Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно полные версии txt) 📗

Знизивши голос, вона сказала:

— Пам'ятаєте, ви говорили, як Рікер перед смертю сказав, що навіть огидна… повія має право прожити своє життя?

— Так, — кивнув Річард. — І що?

— Ну, Коло теж про це коротко згадує. — Вона показала йому стрічку. Прочитайте.

Річард прочитав і переклав про себе: «Огидна повія Рікера спостерігає за мною, поки я сиджу тут і думаю про те, якої шкоди завдала команда. Я чув, що ми втратили Лотейна. Рікер помстився нам».

— Ви знаєте, хто такий Лотейн? — Запитала Бердіна.

— Він був головним обвинувачем на суді. Потім його послали в Храм Вітрів виправити шкоду, завдану командою.

Річард повернув голову. Сильфіда спостерігала за ним. Як же він раніше не подумав про це!

— Сильфіда.

— Так, хазяїне? Ви бажаєте подорожувати? Заходьте. Ви залишитеся задоволені.

Річард підійшов ближче.

— Ні, я не бажаю подорожувати, але я хотів би з тобою поговорити. Ти пам'ятаєш час, коли була велика війна? Вона далеко від нас.

— Далеко? Я досить довга, щоб подорожувати. Скажіть, куди ви хочете відправитися. Ви залишитеся задоволені.

— Ні, я не хочу подорожувати. Ти пам'ятаєш які-небудь імена?

— Імена?

— Імена. Наприклад, ім'я Рікер? Сріблясте обличчя залишилося непроникним.

— Я ніколи не зраджую моїх клієнтів.

— Сильфіда, ти колись була людиною, чи не так? Такою, як я?

Сильфіда посміхнулася.

— Ні.

Річард поклав руку на плече Келен.

— Тоді, як вона? Срібна посмішка стала ширше.

— Так. Я була повією, як вона.

Келен кашлянула.

— Я думаю, Річард хотів запитати, чи була ти жінкою, Сильфіда.

— Так, я була жінкою.

— Як тебе звали? — Запитав Річард.

— Звали? — Сильфіда насупилася, немов не розуміючи. — Я — Сильфіда.

— Хто зробив з тебе Сильфіду?

— Деякі з моїх клієнтів.

— Чому? Чому саме з тебе?

— Тому що я ніколи не зраджую моїх клієнтів.

— Сильфіда, ти не можеш пояснити детальніше?

— Деякі з чарівників були моїми клієнтами. Найбільш могутні. Я була особливою повією. І дуже дорогою. Чарівники боролися за владу, і багато хто намагався використати мене, щоб змістити тих, хто були моїми клієнтами. Вони хотіли отримати задоволення, але не те, яке я пропонувала. Я ніколи не продаю моїх клієнтів.

— Ти хочеш сказати, що вони б залишилися задоволені, якщо б ти назвала їм імена чарівників, які користувалися твоїми послугами, і розповіла дещо про ці послуги?

— Так. Мої клієнти боялися, що хтось використовує мене для цього задоволення, і зробили мене Сильфіду.

Річард відвернувся. Навіть борючись з ворогом, вони билися між собою.

Нарешті, взявши себе в руки, він знову заговорив з Сильфідою:

— Сильфіда, ці люди давно мертві. Про них ніхто навіть не пам'ятає. Не залишилося чарівників, які борються за владу. Ти не могла б розповісти мені побільше?

— Вони зробили мене і попередили, що я не зможу назвати їх імена, поки вони живі. Вони сказали, що їх магія мені не дозволить. Якщо правда, що їх душі покинули цей світ, значить, магія вже не може мені заборонити про них говорити.

— Людина на ім'я Лотейн був серед твоїх клієнтів, чи не так? І інший чарівник, Рікер, який вважав, що він лицемір.

— Лотейн. — Сильфіда, здавалося, задумалася. — Чарівник Рікер прийшов до мене і сказав, що ця людина, Лотейн, був головним обвинувачем і що ще він був мерзотником, який ходив до мене. Він хотів з моєю допомогою скинути його. Я відмовилася назвати моїх клієнтів.

Вона замовкла; Річард заговорив в тишу:

— І слова Рікера виявилися справжніми. Лотейн пішов до тебе і перетворив тебе в Сильфіду, щоб ти не змогла свідчити проти нього.

— Так. Я сказала Лотейну, що я не зраджую моїх клієнтів. Я сказала йому, що цього боятися не треба. А він сказав, що це не має значення, що я всього лише повія і світ не буде тужити без мене. Він заломив мені руку і зробив мені боляче. Він використовував мене для свого задоволення без мого дозволу. А закінчивши, засміявся, і в моїй голові спалахнуло яскраве світло. Рікер прийшов до мене після цього і сказав, що покладе край Лотейну і чарівникам, подібним йому. Він плакав на парапеті і говорив, що шкодує про те, що вони зі мною зробили. Він сказав мені, що більше не дозволить магії руйнувати розум людей, — Тобі було погано? — Запитала Бердіна. — Напевно, це жахливо перетворитися в Сильфіду?

— Вони відняли в мене печаль.

— І щастя теж? — Прошепотіла Келен.

— Вони залишили мені тільки обов'язки. — Навіть в цьому вони зробили помилку. Вони залишили їй ті якості, без яких вона не могла б працювати. І до них ставилася готовність підкоритися будь-кому, хто заплатить потрібну ціну: магію.

Вони були спіймані в пастку її природою. Вони використовували Сильфіду, але були повинні її охороняти, тому що вона пропонувала себе будь-кому, — навіть ворогові, — якщо у того була необхідна магія.

— Сильфіда, — сказав Річард, — я дуже шкодую, що чарівники зробили це з тобою. Вони не мали на це права. Я шкодую.

Сильфіда посміхнулася:

— Чарівник Рікер сказав, що, якщо який-небудь господар скаже мені ці слова, я повинна передати послання від нього: «Лівий страж — в. Правий страж — з. Захисти своє серце від каменю».

— Що це означає?

— Він не пояснив мені.

Річард був розчавлений. Невже їм доведеться померти через те, що три тисячі років тому чарівники чогось не поділили? Можливо, Джеган правий, — магії немає місця в цьому світі… Річард повернувся до Морд-Сіт і Келен:

— Бердіна, тобі потрібно поспати. Раїні потрібно встати рано, щоб змінити Кару. Поставте варту біля покоїв Келен і лягайте спати. І я теж ляжу, сьогоднішній день мене просто вимотав.

Річард спав як убитий, але його розбудив поштовх. Він сів і протер очі, нічого не тямлячи.

— Що? Що таке? — Власний голос здався йому гуркотом щебеню в залізному тазі.

— Магістр Рал? — Почув він жалібний голос. — Ви живі?

Річард втупився на фігуру з лампою в руці. Тільки зараз він зрозумів, хто це.

— Бердіна? — Він ніколи не бачив її в нічній сорочці. Її волосся були розпущене. Видовище було приголомшуюче.

Річард спустив ноги на підлогу і натягнув штани.

— Бердіна, що трапилося? Вона витерла сльози.

— Магістр Рал, будь ласка, встаньте. — Вона схлипнула. — Раїна захворіла.

53

Уоррен відтягнув жінку назад в темряву, і Верна якомога тихіше закрила двері. Рука Уоррена затискала жінці рот, а чарівна мережа тримала в лещатах її Хань. Верна не могла керувати даром жінки так, як Уоррен. Дар чарівника набагато сильніший, ніж дар чаклунки — навіть дар Верни.

Верна запалила на долоні вогонь. Очі жінки розширилися, а потім наповнилися сльозами.

— Так, Жанет, це я, Верна. Якщо ти обіцяєш не кричати, я попрошу Уоррена тебе звільнити.

Жанет кивнула. Верна приготувала дакрил — на випадок, якщо вона обдурить, — і зробила знак Уоррену.

Ледве звільнившись, Жанет кинулася Верні на шию. По щоках її текли сльози радості. Уоррен теж запалив на долоні вогонь і підняв руку вище. Вогонь освітив кам'яні стіни, з яких сочилася вода, залишаючи на підлозі плями вапна.

— О, Верна, — прошепотіла Жанет, — ти навіть не уявляєш, яке щастя бачити твоє обличчя!

Верна обняла її, як і раніше тримаючи дакрил в руці, потім відсторонилася і, посміхнувшись, погладила Жанет по волоссю.

Жанет поцілувала свій безіменний палець — древній жест, благаючий Творця про захист. Верна не сумнівалася, що Жанет віддана Світлу, але все ж була рада побачити цьому підтвердження.

Сестра Тьми, що дала клятву вірності Володареві Підземного світу, ніколи не поцілує свій безіменний палець, інакше її господар розгнівається.

Верна прибрала дакрил в рукав, а Жанет повернулася до Уоррена. Вони обмінялися усмішками.

І Верна, і Уоррен були вражені тим, як одягнена Жанет. Вона була босою, і під мішкуватим напівпрозорим балахоном на ній нічого не було.