Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗
— Устань, — мовив Рамзес. — Скажу тобі, однак, що були в мене години тяжкого смутку. Я бачу недолю свого народу, прагну допомогти йому, а мені тут доповідають, що моя скарбниця порожня. Ти ж сам дуже добре знаєш, що без кількох десятків тисяч талантів готівкою я не можу й думати про якісь нововведення.
Але зараз я спокійний: я знаю спосіб, як добути потрібні кошти з Лабіринту… Пентуер здивовано глянув на володаря.
— Доглядач скарбів пояснив мені, що треба робити, — вів далі фараон. — Я мушу скликати загальне зібрання всіх станів, по тринадцять осіб від кожного. А коли вони засвідчать, що Єгипет у небезпеці, Лабіринт видасть мені кошти… О боги! — додав він, — за кілька… за один із тих коштовних каменів, які там лежать, можна було б дати народові п’ятдесят перепочинків на рік!.. Здається, ніколи не могли б вони бути краще використані…
Пентуер похитав головою.
— Володарю, — сказав він, — шість мільйонів єгиптян, а я й мої приятелі першими, згодилися б, щоб ти взяв частку з тих скарбів. Але… марні твої сподівання, святий повелителю!.. Сто найвищих сановників держави повстануть проти цього, а тоді Лабіринт не дасть тобі нічого…
— То вони хочуть, щоб я став жебраком при котромусь із храмів?.. — спалахнув фараон.
— Ні, — відповів жрець. — Вони боятимуться, щоб ти не спорожнив усієї скарбниці, раз узявши звідти. Вони підозріватимуть, що найвірніші слуги твої, володарю, ділитимуть між собою багатства, які попливуть із тієї скарбниці… А тоді заздрість підкаже їм: чому б і нам не взяти щось звідти? Не ненависть до тебе, повелителю, а взаємне недовір’я й пожадливість спонукатиме їх до опору.
Фараон, вислухавши це, заспокоївся і навіть усміхнувся.
— Коли все це так, як ти кажеш, любий Пентуере, — сказав він, — тоді будь спокійний. Я аж тепер остаточно зрозумів, для чого Амон встановив владу фараона і дав йому надлюдську могутність… Для того, бачиш, щоб сто навіть найдостойніших негідників не могли занапастити державу. — Рамзес підвівся з крісла й додав: — Скажи моєму народові, нехай він працює й буде терпеливим… Скажи вірним мені жерцям, щоб вони служили богам і сіяли мудрість, яка є сонцем світу. А тих упертих і підозріливих сановників залиш мені… Горе їм, коли вони розгнівають моє серце!
— Володарю, — відповів жрець, — я твій вірний слуга…
Та коли він, попрощавшись, виходив, його обличчя було заклопотане.
За п’ятнадцять миль від Сіута, вгору по річці, дикі Арабські скелі майже доходять до Нілу, а Лівійські гори відступають від нього так далеко, що там утворюється долина, чи не найширша в усьому Єгипті.
В цьому місці розташувались поруч два славетні міста — Тін та Абідос. Там народився Менес, перший фараон Єгипту; там сто тисяч років тому поклали в могилу святе тіло бога Осіріса, якого підступно вбив брат Тифон.
Нарешті, там, на спомин про ті великі події, вікопомний фараон Сеті збудував храм, до якого сходились прочани з усього Єгипту. Кожен правовірний єгиптянин мусив хоч раз за життя доторкнутись чолом до цієї благословенної землі. По-справжньому щасливий був той, чия мумія могла відбути подорож до Абідоса і хоч на відстані зупинитись під мурами храму.
Мумія Рамзеса XII пробула там кілька днів, бо це був володар, який відзначався побожністю. Нічого не було дивного, що й Рамзес XIII починав своє правління з того, що склав почесті гробниці Осіріса.
Храм Сеті не належав ні до найстаріших, ні до найбагатших у Єгипті, але відзначався чистотою єгипетського стилю. Його святість Рамзес XIII одвідав його і разом з верховним жерцем Семом приніс там жертви богам.
Храмові належало сто п’ятдесят моргів землі, де були стави з рибою, квітники, плодові сади, городи, нарешті, будинки, чи, вірніше, невеличкі палаци жерців. Скрізь росли пальми, смоковниці, апельсини, тополі, акації, які або утворювали алеї, що розходилися в усі сторони світу, або росли масивами, в яких дерева були однакової висоти, посаджені на певній відстані одне від одного.
Навіть рослинний світ під пильним оком жерців не розвивався тут природно, творячи неправильні, але мальовничі скупчення; навіть він шикувався в прямі чи паралельні лінії або набирав форм геометричних фігур.
Пальми, тамаринди, кипариси й мирти стояли, мов солдати, вишикувані в шеренги й колони. Трава була мов килим, рівно підстрижений і розсипаний візерунками з квітів не будь-яких кольорів, а таких, які були потрібні. Коли простий люд придивлявся згори до цих газонів, то бачив на них квітучі образи богів чи священних тварин; а мудрець знаходив афоризми, виписані ієрогліфами.
Центральну частину садів займав прямокутник дев’ятсот метрів у довжину й триста в ширину. Цей прямокутник був обнесений не дуже високим муром, з однією великою брамою та кількома потайними хвіртками. Через цю браму побожний люд входив на подвір’я, що оточувало храм Осіріса. Сам храм стояв посеред двору, вимощеного кам’яними плитами; це була прямокутна споруда на чотириста п’ятдесят кроків у довжину і сто п’ятдесят у ширину.
Від брами до храму вела алея сфінксів з левиними тілами і людськими головами. Вони стояли в два ряди, по десять у кожнім, і дивилися один одному в вічі. Між ними могли проходити лише найвищі сановники.
В кінці алеї сфінксів, саме навпроти брами, стояли два обеліски — тонкі й високі чотиригранні гранітні колони, на яких була записана історія фараона Сеті.
І аж за обелісками підносилась могутня брама храму, по обидва боки якої стояли велетенські споруди у формі зрізаних пірамід — так звані пілони. Це наче дві широкі башти, стіни яких були покриті малюнками, що зображали перемоги Сеті або жертви, які він приносив богам.
В цю браму вже не можна було входити селянам, а тільки багатим городянам та людям привілейованим. Брама вела до перистилю, чи подвір’я, оточеного галереєю, що спиралася на безліч колон. У перистилі могло вміститися десять тисяч богомольців.
З подвір’я люди знатного роду мали ще право заходити до першої зали — гіпостилю; стелю її підтримували два ряди високих колон, і вміщала вона до двох тисяч віруючих. Ця зала була кінцевим рубежем для мирян. Навіть найвищі сановники, що не мали жрецької посвяти, могли молитися тільки тут і з цього місця дивитись на запнуту завісами статую бога, що стояла у залі «одкровення божого».
За залою «одкровення» була кімната «жертовних столів», де жерці складали дари, що їх віруючі приносили богам. Далі була «опочивальня», де спочивав бог перед процесією і після повернення; останньою була каплиця, або святилище, де бог пробував постійно.
Каплиця, як звичайно, була тісна і темна, колись видовбана в монолітній брилі каменя. Зі всіх боків її оточували такі ж малі каплички, де зберігалися одяг і речі, посуд і коштовності бога, який у своїй неприступній схованці спав, умивався, умащувався пахощами, їв і пив і, можливо, навіть приймав молодих вродливих жінок.
В святилище міг заходити лише верховний жрець і фараон, якщо він дістав посвяту. Звичайний смертний, потрапивши туди, міг позбутись життя.
Стіни й колони кожної зали рясніли пояснювальними написами й малюнками. В галереї, що оточувала двір (перистиль), були імена й портрети всіх фараонів: від Менеса, першого володаря Єгипту, до Рамзеса XII. В гіпостилі, чи залі знатних, була наочно представлена географія та статистика Єгипту і підкорених ним народів. У залі «одкровення» розміщались календар і результати астрономічних досліджень; у кімнаті «жертовних столів» та «опочивальні» відтворювались картини релігійних обрядів, а в святилищі викладались приписи, як заклинати духів неземних та опановувати явища природи.
Ці останні різновиди знань надлюдських викладались в таких заплутаних виразах, що навіть жерці часів Рамзеса XII вже не розуміли їх. Лише халдеєць Бероес мав воскресити згасаючу мудрість.
Відпочивши два дні в абідоському палаці, Рамзес XIII вирушив до храму. На ньому була біла сорочка, золотий панцир, фартушок в оранжеву й блакитну смужку, сталевий меч при боці і золотий шолом на голові. Він сів на колісницю, коней якої, прибраних страусовими перами, вели за повіддя номархи, і в супроводі почту поволі поїхав до дому Осіріса.
