Притулок - Андрусів Вікторія (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗

– А паніка, видав, варошська, Мітю? Десь таку найшов, лем дай ся вузвідати [19]…

– То наша дохторка нова, прошу любити і жаловати, – Мітя, підсміюючись, і?м підігрував, і, здавалось, йому навіть подобалась отака неприхована увага до мене. – Для сільських людей лікар та вчитель – то дві найповажніші персони, – пояснював мені, – важливіші за президента. Мій няньо, забачивши лікаря на вулиці, калап [20] знімав за версту, а вдягав тоді, як той вже заховався за рогом. Отаке то…

Ми підійшли до хати, де на ганку нас зустрічала привітна молода жіночка у гумових чоботах і хвацько зав’язаній на потилиці гуцульській квітчастій хустці. Вона дуже зраділа, побачивши нас.

– йой, Мітю, тебе ге Бог післав. Не годна м ся була дочекати.

– Слава йсу, – вітався Мітя, і вона, витираючи просто у фартух руки, простягала йому зашкарублу від роботи долоньку.

– Слава навіки, – відповідала, зацікавлено поглядаючи на мене, – видав, маєме гостей?

– То наша нова дохторка, Оксано. Приі?хала з вароша практиковати. Тать шо ся стало, же так на ня шатуєте [21]?

– Вижу, же з вароша, Мітю. йди Васильові помочи – бичок наш цілком удурів уночи. Так собов намітував [22], же стайню зубалив [23]. Як би го Василь не боронив, та, видав, доведеться забити. Тать шо стоі?те, як засватані? Пойте у хижі [24]…

Я зрозуміла, що останнє було сказано до мене, і несміливо увійшла до хати. На печі парували баняки з запашним варевом, підлога рябіла смугастими домотканими килимками, з кутка на мене глипало двійко допитливих оченят.

– Ану лем, гай, Іванку, до студні, принеси паніці черствоі? [25] води. Най ся нап’є з путя [26]… І двійко очей, що належали беззубому Іванкові, відірвавшись від нехитроі? забави, метнулися у бік дверей, а далі, прихопивши бляшане горня, хлопець кулею вилетів на подвір’я.

– Як ся вам туй у нас любить? Екзотика, ге? У вароші такого не увидите…

Я поволі почала звикати до місцевоі? мови:

– У вароші зате нема такого чистого повітря, як у вас, а ще бракує привітних людей.

Оксані сподобалась відповідь. Перехопивши у малого повне горня, вона піднесла його мені, підставляючи під дно ту саму рапату долоню, що простягала для привітання, аби не розхлюпати.

– Єдине, до чого треба звикнути – це до холодних гірських вечорів і ночей, – вела далі я, – тож хочу забігти до вашоі? крамниці… Дуже вже ноги мерзнуть…

– йой, та у бовті [27] ви штрімфлі [28] не купите, то лем по людях ся треба звідати [29]… Ану лем заждіть… І вона метнулася за двері зі скляною шибкою, завішеною фіраночкою, що вели у іншу кімнату. За мить Оксана повернулася, тримаючи в руках добротні вовняні шкарпетки. – Но позирайте [30]! Сама м путала [31]… На осінь так ся і?м зрадуєте, гибисьте путьом найшли [32].

Я ані слова не зрозуміла з усього почутого, окрім одного: шкарпетки вже моі?.

Окрім обновки я ще отримала слоі?к [33] з малиновим джемом («лекварь вам ся тоже пригодить, у туй дурці всьо ся пригодить, не приведи Господи») і, збита з пантелику відмовою взяти за все бодай якісь гроші, пішла шукати «бовт» у вказаному гостинною Оксаною напрямку.

Крамниця справді виявилась напівпорожньою, продавчиня нудилася без роботи, сиділа просто на прилавку і, чеберяючи ногами, лущила насіння. У «бовті» я придбала: господарське мило, пральний порошок вітчизняного виробництва, невеличкий лавор (як нарекла продавчиня таз для прання), зубну щітку сумнівноі? якості, зубну пасту «М’ята», голки, нитки, зв’язані у пучечок свічки, дитячу олійку, котра мала би замінити тимчасово всю залишену вдома косметику, а також кілька шкільних зошитів, листівок та дешевих одноразових самописів. Здається, окрім перелічених товарів, за винятком ще якогось дріб’язку, там більше нічого й не було. У «Притулок» я поверталася сама – Мітя залишився у селі лагодити стайню, приборкувати бичка і ще робити безліч всілякоі? роботи, аби отримати дрібний заробіток і повернутися попід вечір до «Притулку» з пакетом карамельок зі збіглим терміном придатності, бо ж інших у «бовті» бути не могло…

Дмитро Михайлович чекав мене з нетерпінням і мав на те поважну причину. Одна з санітарок, котра мала чергувати вночі у «янгольському», приступити до роботи не могла, а заславши у «Притулок» гінця, сповістила, що пополудню отелилася корова, і залишити «породіллю» та безпомічний приплід напризволяще не годиться.

– Ви розумієте, – схвильовано пояснював лікар, – попросити більше нема кого, адже Любаша чергувала попередньоі? ночі, і не витримує фізично без сну дві доби. А я конче змушений бути о восьмій ранку в обласному центрі – нам знову скоротили фінансування і вимагають терміновоі? звітності… Це означає, що найпізніше о третій я змушений вирушити. Самі розумієте, вас наче Бог послав, сам не знаю, що би ми без вас робили…

Перспектива провести ніч у «янгольському» зовсім не втішала – від самих спогадів про недавні відвідини ставало моторошно. Лікар це усвідомлював і, як умів, заспокоював:

– Нічого страшного там нема… Поруч невідступно знаходитиметься Янчо, і навіть якщо хтось зірветься, він миттєво буде напоготові. Ваше завдання полягатиме лишень у тому, аби вчасно дати заспокійливе… Та й дядько Степан спить полохливо – щойно щось чує, як вмить зривається на допомогу… Головне, аби Хелена не помітила вас у корпусі, тому потрапите туди службовим входом. Виручайте, голубонько… – Дмитро Михайлович, ледь не доведений до відчаю, нервово смикав краєчок халату, усвідомлюючи незугарність ситуаціі?. Та й справді, відсилати на «передову» новобранця не годиться. Проте виходу не було. Врешті-решт, я – медпрацівник і давала клятву Гіппократа… Мені було видано білий халат і після вечері спроваджено зі службового входу в «янгольський».

Серед ночі, завівши двигун старенького «УАЗ» ика, Дмитро Михайлович, заскочивши до мене на «чергування» і впевнившись, що все тихо, по-змовницьки ще раз мене підбадьорив:

– Ось бачите? А ви хвилювалися. Сподіваймося, все пройде без ускладнень… Залишаю вас за головного…

– І?дьте обережно. І не турбуйтеся. Справимося, – відповіла я, покосившись на велетенського Янча, котрий мирно сопів на канапі.

Спокій тривав недовго…

О четвертій ранку я підхопилася від того, що на цілий корпус несподівано залунав гучний жіночий голос. Розкотистий спів потрапляв, здавалось, у всі шпаринки і закутки, здатний розбудити навіть глухого. Янчо миттєво прокинувся і безпорадно дивився на мене:

– Цього ще нам бракувало… Дмитро Михайлович не попереджав, що наша Михайлина полюбляє по ночах співати?

– Яка Михайлина? Ота, що з Хеленою в палаті?! – мене вкрило холодним потом.

– Аякже. Вона часом такі рулади виводить!.. І здебільшого вночі… На свята по селах заведено співати, от вона й співає, всоте згадавши, що син на Пасху, мовляв, приі?хав… Як гуляти, то гуляти…

– Що ж робити? Вона ж перебудить усіх! – я перелякано шукала допомоги у Янча, котрий, звісно, зарадити нічим не міг…

– І?й би снодійне якось ввести, і до ранку – святий спокій…

– Але, Янчу… Якщо я туди зайду, то живою вже не вийду… Чує серце…