недавню сцену в «Купідоні» — збіг вражаючий, як повтор у танці тієї самої фігури, майже rewind, але все-таки не rewind, — дещо змінилось, бо дещо завжди міняється, і висвітлені в нашій свідомості елементи «тоді» й «тепер», хоч і перегукуються між собою навзаєм, як у геометричному орнаменті, при всій позірній конґруентності все ж ніколи не бувають стовідсотково тотожні: цим разом, розуміє Адріян, йому не варт бігти за нею — вона справді зараз повернеться, вона сказала правду, вона в порядку…
Натомість Даринине дежавю приходить прямим продовженням іще несхололого, ще ширяючого їй у голові клаптями брудної піни вчорашнього торгу з Вадимом: у наївній спробі дядька з жінкою, вже припертих до стіни, все ще щось надкусити й сховати за щокою, вона впізнає той самий елемент поведінкової матриці, з яким зіткнулася напередодні, ту саму «депутатську програму» — з кожної мілини зніматися так, щоб затримати за собою контрольний пакет акцій, — і власне в цю мить, коли Вадим із Зозулястим подружжям склацуються їй у свідомості водно і друге передражнює першого, регіт, що був її опав, ущухає, мов нагла весняна злива, — мов анекдот, що робиться несмішним, як тільки його пояснити, — і вона, ще крутячи головою сама до себе за інерцією подивування: ну й ну, це ж треба таке!.. — шморгаючи носом, намацує в сумочці пачку паперових хустинок — і штовхає цнотливо сховані в закапелку білі пластикові двері, на яких гордо, мов начищена солдатська бляха, сяє пісяючий хлопчик…
В лазничці пахне потом і парфумами: заможний дім, збудований із дотриманням усіх міських стандартів. Із дзеркала над умивальником на Дарину дивиться жінка, яку вона десь бачила, але першої миті не впізнає: чи то клоунеса, чи леді Дракула. Ні, швидше актриса німого кіно, що вмивається в гримерці: зйомку скінчено, роль відіграно. (Та страшна красуня з укритим підшкірним вогнем, що один раз мелькнула з-під художнього гриму, більше не повториться, — та й нема кому її більше гримувати…) Туш розмазалась круг очей рясними, хижими чорними віялами, і все ще малопритомні, як п'яні з реготу очі на контрасті світять із цього ґротескового облямівку якоюсь чудною відстороненістю: мов задивлені в щось невидиме. Щось поза зоною досяжности.
