Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно полные версии txt) 📗
— Як далеко Санділар?
— Місяць туди і назад.
Річард подивився на генерала Керсона.
— Зберіть загін з наших і джаріанських офіцерів. Нехай відвезуть голову Трістана до королівської родини і скажуть, що він був страчений за спробу вбити Мати-сповідницю. І запропонують здати Джару Д'харі на умовах, які вже пропонувалися. Це місяць туди і назад. Сам король повинен приїхати сюди і підписати капітуляцію. Якщо протягом місяця він не приїде і наші люди не повернуться, я особисто поведу армію на Санділар і страчу всіх членів королівської родини. Джара все одно капітулює — тільки умови будуть іншими.
Генерал Керсон вдарив кулаком по нагрудники.
— Ваш наказ буде виконано, Магістр Рал.
— Річард, — прошепотіла Келен, — а раптом Трістан говорить правду і він не вбивав тих жінок? Я можу торкнутися його владою сповідниці, і ми будемо знати точно.
— Ні! Я не дозволю тобі торкатися його і слухати про те, що він робив з цими жінками. Він чудовисько, бо я не хочу, щоб ти навіть торкалася його.
— Але якщо він говорить правду? Річард знову стиснув в кулаці амулет.
— Я засуджую його до смерті не за те, що він убив п'ятьох повій. Він намагався вбити тебе. На мій погляд, намір — те ж саме, що і діяння. Він заплатить за свій намір ту ж ціну, яку заплатив би за його здійснення. — Річард подивився на солдатів. — Учора ввечері три сотні людей померли від чуми. Він хотів, щоб його країна приєдналася до тих, хто наслав її на Ейдіндріл. Вранці загін повезе його голову в Дж… ару. Ви отримали наказ.
Заберіть його.
52
Побачивши йдучого назустріч Дрефана, Келен поставила на підлогу кошик з чистими бинтами, який несла.
Дрефан продовжував носити меч, хоча Річард попросив його про це тільки для того, щоб обдурити Трістана. Втім, можливо, він справді міг йому знадобитися.
Багато людей недолюблювали цілителів, тому що вони засуджували продаж мікстур і ліків на вулицях. Вона відкинула назад волосся.
— Як вони? — Дрефан зітхнув.
— Один помер учора ввечері. Решті стало гірше. Сьогодні ще шість осіб захворіли.
— Добрі духи, — прошепотіла Келен. — Що з нами буде?
Лице Дрефана було непроникне.
— Ми продовжуємо боротися. — Келен кивнула.
— Дрефан, якщо слуги все одно хворіють і багато хто вже померли, що толку від цього диму? Я вже задихаюся.
— Обкурювання не запобігає чумі, — погодився Дрефан.
Келен моргнула.
— Тоді чому ми продовжуємо обкурювати палац?
Дрефан посміхнувся сумною усмішкою.
— Люди думають, що це допомагає, і радіють, що ми не сидимо склавши руки. Так у них є надія. Якщо ми перестанемо це робити, то віднімемо у них надію.
— А хіба є надія, Дрефан?
— Я не знаю, — прошепотів він.
— Ти читав вчорашній рапорт?
Дрефан кивнув.
— Число померлих продовжує зростати. Вчора ця цифра піднялася до більш ніж шести сотень. Келен пригнічено подивилася вдалину.
— Жахливо, що ми нічого не можемо зробити. Шота сказала, що шлях буде вказаний. Дух сказав, що шлях буде вказаний. Думка про те, що доведеться втратити Річарда, була нестерпною — але ще страшніше було думати про вмираючих людей.
— Гаразд, — сказав Дрефан. — Я хотів сходити в місто.
Келен стиснула його плече. Дрефан здригнувся. До такої реакції вона, сповідниця, давно звикла. Келен прибрала руку.
— Я знаю, що не в твоїх силах зупинити чуму, але все одно спасибі за допомогу. Тільки твої слова підтримують в людях надію.
— Слова — кращий засіб цілителя. Часто тільки ними ми і можемо допомогти стражденним. Люди думають, що бути цілителем — значить виліковувати. Насправді це буває рідко. Я давним-давно зрозумів, що бути цілителем — значить жити поряд з болем і стражданням.
— Як Річард? Ти бачив його сьогодні?
— Він у себе в кабінеті. Виглядає добре. Я змусив його поспати.
— Спасибі. Йому потрібен був відпочинок.
Дрефан уважно подивився на Келен.
— Він зробив те, що повинен був зробити, відправивши на страту цю людину, яка хотіла твоєї смерті, але я знаю, що йому було нелегко прийняти таке рішення. Він ненавидить вбивати навіть тих, хто заслуговує на смерть.
— Я знаю, — сказала Келен. — У мирний час ти можеш проявити милосердя. Але коли йде війна, повинен діяти твердо. Будь-яке коливання смертельне.
— А ти говорила це Річарду? — Келен посміхнулася:
— Звичайно. Він знає, що зробив те, що повинен був зробити. На його місці я б зробила те ж саме, і я сказала йому про це.
— Я сподіваюся коли-небудь зустріти жінку, яка буде володіти хоча б половиною твоєї сили духу. — Дрефан посміхнувся. — Про твою красу я вже помовчу. Ну добре, мені пора йти.
Келен дивилася йому вслід. Він як і раніше носив дуже тісні штани. Піймавши себе на цій думці, вона почервоніла й квапливо підхопила кошик з бинтами.
Надін була в лікарняному спокої, де стояли два ряди ліжок — всього двадцять штук. Але хворих було більше, і багато лежали на ковдрах, кинутих на підлогу. В інших лікарняних покоях було те ж саме.
— Спасибі, — сказала Надін, коли Келен принесла бинти. Надін розкладала по каструлях трави, щоб зробити відвари. Доглядальниці доглядали за хворими: годували їх, бинтували виразки і нариви, поїли відварами.
На ліжку металася в жару жінка. Надін намочила бинт в холодній воді і поклала їй на чоло.
— Так легше, мила?
Жінка змогла лише посміхнутися слабкою посмішкою і мовчки кивнути.
Келен намочила ще кілька бинтів і пішла ставити компреси іншим хворим. Вона витирала їм піт і нашіптувала слова розради.
— Ти могла б стати цілителькою, — сказала Надін, підходячи до неї. — У тебе добрі руки.
— Це все, на що я здатна. Я не можу нікого вилікувати, — Надін нахилилася до неї впритул.
— А ти вважаєш, що я можу? — Келен обвела поглядом кімнату.
— Я розумію, про що ти. Але ти принаймні присвятила життя зціленню.
Моє життя присвячено обов'язку. І боротьбі.
— Що ти маєш на увазі?
— Зрештою, я — воїн. Мій обов'язок — вбивати одних, щоб врятувати інших.
Надін зітхнула.
— Часом я шкодую, що я не воїн і не можу битися за те, щоб настав мир і в кінцевому підсумку цілителям не потрібно було б виліковувати рани.
Келен вийшла з лікарняних покоїв, і Надін пішла з нею. Вони присіли на підлогу в коридорі, притулившись спиною до стіни.
— Я відчуваю себе безпорадною, — сказала Надін. Вдома я завжди могла зняти головний біль, вилікувати лихоманку або прийняти пологи. Я ставила людей на ноги. А зараз я можу тільки полегшити страждання вмираючих. І думати при цьому, що завтра сама можу опинитися на цьому ліжку. Я не знаю, як їм допомогти, і відчуваю себе непотрібною. Я хотіла б вилікувати цих людей замість того, щоб дивитися, як вони вмирають.
— Я розумію, — тихо промовила Келен. — Це було б набагато серйозніше, ніж прийняти пологи.
Надін промовчала. Було чути, як за стіною стогнуть люди, яким судилося померти.
— Надін, ти все ще думаєш, що рано чи пізно вийдеш заміж за Річарда?
Надін почухала свій веснянкуватий ніс, але не відповіла.
— Я запитала не тому, що хотіла тебе образити чи щось ще… Я тільки мала на увазі… ну, в загальному, ти сказала, що сама завтра можеш опинитися на цьому ліжку. Я лише подумала… що і я можу там опинитися. Я теж можу заразитися чумою.
Надін подивилася на неї.
— Ти не заразишся. Не говори так. Ти не захворієш. Келен провела пальцем по мостині.
— Все може трапитися. Я тільки подумала, що, якщо я… Загалом, що буде з Річардом? Він же залишиться один.
— Що ти мелеш?
Келен подивилася в теплі карі очі Надін.
— Якщо трапиться так, що ти займеш моє місце… Ти будеш добра до нього?
Надін ковтнула.
— Звичайно, буду.
— Я говорю серйозно, Надін. Багато чого може статися. Я хочу бути впевнена, що ти ніколи не заподієш йому біль.
